Воскреслий із мертвих
Шрифт:
Капітан Дубль уже знав, що заступник міністра вилетів у терміновій справі до Женеви. Попросив про останнє відрядження перед виходом на пенсію. Сказав: «Невже я за сорок років з гаком не заслужив?». І його відпустили. Тільки тепер він летів не в Женеву, а до Нью-Йорка і, здається, цього разу назавжди.
Капітан подав паспорт. Рудий прикордонник мовчки поставив штамп і, кивнувши головою, показав на вихід.
— Данке шон, — ляпнув капітан чи то через ввічливість, чи то для того, щоб продемонструвати перед німцем, що й ми не ликом шиті, і враз йому чомусь стало ніяково. «Перед фельдфебелем принижуєшся», —
Німецька акуратність відчувалася скрізь. Чорні м’які крісла з довжелезними спинками. Хочеш сиди, хочеш натисни на кнопку і, зручно вмостившись, спи… Яка розкіш! Бари, магазини, кіоски, усміхнені німкені… Беруть марки, беруть долари… Зайшов у туалет…
— Гутен морген! — привітався хтось з-під стелі.
«Ну, це вже, скажімо, зайве», — подумав капітан і прислухався. Йому подали інструкцію. Німецькою, англійською, французькою мовами. Короткий зміст її зводився до того, що в «нашому туалеті» ви не повинні ні до чого торкатися. У світі ходить СНІД… Унітаз сам все змиває, кран вам подає на відстані рідке мило, чисту воду, сушить повітрям руки… Данке, сенк’ю і таке інше… «Ну, й німці!» — з захопленням подумав капітан Дубль, який понад усе любив чистоту. Але те, що він побачив в аеропорту у Франкфурті, перевершувало всі його уявлення про стерильність.
Повернувши від туалету праворуч, капітан сів у перше чорне крісло-ліжко, оббивка якого скидалася за всіма своїми даними на натуральну м’яку шкіру… «Чудесна штука вичинка!»
Представник нашого посольства, з яким була телефонна домовленість про зустріч, не з’явився. Капітан почекав ще півгодини, підвівся, підійшов до бару, випив склянку апельсинового соку і пішов на реєстрацію. Літак на Нью-Йорк відлітав через годину. «Невже десь прокол? Чому ж не з’явився Демчук? Що трапилося?»
Високий цибатий німець, десь на голову вищий від капітана, провів по його спині індикатором, і ззаду засигналило. Капітан Дубль насторожився. Начебто ж нема пістолета під пахвою! Німець повернув його до себе обличчям. Глянув водянистими очима в капітанові очі, провів індикатором по грудях, по штанах. Кліпнув по-дружньому очима. Усе о’кей. «Отже, у них індикатор сигналить, коли в тебе нічого під одягом нема. У нас навпаки… Слава Богу… А то я уже…»
Капітан зайшов у маленьку залу чекання. Тут, власне, залів було кілька. З цієї вже йшли на посадку. «Боїнг», довантажуючи валізи, водночас заправлявся пальним. Небо висіло над Франкфуртом чисте. «Бути у Франкфурті і не побачити Франкфурта», — подумав капітан. Перейшов на протилежний бік зали. Став біля вікна. «Хоча б звідси подивлюсь на Франкфурт. Адже це німецький Манхеттен. Саме тут найвищий у Європі хмарочос. Тут народився Йоган… ще ж у нього є якесь ім’я… Забув… Знаю, що фон Гете. „Німецький Манхеттен“ — імперське місто… Тут вибирали і вінчали німецьких королів. Чи вінчався тут Гете? Чи, може, він, як я, жив холостяком?!» Капітан узяв бляшанку пива, обережно розкупорив,
Хтось доторкнувся до його плеча.
— Гутен таґ, гер капітан!
— Пан Демчук!
— Власною персоною… Дем’ян Демчук.
На душі потеплішало. Стало якось затишніше, веселіше. Зовсім по-іншому сприймався навіть аеропорт, десятки темно-синіх авіалайнерів з жовтими колами на фюзеляжах і темними лелеками в центрі, що знімалися вгору. Авіакомпанія «Люфтганза».
— Щось трапилося?
— Німці підпалили турків…
— Не німці — неофашисти…
— Так, німецькі неофашисти, — уточнив ще раз пан Демчук.
— Ви летите зі мною?..
— Так. У мене справи в Нью-Йорку. І мені хочеться якось вам полегшити роботу. Адже я знав Дмитра Палагнюка.
— Ви знали Дмитра Палагнюка?
— Так, пане капітане. Це Микола Мазур, як сказав мені один чоловік з діаспори. Я з ним зустрічався в Афганістані. Я там працював. Був підпорядкований нашому політичному раднику.
— Після цього скажіть, що світ не тісний!
— Тісний, пане капітане. Дуже тісний. Мабуть, тому й воюють…
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ
Кульгавий одержав телефакс із Франкфурта. «Я вилітаю рейсом 2247. Дмитро Палагнюк повинен поміняти квартиру. Допоможіть йому до мого приїзду! Везу живого листа».
Він прочитав факс і поторсав за плече Бордоніса. Той протер очі і запитав:
— Що трапилось?
— Шеф вилітає і дає вказівку… Дмитру треба поміняти квартиру.
— Отже, наступили на хвіст?
— Мабуть, що так.
— А я ж пропонував… Лягавого могли б прибрати… За три сотні баксів.
— Може, шеф по службі вилетів…
— Його ж збиралися турнуть за скороченням штатів.
— Ну, не турнули. Факс із Франкфурта прийшов. Одягайся.
Вони сіли в таксі. У велику жовту автомашину. Водій сидів, як у клітці, в кабіні за сітчастою перегородкою.
— Ну, від ножа це врятує, а від нагана?
— А тут з наганів не стріляють.
— Ну, з кольтів. Чи ще з чогось там…
— У тебе своїх турбот мало — за американські взявся? — глянув на нього Марченко.
— Паузу чимось треба заповнити. Не їхати ж мені мовчки цілу дорогу.
— Ти краще думай про Лас-Вегас. Про пана Ярослава. І мову удосконалюй… Українську також. Поки що в діаспорі житимеш… І не «дакай». Це тобі не Одеса вонюча, а Нью-Йорк…
— Задрипаний, — додав Бордоніс. — А що ти мені пропонуєш взамін?
— Такати. Так-так… Як автомат Калашникова. Так-так… А то пам’ятаєш, як тебе пан Ярослав підловив? «Ви що, дома по-московськи, прошу пана, розмовляєте?» — перекривив Кульгавий — А ти йому що?
— Я йому сказав, що ні… Українською мовою говоримо.
— А він тобі що?
— А він?! А він: «А чому ж ви по-московськи кажете „да“, а не по-нашому „так“?». Пішов він у с…
— Вилазь, приїхали!
Піднялися на шістнадцятий поверх. Швейцар, дізнавшись, у яку квартиру вони йдуть, перемикнув телекамеру на шістнадцятий. Темно-синє око камери, що оглядало увесь коридор, мовчки стежило за несподіваними гостями.
— Вони що, за всіма так стежать чи тільки за нами? — запитав Бордоніс.