Воскреслий із мертвих
Шрифт:
— За всіма незнайомими, — відповів Кульгавий. — За всіма, хто не живе у цьому хмарочосі.
— А для чого? Перевіряють, чи ми правду сказали, що піднімаємося на шістнадцятий поверх і в тридцять другу квартиру?
— Перевіряють. Якби ми тут зараз не з’явилися, він би вже поліцію викликав, — озвався Кульгавий.
Бордоніс натис на кнопку дзвінка. По той бік дверей мелодійно заграв акорд: «А-ме-рі-ка». Через «і».
— Красиво. Це з їхнього гімну?
— З їхнього… Дасть Бог, казатимеш «з нашого».
— Твої б слова, та до Бога.
—
— До землі далеко. Що він там чухається? Чи знову вмер?
— Такі не вмирають. Добре, що я йому тоді всадив одну кулю. Всадив би більше, хто б нам сьогодні допоміг… А скільки ти?
— Я? Я чотири! І всі навиліт.
— Живучий.
— Тихіше. Він он розглядає нас. Бачиш, вічко у дверях заслонилось. Узяти б шило… Штрикнути… На одне око менше було б.
Двері прочинилися. На двох ланцюжках.
— Хто?
— Ніби не бачиш… Свої, — сказав Бордоніс. — Рідні. Твої хрещені.
— Ти ці одеські штучки облиш. Зрозумів? — зашепотів Марченко, як тільки Палагнюк вийшов на кухню. — Не дратуй його. Поглянь у вікно… Пам’ятаєш, який поверх? Довго летітимеш звідси, поки приземлишся.
— А ти?
— Я тебе питаю. І з якого це часу ми на «ти»?
— З того самого… Однією ниточкою пов’язані…
Зайшов Палагнюк, поставив перед непроханими гостями попільнички.
— До тебе як звертатися, — розпочав Марченко. — Дмитро, Микола? Чи ти на всі імена реагуєш однаково?
— Після ваших хрещень мені всі імена дорогі.
— Вдячні, що не забув… А як не забув, то знаєш: «хрещених батьків» треба слухатись… І як ти вже переконався, у нас, «хрещених батьків», руки довгі…
— Я вас попередив, — підвівся Палагнюк, узяв запальничку й припалив. Жодному з них вогню не підніс. — Мене уже не треба лякати. Я ляканий… Мене цікавить одне: як мама? Хоча ви є покидьки… У вас давно немає нічого людського. Я хочу знати, як мама? І де від неї лист? Де доказ, що вона жива?
— Я тобі сказав: у неї заклякли руки. Ти її перелякав своєю мармизою, притуленою до вікна… Лікарі тут безсилі. Листа тобі привезуть… Завтра. Живого. Надиктованого на касету магнітофона. Ось телефакс. Читати по-українськи ще не розучився?
Палагнюк узяв факс. Мовчки прочитав. Віддав назад.
— Можеш добу перечекати? Чи нерви здають?..
— Куди ви мене збираєтесь переселяти?
— Поїдеш, побачиш… Візьми найнеобхідніше.
— У мене тут усе найнеобхідніше. Що мені робити?
— Чекати!
— Чого?
— Прийде товар. Приймеш. Одержиш свої бабки, і ми дамо тобі спокій. Якщо все пройде нормально, вистачить і мамочку підлікувати. Може, не доведеться давати оголошення по телевізору. Повідомлять рахунок. Усе оплатимо ми…
— Скільки благородства!
— Учимось в американців. Слово — закон… Слово джентльмена… Радянська влада сьогодні дає такі можливості. Займаємось скромним, але надійним бізнесом… Ми тепер, можна сказати, патріоти. Продаємо українські писанки, крашанки, гуцульські топірці, кептарики…
— Коли прибуває
— Багато знатимеш, ще більше посивієш. Мама тебе хоче бачити чорнявеньким. Збирайся!
— Для чого переїжджати? Мені тут зручно… Мене тут знають…
— А ми тобі кращу квартиру знайшли. І за наш рахунок.
— А як з цією?
— Швейцару скажеш, що виїхав назавжди. Ввічливо попрощаєшся, щедро подякуєш.
— З нашої кишені, — додав Бордоніс. — І гуд-бай!
Палагнюк якийсь час роздумував. Тер підборіддя. Відчувалося, що думки, як човники в швейній машинці: то туди, то сюди… «Не знаю, що й робити. А треба щось робити. Куди вони хочуть мене відвезти? Для чого? І чи я взагалі повернуся сюди? Чи не початок це третього і останнього хрещення? Цього разу обома „хрещеними батьками“!»
— Я так просто не поїду.
— Що означає «так просто»? — запитав Марченко.
— Де у мене гарантія, що ви мене не ліквідуєте?
— Для чого? Чому?
— Тому, що я дуже багато знаю.
— Ти нічого не знаєш. Знаємо тільки ми, Палагнюк. Тобі поклястись?
— Не смішіть… Джентльмени з великої дороги… — І Дмитро раптом погодився.
— Уже довіряєш?
— Довіряю! — мовив і почав збиратися. «Аби тільки телефон. Аби тільки телефон не висмикнули. Не обрізали. Не відключили».
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ
Всесвітньовідомий аеропорт імені Кеннеді не справив на капітана Дубля такого враження, як «Рейн-Майн». Зате Нью-Йорк буквально приголомшив.
— Фантастика! — вигукнув капітан, дивлячись на безперервний потік автомашин у два й три ряди. І жодного перехожого. Враження було таке, ніби тут всюди господарі — автомашини. І тільки на Манхеттені, прибувши туди десь через тридцять хвилин, він побачив натовпи людей.
Зустріли його нью-йоркські українці досить привітно. Чесно кажучи, капітан навіть і не чекав такої теплої зустрічі після київської аудієнції в пана заступника міністра закордонних справ… Чи то перебування людей на чужині по той бік Атлантики, чи то тривала відірваність від рідної домівки накладали на людей певний відбиток доброти й чемності. А може, й те, що капітан просто привіз від рідних з України кілька листів, які тут вважалися найкращими сувенірами, нагадавши про подих розбурханої весни і пахощі київських каштанів, і тихий плин древнього Дніпра-Славути… Хтось із жінок, щедро накриваючи стіл прямо тут, в українському представництві, навіть пустив сльозу.
— Що будете пити? — запитала дружина одного з дипломатів.
— Усе, — посміхнувся капітан. — Усе, що наллєте…
Вона навіть розгубилася. Потім посміхнулася до нього і тихо мовила:
— Я не спеціалістка у цих питаннях. Сама нещодавно сюди приїхала. Замовляйте…
— Віскі з содовою, — сказав капітан.
— Одну хвилинку, — вона подала віскі.
Він налив. Потім содову. Тоді взяв кілька шматочків льоду. Кинув у брунатну рідину. Пахло мускатним горіхом і ще чимось незнайомим, невловимим…