"Володар Всесвіту"
Шрифт:
Він підійшов до Петерсона, хльоснув його щосили стеком по обличчю, плюнув і вийшов. Клацнув замок. Щеглов перечекав якийсь час, а потім прошепотів:
— Вище голову, друже! Сьогодні увечері партизани почнуть штурм Грінхауза. Ми врятуємось.
Він не уточнив, що штурм призначено на двадцять три ноль-ноль.
— Джонсон, я виїжджаю до Сінгапура. Ви лишаєтесь за мене. А коли хочете, то… Може, поїдемо разом? Тільки на автомашині, бо в танку місця
— Щось трапилось, містер Харвуд? — сполохався Джонсон. — Я з великою охотою… Але в машині… У них тепер гармати!..
— Доля людини в руцє господній! — лицемірно зітхнув Паркер. — Але навіщо вам, Генрі, містер Джонсон?.. Щоб закупити обладнання, про яке я говорив?.. Ат, пусте!.. Впораєтесь самі. Хай лишається тут. Хай лишається.
Харвуд добре зрозумів, що означають єлейні інтонації голосу Паркера: Джонсон мусить загинути разом з Грінхаузом. Що ж — може, так і треба: всякі свідки зайві.
— Та й справді. Я не врахував. Лишайтесь, Джонсон! Гуд бай!
— Гуд бай!.. — ошелешений начальник охорони постояв кілька секунд, а потім кинувся навздогін: — Містер Харвуд!.. Містер Харвуд!
У відповідь дзвінко хряпнули металеві двері в сусідній кімнаті.
І тоді Джонсон зрозумів, що його приречено на смерть. Йому пропонували життя — він одмовився. Хіба ж поїхав би Паркер уночі на Сінгапур, — навіть у танкові, — коли б існувала щонайменша небезпека?
Але з якого ж боку чекати нещастя?.. Партизани?.. Тоді треба негайно організувати оборону. Зібрати всіх у північній башті, — її стіни не проб'є жоден снаряд, Там кулемети, міномети… Да, а отой китаєць?.. Він може підкрастися кожну мить, вдарити ножем, пустити кулю…
Як загнаний вовк, Джонсон обвів поглядом кімнату, підбіг до вікна.
Сонце щойно сіло, а по землі вже котилася важка чорносиза імла. Нещодавно пройшла злива, і, здавалося, оце шматки зловісних хмар знижуються, огортають предмети, поглинають рештки дня.
— Світло!.. Увімкнути світло! — закричав Джонсон у телефонну трубку.
Спалахнули яскраві лампочки. Але од цього темрява стала ще страшнішою. Вона поглибшала, насунулась стіною, і за межами світла тепер могло з'являтися що завгодно, лишаючись непоміченим.
Джонсон не витримав наступу імли. Зіщулившись, він перебіг від котеджу Харвуда до караульного приміщення, скомандував:
— Всім на північну башту! Негайно!
З цієї хвилини Грінхауз фактично не охоронявся.
Лише біля входу в лабораторний корпус усе стояли нерухомі, наче витесані з каменю, два охоронці-даяки.
Напівдикуни, яким дано до рук новітню вогнепальну зброю, обдурені й затуркані істоти, яких колонізатори використовують для найжорстокіших злочинів, оці двоє дістали наказ від самого хазяїна. Ніхто їх не міг би зняти з поста, нікого б вони не пропустили до лабораторії, — навіть власних матерів. Сильні, витривалі, вони могли забити кого завгодно, самі не знаючи за що.
Їх не стурбувала метушня в Грінхаузі, а потім сторожка тиша. Все, що діялось сторонь сходів лабораторного корпусу, їх не обходило. Їхнє завдання було до безглуздя простим:
Ось одному з даяків щось причулося. Він насторожився, зробив крок убік і раптом, кинувши автомат, заметляв руками перед обличчям, — так, ніби хотів одігнати надокучливу осу. Потім зойкнув, упав і затих.
Другий даяк позирнув на нього здивовано й злякано, але не поспішив на допомогу, а, навпаки, одійшов далі, під захист стіни, і поводив очима, вишукуючи в темряві несподіваного й страшного ворога.
Ніде нічого не було чути. Маєток-лабораторія, в якому завжди цілу добу гуділи, дзижчали, дирчали всілякі машини, в цей вечір завмер. Тільки верещання цикад і порушувало тоскну тишу.
Саме ці одноманітні настирливі звуки й сховали в собі тихий шурхіт. Крихітна бамбукова стріла, випущена з «сумпітану», малайської духової рушниці, прослизнула майже нечутно і ледь-ледь дряпнула і другого даяка по руці.
Але ця стріла була страшнішою за розривну кулю «дум-дум». Даяк аж підстрибнув. Не гаючи ані секунди, він почав висмоктувати й випльовувати кров із ранки, сподіваючись не допустити поширення смертоносної отрути.
Тільки марними були його намагання. За хвилину він уже не міг стояти на ногах. Через дві — упав навзнак.
І тоді згори, з-за кам'яної балюстради правого крила будинку, визирнув старий Чен. З спритністю, не властивою для літньої людини, він спустився вниз пожежною драбиною і шмигнув у двері корпусу.
Але не встиг він пробігти кілька кроків, як пролунала черга з автомата. Другий даяк, навіть помираючи, зумів помститися. Дві чи три кулі влучило в Чена.
Ці постріли стали немовби якимсь сигналом. Раптом згасла електрика. Почулася стрілянина з північної башти. Їй відповідав хтось із-за водокачки.
Ішов нічний бій — запеклий, жорстокий.
А старий Чен повз і повз угору кам'яними сходами. Нарешті, впав головою на мармур.
Тільки крок лишився до горішньої площадки. Двадцять кроків відділяло Чена від замкненої лабораторії, в якій прив'язані до інтегратора Щеглов і Петерсон з надією прислухалися до звуків бою.
Але у кожного в житті буває остання межа, за яку самотужки вже не переступиш.
Розділ XXII
КІНЕЦЬ «ВОЛОДАРЯ ВСЕСВІТУ»
Із спостережного пункту, — височенної секвойї, звідки було видно майже весь Грінхауз, — повідомили, що у стані ворога відбувається щось незрозуміле: чулася приглушена стрілянина, а потім група озброєних" людей провела через двір двох арештантів.
— Це Щеглов і Чен! — зойкнув Лимар. — Треба негайно починати наступ. Їх ще можна врятувати.
До штурму, власне, було все готове. В глибокій улоговині перед Грінхаузом скупчилося кілька сот бійців; артилеристи й мінометники закінчували останні приготування. Але наказ на просочування в розташування ворога загін одержав аж перед смером.