Воскреслий із мертвих
Шрифт:
— Тянєт, Аркаша, тянєт… В прінципє можна жіть… Єслі би нє еті чорниє морди… Воруют усьо. Хуже, чем в нашей Адєсє… Как я іх нєнавіжу, Аркаша! А как ти? Всьо замкі продайош, часікі?
— Пєрєшол на корєйскіє телефони… Атлічна йдут. Беру па трі долара, спускаю па сєм… Оптом для украінцев даю па п’ять… Єхалі на какой-то свой Всемірний форум… Ти слихала а таком?.. Бралі на сувеніри.
— Пачєму у тєбя? Ти што, жівьош в іх діаспорє?
— Таня, раскрой своі красівиє чорниє глазкі… Ані же все патріоти… Ані любят сваю украінску мову…
— Аркаша, ша-а!.. Я знаю, што
— Ані што, таргуют аружієм?..
— Каму ета нада. Ета тєбє што, Грузія, Єреван, Баку?.. Ані рєшілі прадавать яйца.
— Какіє яйца?
— Крашениє, канєшна. Ані дєлают украінскій сувенірний атдєл… Я нічєво нє панімаю… їх вєздє навалам…
Несподівано Таня замовкла. До неї підійшов покупець. Став у чергу і капітан Дубль, мовчки подав італійський замок вартістю в чотири долари. Червоний з жовтим. Таня так само мовчки вибила чек, подала капітану.
— Сенк’ю, — навмисне підкреслено мовив Дубль. Став осторонь. Взяв у руки пачку автодезодорантів. Хотілося почути ще хоч кілька слів. Таня мовчки вибивала чеки. Капітан підійшов, поцікавився, як користуватися цими автомобільними дезодорантами:
— Аркаша, ти єво панімаєш?
— Да. Он спрашіваєт, как імі пользоваться і в какіх машінах прімєнять.
— Скажі єму в любих. Я ні хачу ламать язик… Я ісчо плоха гаварю на англійскам, но пачті всьо панімаю. Скажі єму, што єсть спеціальний касєтнік. Он работаєт. Туда, как касети, вкладиваются пластікавиє дєзадаранти і падключаются к акумулятару… І в кабінє тагда арамат яблак, лімонов і кафейних дєрєв’єв, запах моря, джунглєй… Што он любіт? Скажі єму… Ета всєво десять доларов… Очєнь бєрут…
— О’кей! О’кей! — зупинив її Аркаша. І темпераментно почав перекладати, перескакуючи з одного слова на інше, зчинивши таку веремію, що якби капітан не зрозумів Тані, то Аркаші він точно б не зрозумів.
Він щиро подякував Аркаші, а Дора — її повне ім’я було Дарина — навіть похвалила Аркадія-одесита і сказала, що він гарно говорить англійською. Але дещо з італійським акцентом.
— Мілан, Рим, Тольятті? — почала валяти дурня Дора.
— Тольятті! Тольятті! — закивав кучерявою головою колишній одеський громадянин. — А ви звідки?
— Канада. Онтаріо! — відповіла Дора.
— Привіт Канаді… Там наших також багато…
— О так, — мовив капітан. — Спагеті, піца!
Капітан Дубль далі не слухав. Подякував.
Йому хотілося ще трохи затриматися, але він боявся насторожити «одеських земляків». Отже, тут одесити. Тоді зрозуміло, чому тут і Циган. Дубль і Дора ще трохи постояли. Але Аркаша сказав, що йому пора, що зайде іншим разом, і побіг. За ним вийшли й Дубль з Дорою. При вході Дора раптом стисла капітанові руку вище ліктя. У «Жаблот» входив Джим Пеленс.
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ДРУГИЙ
Гаррі Стреснер розливав на трьох. Гарячу
Могутнього складу чоловік, Френк Фебер розсівся за столом так, що металевий стілець здавався під ним дитячою іграшкою, яку він мав намір роздавити своєю статурою ще до того, як доп’є свою улюблену каву з молоком і з’їсть три шматки торту з кремом, щедро посипаним дрібно посіченими горішками.
Коли Гаррі поставив перед своїм начальником склянку, вона одразу щезла в його величезній волохатій руці із засуканим рукавом.
У поліцейському управлінні Френка Фебера підлеглі хоч і називали позаочі «Два Фе», але любили. Цей могутній здоровань, волохаті груди якого аж пашіли здоров’ям і силою, завжди мило посміхався у свої акуратно підстрижені пшеничні вуса і дивився на співрозмовника навдивовижу темно-синіми очима, майже ніколи не кліпаючи. Сержант Гаррі Стреснер — середнього зросту, не позбавлений почуття гумору, як і більшість американців, був улюбленцем не тільки начальника поліції, а й всього поліційного управління.
Капітан Дубль у супроводі Дем’яна Демчука піднявся сходами і, помітивши начальника за скляною перегородкою, дещо розгубився, не знаючи, чи то стукати в скляні двері з табличкою, чи просто відчиняти. Лейтенант Джеймс Коллінз, який щойно зробив перший ковток, щоб запити трохи засолодкий, як для нього, шматок торту, поставив склянку і з його уст ледь не вилетіло звичне: «Якого чорта!» Але Френк Фебер, застережливо піднявши могутню руку, вчасно зупинив його.
— Кемаль, — гукнув він і наказав Стреснеру подати для новоприбулих ще дві склянки і по порції торту. Капітан спочатку відмовився, але, помітивши посічені горішки на шарі крему і желе, передумав відмовлятися так поспішно. Що-що, а горіхи він любив у будь-якому вигляді.
— Ми вас чекали, капітане! — дружелюбно посміхнувся Фебер, міцно потискуючи через стіл по черзі гостям руки. — Ми працювали з німцями, французами, канадцями, колумбійцями… З ким ще працювали, Гаррі? — звернувся він до сержанта.
— З італійцями, китайцями і цілою армією дам, — посміхнувся Гаррі.
Френк мотнув рудою головою, що міцно сиділа на бичачій шиї, і додав, показавши на сержанта:
— Це наш поліцейський Марк Твен. Так, ми працювали з багатьма, але з українцями не працювали.
— Боюсь, Френку, — як до давнього знайомого, заговорив капітан Дубль, називаючи начальника поліції на ім’я, бо чув, що така манера імпонує багатьом американцям, і не помилився.
— О’кей, Алекс! — перебив той, простягаючи капітану на знак приязні руку. — О’кей, Алекс!
— Боюсь, Френку, — повів капітан Дубль далі, — спостерігаються деякі віяння з Афганістану через Європу в Америку.
— Є щось конкретне, сер? — втрутився в розмову лейтенант Коллінз.