"Володар Всесвіту"

Дашкієв Микола Олександрович

А Джек Петерсон, «всесвітній миротворець», в цю мить ішов вузькою, непоказною вуличкою Нью-Йорка, — вуличкою, відомою на цілий світ, бо її назва стала символом імперіалізму.

Ні, Джек не став мільйонером, у цьому переконався б кожен, хто побачив би його виснажене обличчя, обшарпаний одяг, подерті черевики.

То чого ж оцей злидар потрапив на Уолл-стріт, на вулицю, де навіть мільйонери здаються бідаками проти тих, хто порядкує мільярдами?.. Чого ж це він вийшов з хмарочоса, на дверях якого висить скупа, чорна з золотом табличка: «Паркер Нейншл Банк»?.. Невже, посилаючись на знайомство з містером Паркером-Другим, канючив у когось

із його спадкоємців якихось там кілька доларів?

Ні, Джек Петерсон не простягав долоню за милостинею. Він простягав свої руки: візьміть їх, вони ще сильні й можуть зробити багато! Він не продавав свого самолюбства, але йшов на значнішу жертву: готовий був продати свій мозок, здібності, невичерпаний творчий запал. Хай там що, — він згодний навіть проектувати машини для знищення, аби мати хоч якусь можливість відновити проект інтегратора, з допомогою якого, нарешті, буде встановлено мир і згоду в цілому світі.

Сліпа, нерозумна людина!.. Він і досі уникав політики, тікав, як чорт від ладану, коли його запрошували на мітинг прихильників миру; разом з тисячами інших обивателів услід за жовтою пресою повторював усякі вигадки про комуністів. Грінхауз його не навчив нічому.

Вбите в голову з дитинства — не вивіється за кілька днів. Петерсон полюбив російського інженера Щеглова, радиста Лимаря і красиву малайку Паріму, призвичаївся до думки, що й серед малайців є розумні, щирі, хороші люди. Він сприймав кожного з цих людей зокрема, як індивідуума. Але уявити їх усіх у моноліті, у масі, Петерсон не вмів і не хотів. Це він лишав на потім, коли за допомогою інтегратора всі люди на землі й справді стануть рівними за своїми розумовими якостями та буде усунена причина всіляких політичних та військових угруповань.

Понад чотири роки Петерсон самотужки веде свою неймовірно важку боротьбу за створення інтегратора. На постійну роботу його ніхто не бере, бо він справляє враження напівбожевільного, щойно почне оповідати про свої грандіозні задуми. Кілька разів його саджали до божевільні та до в'язниці за бродяжництво, але зразу ж випускали: цей «клієнт» одверто радувався, що знаходив їжу й притулок, і одразу ж брався за розрахунки.

Понад чотири роки, відмовляючи собі в усьому, Петерсон витрачав усе до останнього цента на папір і рисувальне приладдя, не дозволяв собі згайнувати хоч одну хвилину, — розраховував, креслив старанно, ніби на виставку, — і приносив акуратні аркуші ватману в убогу комірчину свого друга, в один з найзлиденніших закутків Брукліна.

І ось нещодавно трапилося непоправне лихо: той старезний будинок завалився, а газ, який вирвався з пошкодженої магістралі, спричинився до пожежі. Загинуло все, — в тому числі й рисунки майбутнього інтегратора.

Почати все спочатку Петерсон не міг. У нього просто невистачить сили довести справу до кінця… Ех, коли б згадати Вагнерівську схему!.. Здавалося, вона колись так врізалася в мозок, що її й не виколупаєш звідти!.. Але то було тоді, коли голову Петерсонові облягав чудесний «радіошолом». А тепер для відновлення в пам'яті схеми інтегратора треба насамперед мати цей інтегратор. Коло замкнулося.

Чотири роки тому Майкл Паркер-Третій, спадкоємець Паркера-Другого, запропонував Петерсонові в знак особливої прихильності неабияку посаду в лабораторії військової радіоапаратури. Джек тоді погордливо відкинув цю пропозицію. Сьогодні, картаючи себе за нерозсудливість, він прийшов до Паркера, щоб заявити про свою згоду. Але Паркер-Третій навіть «не впізнав» його. Податися більш нікуди.

