"Володар Всесвіту"

Дашкієв Микола Олександрович

Джек Петерсон і Гаррі Блеквел — практичні американці, досвідчені інженери — були далекі від віри в надприродність подій. Вони чудово усвідомлювали, що дивні порушення психіки, які можуть призвести до найтяжчих наслідків, викликані певними, хоч і невідомими причинами.

— Гаррі, а чи не впливають на організм мікрохвилі? — запитав Джек, задумливо погладжуючи лисину.

Гаррі неквапно похитав головою:

— Не знаю, Джек. Я помітив тільки одне: хворобливі симптоми і галюцинації починаються в мене при точній настройці приладу і поблизу від нього. Біля вікна, наприклад, стогін ледве чути, а болю я не відчував

зовсім…

— М-да… А чи не запитати нам Харвуда… Гаррі злякано замахав руками:

— Та що ти, Джек?! Пам'ятаєш умову: «Жодних запитань! Жодних експериментів!» Чи ти хочеш, щоб нас вигнали звідси?.. Ні, краще збожеволіти отут, аніж здохнути з голоду на батьківщині. Єдине, що можна зробити, — спробувати захищатися власними засобами. Давай поміркуємо: а що, коли заекранувати інтегратор листом свинцю, наприклад?.. А потім, слід було б…

— Тс-с-с, Гаррі! Десята!

Професор Харвуд, як завжди, зайшов до лабораторії точно о десятій. Він одразу ж помітив запалені очі Гаррі й забинтовану руку Джека, але не сказав нічого й схилився над інтегратором.

— Містер Харвуд… — Джек переступав з ноги на ногу. — Гаррі захворів. Днів зо два мені доведеться працювати одному…

Харвуд холодно хитнув головою:

— Гаразд. Блеквел, ідіть до лікаря. Петерсон, продовжуйте вашу справу. Експериментальний час буде зменшено на дві години. Це вас влаштовує?

— Так, містер Харвуд. Але я хотів би одержати інструктаж — адже я не працював з інтегратором. Крім того, мене цікавить…

— Мені цілком байдуже, що вас цікавить, містер Петерсон! — професор Харвуд стиснув тонкі білі губи й пригладив рукою аж надто прилизане ріденьке волосся. — Все, що вам слід знати, я з'ясую.

Він вийшов з лабораторії і за кілька хвилин повернувся з чудним металевим, схожим на велику автомобільну фару шоломом в руках. Від шолома тягнувся гнучкий металевий лускатий кабель. Харвуд приєднав цей кабель до інтегратора і кивнув Петерсонові: — Ввімкніть перший період. Хвиля сімдесят п'ять.;. Ні, не так. Спочатку перевірте стабілізатор.

Джек заметушився над приладами. Його страшенно обурював зневажливий погляд і нахабний тон голосу Харвуда, але він боявся заперечити босові не тільки словом, а й поглядом.

— Ну, то йдіть сюди. Бачите: оці криві лінії на екрані повинні збігатися. Зрозуміло?

— Так. Але…

— Вам зрозуміло, містер Петерсон?.. У цьому й полягає ваше завдання. З ним упорався б перший-ліпший вихованець коледжу. Але… Але я вирішив найняти досвідченого фахівця. Просто, про всяк випадок.

Петерсон знітився. Натяк Харвуда здався йому більш аніж прозорим.

Літній інженер дивився на молодого професора з неприхованою тривогою. Харвуду було не більше як тридцять п'ять. Правильні риси обличчя, високе чисте чоло, владні очі. Харвуд був навіть красивим. Але його обличчя було застиглою маскою, в погляді світилася холодна жорстокість, а чоло… Що могло критися за оцим сократівським чолом?.. У всякому разі, в мозкові Харвуда не знайшлося б місця для сантиментів. Тільки розрахунок — безжальний, сухий. Такі люди здатні і на грандіозні відкриття, і на неймовірні злочини.

Харвуд, не скидаючи шолома, сидів біля інтегратора мовчки, наче дослухаючись до власних думок. Потім зірвався з місця і, кусаючи губу, занепокоєно обвів поглядом кімнату. Вій і справді наче прислухався:

крутив головою туди й сюди, напіводкривши рота. Нарешті посміхнувся, — зловтішно, переможно, — вимкнув апарат і, захопивши з собою шолом, швидкими кроками вийшов з лабораторії.

А через дві-три хвилини по тому до під'їзду майже безшумно підкотив шикарний автомобіль. З нього вийшов товстун з сигарою в зубах і молода вродлива дівчина. Професор Харвуд поспішив їм назустріч сліпуче посміхаючись.

Джек одвернувся од вікна і, насупивши широкі руді брови, почав роздратовано ходити по лабораторії. Його заінтригувала дивна поведінка Харвуда: можна було заприсягнутися, що бос зачув гуркіт мотора тоді, коли автомобіль був ще за кілька кілометрів од маєтку. Отже, таємничий інтегратор — не що інше, як удосконалений звукоуловлювач? Але навіщо тоді оцей шолом — без мікрофона, без навушників?

Минула година, друга, третя — Харвуд не заходив до лабораторії, сигналу початку роботи не було.

Проклинаючи вимушене неробство, Джек Петерсон тинявся по кімнаті. Він не міг сидіти без діла — у нього свербіли руки щось стругати, паяти, свердлувати або хоч робити якісь складні розрахунки. І може саме тому, порушуючи найсуворіші накази та застереження, Джек Петерсон почав конструювати щось подібне до «радіошолома» професора Харвуда.

Того дня бос до лабораторії не заходив зовсім, тому Джек міг працювати спокійно. В результаті найскладніших обчислень йому вдалося визначити розмір і форму антени. Але виходило зовсім не те, що слід: споруда за своїми розмірами годилася б хіба на слона, — лише на обід «радіошолома» довелося б витратити понад сто двадцять кілограмів срібла.

Джек, мабуть, не врахував якоїсь незначної обставини. Якась мікроскопічна похибка, повторена багато разів, призводила до нісенітниці. Але хоч як він напружував свій мозок — нічого не виходило.

Інженер відчув наближення того обтяжливого стану отупіння, який так часто охоплював його з наближенням вечора. Тіло, змучене нестерпною спекою тропічного дня, чекало на нічну прохолоду. Проте й ніч не приносила полегшення: задуха ставала просто нестерпною; на землю спускався густий, насичений гнилими випарами туман; небо прошивали блискавиці, раз у раз гуркотів грім; низькі хмари вивергали суцільні потоки дощу, але скидалося на те, що це тільки пролог справжньої грози. Природа тоскно чекала на свіжу прохолоду, а її не було.

Джек сидів край стола, схиливши велику лису голову на свої жилаві руки. У такі безрадісні хвилини, коли здавалося, що життя пропало марно, він звик втішати себе спогадами про колишні мрії. Свого часу йому пророкували блискуче майбутнє. Він працював над створенням одного з перших типів радіолокаторів, сконструював кілька оригінальних радіоприладів. Але потім…

Перед очима інженера виникла усміхнена Меггі. П'ятнадцять років тому вони зустрілися й покохалися. Вона була завжди весела й безтурботна; Джек, перебуваючи на посаді консультанта лондонського відділу фірми «Дженераль-Електрик», одержував понад триста доларів на тиждень і мав широкі можливості експериментувати в спеціальній лабораторії… О, то були чудові часи!.. Меггі, правда, не подобалася похмура й манірна Англія, та вони мріяли про невелику затишну віллу десь у Каліфорнії, і Джек запевняв, що віллу купить, як тільки скінчиться термін контракту.