"Володар Всесвіту"
Шрифт:
З лівого боку, на південному кінці Манхеттена, вогні подерлися на неймовірну висоту. Це скупчилися хмарочоси, які повинні кожного, хто підпливає до Нью-Йорка, ще здалеку вразити, пригнітити. Десь там, в порту, стоїть статуя Свободи. Але тьмяного вогника її факела не видно, його надійно затулили доларові цитаделі Уолл-стріту.
— Свобода! — прошепотів Джек Петерсон.
Він позирнув через поруччя Бруклінського мосту вниз.
Різкий вітер зірвав з нього благеньку кепку, помчав і аж ген далеко шпурнув у брудні й холодні хвилі Іст-Ріверу.
А
Він летів довго — Бруклінський міст височезний.
І в останню секунду, в момент найбільшого напруження мозку, перед ним яскраво, як на екрані, виникла повна схема інтегратора, — схема, яка вже була йому зовсім непотрібною.
Щеглов завів Паріму до великого світлого залу і з підкресленою урочистістю сказав:
— Ви хотіли бачити диференціатор?.. Ось він!
— Де?
Паріма здивовано поводила головою: не те що диференціатора, а й взагалі будь-чого, що говорило б про медицину, вона не помічала. Це приміщення скоріше скидалося на радіостудію: на підлозі — м'який килим, біля стін — прожектори й гучномовці, невелика тумба, облямована красивою пластмасою. Оце й усе.
Дівчина по черзі зазирнула в усі кутки, постукала кулаком по м'якій обшивці стін, позирнула навіть на стелю, і ніяково знизала плечима:
— Не бачу!
Їй здавалося, що інженер просто жартує. Вона скінчила курси радистів, понад рік працювала в Сінгапурській радіостанції і, безперечно, зразу могла б помітити оту складну радіотехнічну споруду, про яку так багато розповідав Щеглов.
Щеглов підійшов до тумби і одкрив кришку:
— А це?
— Це?! — здивувалась Паріма. — І отут — понад п'ять тисяч радіолампочок?
— Цього я не говорив! — засміявся Щеглов. — Я сказав: «тріодів». Але це не лампи, а кристали. Кожен з них має обсяг два кубічних міліметри. Схема — Друкована. Тільки це й дало можливість досягти такої портативності.
Він відкрив бічну кришку приладу, і Паріма захоплено зойкнула: який монтаж!
Але слово «монтаж» сюди вже не пасувало. Тут не було дротів та звичайних радіотехнічних деталей, до яких ці дроти припаюються. Кожен з каскадів диференціатора становив собою тонку пластмасову пластинку, на поверхні якої стріблом та спеціальними фарбами було видруковано радіосхему. Срібні смужки проводили струм так, як і проводи. Опорами правили смужки фарби. А крихітні кристалічні тріоди, що виконують роль електронних радіолампочок, були заштамповані в пластмасу, і лише цятки металу в місцях приєднання до схеми і вказували на їхню присутність.
— Надзвичайно!.. Надзвичайно!.. — Паріма не втрималась і по-дитячому сплеснула в долоні. Потім позирнула збентежено на Щеглова. — Ой, пробачте… Петре Сергійовичу,
— Не інтегратор, а диференціатор, дівчино! — посміхнувся Щеглов. — Це — по-перше. Апарат служить тільки для лікування. А по-друге… Як би вам сказати?.. Я дійсно проектував щось схоже. Але… Але коли я повернувся з Малайї до Радянського Союзу і запропонував свій проект, мені без зайвих слів показали два пристрої. Один із них — інтегратор, тільки такої потужності, яка Харвуду й не снилася. А другий… — інженер кивнув головою в бік пластмасової тумби.
— Диференціатор?
— Так. Моя заслуга полягає в тому, що я дав йому оцю коротку назву замість довжелезної, якої натщесерце й не вимовиш… ну, та ще в тому, що я запровадив у ньому друковані радіосхеми і тим зменшив обсяг приладу рівно в двадцять разів.
— Ви обіцяли з'ясувати принцип роботи диференціатора.
Щеглов позирнув на годинник:
— Хай пізніше, Парімо. Зараз почнеться сеанс. Я приведу Михайла, а ви залазьте в куточок і сидіть тихо-тихесенько, як мишенятко. Гаразд?
Паріма серйозно хитнула головою. Вона буде виконувати що завгодно, аби тільки бути присутньою на першому лікувальному сеансі, од якого, можливо, залежить так багато.
Щеглов привів Лимаря, посадив його на канапу й вийшов.
Паріма сиділа від коханого не далі як за п'ять метрів. Підійти б зараз до нього, поцілувати, промовити щось таке ніжне, таке хороше, щоб після цих слів стало йому на душі легко й ясно!.. Але заборонили, щоб не хвилювався… То хіба ж він не хвилюється зараз?
Сидить Мі-Ха-Ло на канапі такий самісінький, яким був і п'ять років тому, — широкоплечий, високий, — тільки дуже блідий. Ніхто б не сказав, що він сліпий, — просто замислилась людина, утопила в простір погляд задумливих ясних очей, пригадує, міркує… Ось промайнула згадка про щось прикре — і на обличчі з'явився вираз болю… А ось — розпливлися зморшки, набігла посмішка… Може — про Паріму?
Крізь нещільно причинені двері з коридора почулися голоси. Паріма одсунулась далі, за ширму. Вона ще встигла помітити, як Мишко схопився, поправив піджак, а до кімнати ввійшли інженер Щеглов і високий сивобородий чоловік. Це, певно, й був академік Довгополов, керівник дослідного інституту біофізики.
Відтепер, не наважуючись виткнути носа із своєї схованки, вона, як і Мі-Ха-Ло, покладалася тільки на слух. Але Паріма хоч знала, яка з виду ота людина, на яку було стільки надій. А Мишко міг лише фантазувати.
Лимареві здалося, що академік чимось надто розгніваний. Він промимрив своє прізвище, потиснув протягнуту Михайлову руку і, продовжуючи розмову, накинувся на Щеглова:
— Дати отаке посилення?!. Мій любий, та чи знаєте ви, яка це серйозна справа — вивчення людського мозку?!
В цій фразі було щось дуже й дуже знайоме. Лимар напружив пам'ять і раптом згадав: професор!.. Так, саме цю фразу промовив з цими ж інтонаціями багато років тому високий сивіючий професор. Це було в інституті експериментальної фізіології, де шістнадцятирічний Мишко Лимар вперше побачив прилади для записування електромагнітних коливань мозку.