Петерсон постояв на розі Уолл-стріту й Бродвея, намірився звернути ліворуч, до Баттері-Парк, —

там були зручні лави, — а потім передумав: холодно. Заночувати краще в Ріверсайд-Парку, хоча б за Сто шістнадцятою Західною вулицею, десь поблизу Колумбійського університету. Там є хоч якийсь затишок проти пронизливого північно-східного вітру.

Але в кишені не було ані цента, а до Сто шістнадцятої Західної вулиці звідси не менш як п'ятнадцять кілометрів. Раз у житті, маючи гроші й вільний час, можна пройти цим відтинком Бродвея, — «Великого Білого Шляху», який і справді вночі освітлений яскравіше, аніж вдень. Від самої думки про таку подорож з порожньою кишенею повз найшикарніші магазини, ресторани та кафе у Петерсона стало на серці тоскно.

Ні, вже краще податися через міст до Брукліна, і там, де-небудь біля Мертл-авеню, знайти вентиляційну шахту метро, — давитиме в ребра гранчаста поверхня сітки, зате не дошкулятиме холод.

Пройшовши два квартали Бродвеєм, Петерсон біля, Сіті-Холл звернув праворуч, до Бруклінського мосту.

Він ішов швидко, майже біг, як бігають усі мешканці цього міста, що вибрало собі за лозунг: «Час — гроші!»

Зараз, у вечірніх сутінках, серед строкатого потоку людей, які посунули з ділових кварталів Манхеттена до Брукліна, Джек Петерсон здавався одним із багатьох, — дрібним клерком чи третьорядним техніком, на якого десь чекає кістлява сердита місіс, благеньке зручне ліжко і пілюлі від головного болю. І, зрештою, ця перспектива, була зовсім не такою страшною, як колись здавалося Джекові. Навіть хотілося мати отаке своє затишне лігво — власне; друга, — хоч якого-небудь, аби він вислухав і підтримав… Друг… Як йому невистачало зараз друга!

Джек спробував заговорити з перехожими. Але всі були байдужими, мовчазними.

І він облишив свої спроби розвіятися, знайти у когось підтримку. Справді, хто в Нью-Йорку, та й взагалі у Америці, може зацікавитися чужою долею?.. Тут кожен за себе, кожен проти всіх. А він хотів один зробити добро їм усім… Але чи може інтегратор, хоч і найпотужніший, збудити оцей сірочорний потік людей?.. Ну, опроміниш їх раз і вдруге… Їм здасться, що й справді слід бути чесними, товариськими, роботящими… А потім вони підуть на роботу, повернуться звідти втомленими й голодними, з розладнаною цілоденним гармидером і скаженими темпами праці нервовою системою… Опромінювати їх знову й знову?.. Але тоді жоден мозок не витримає такого перевантаження, і чудесний інтегратор стане звичайнісіньким засобом знищення… А ті, хто володіють мільярдами, — хіба вони згодяться на опромінювання? Хай проти нового, надпотужного генератора не вистоять сталеві каски. Але будуть винайдені нові засоби захисту, — монополісти лишаться монополістами, і все буде як і раніш… Отже, треба ізолювати всіх, кого приваблює війна, всіх, кому до смаку поневолення людини людиною, всіх, хто, не працюючи, живе з чужої праці… Добровільно на це вони не згодяться, ясно. Вони почнуть боротьбу з найновішою зброєю в руках… Ну, то, значить, треба вирвати у них цю зброю і…

Петерсон подумав про це, і в нього затерпло серце: та він же дослівно повторив те, що пропонують комуністи!.. Зброя проти зброї. Знищити монополістів…

То яка ж тоді рація мучитися, мріяти, існувати лише заради майбутнього чудесного інтегратора?

Джек ішов усе повільніше й повільніше. Зупинився, позирнув назад.

Нью-Йорк, місто-велетень, місто-хижак, поставав звідси у всій своїй красі.

Вогні… Мільйони вогнів… Мерехтять, переливаються, міняться в кольорах. Скупчуються в групи. Тягнуться смугами. Все живе, все пульсує, наче місто перетравлює людей, які потрапили до його пащеки.