Вовки Кальї. Темна вежа V
Шрифт:
Моллі Дулін вбрана в обтислі чорні шовкові штани й білу блузку з відкритим коміром, крізь який проглядає крихітний срібний жнив’яний амулет: Оріза зі здійнятим догори кулаком. У правій руці Моллі тримає тарілку з гострими краями, блакитна титанова сталь з делікатним візерунком у вигляді зелених пагінців рису. На плечі в неї висить плетений кошіль з очерету на шовковій підкладці. Там, усередині, лежить ще п’ять тарілок, дві з них її власні, три — материні. У яскравому промінні сонця її блискуче волосся неначе горить вогнем. Невдовзі, щоправда, її голова займеться справжнім полум’ям.
— Ти роби, як собі хочеш, Імоне Дулін, — каже вона йому. — Що ж до мене, то я не зрушу з цього місця, щоб вони добре мене бачили, і кричатиму ім’я моєї сестри, щоб вони добре його чули. Нехай затопчуть мене кіньми, але бодай одного з них я вб’ю чи підріжу ноги одному з їхніх диявольських коней. Це я вам обіцяю.
На більше їм не вистачає часу. Вовки піднімаються з западини на краю клаптя землі, що належить родині Арра, і четверо фолькен Кальї нарешті можуть їх бачити. Про те, щоб сховатися, більше не йдеться. Джеймі чомусь очікував, що Імон Дулін, сумирний і в свої двадцять три роки вже лисуватий, зараз впустить арбалет і кинеться у високу траву з піднятими руками, благаючи пощади. Натомість він стає поруч своєї дружини і заряджає арбалет. З тихим дзижчанням тятива натягується туго-туго.
Вони стоять на дорозі, їхні чоботи в пилюці, такій дрібній, що вона схожа на борошно. Вони перегородили шлях. І на Джеймі спускається благодатне відчуття, що вони все роблять правильно. Вони загинуть тут, на цьому шляху, але це добре. Краще вмерти, ніж стояти осторонь, поки забирають дітей. Кожен з них уже втратив близнюка, а Поукі — найстарший з-поміж них — віддав Вовкам і брата, і молодшого сина. Вони чинять правильно. Вони розуміють, що Вовки жорстоко помстяться решті селян за їхній опір, але це не має значення. Бо вони чинять правильно.
— Підходьте! — кричить Джеймі й заряджає свого арбалета — раз, два, клацання. — Підходьте, виродки! Боягузливі зажерливі тварюки! Підходьте й побачите, що в нас є! За Калью! За Калью Брин Стерджис!
У мареві спекотного дня Вовки на мить наче застигають на місці: вони не наближаються, лише ряхтять віддалік. Потім стукіт кінських копит, перед тим притлумлений і невиразний, стає громовим. І Вовки наче вистрибують уперед із гарячого повітря. Їхні штани так само сірі, як шкури їхніх коней. Темно-зелені мантії майорять на вітрі за їхніми спинами. У зелених каптурах видніють маски (то маски, інакше й бути не може), що перетворюють голови чотирьох вершників на вишкірені морди голодних вовків.
— Четверо проти чотирьох! — кричить Джеймі. — Четверо проти чотирьох, рівний бій, тримати позиції. не відступати ні на крок!
Четверо Вовків на сірих конях ураганом налітають на них. Чоловіки здіймають арбалети. Моллі (яку часом називають Рудою і Вогненною — не лише за волосся, а й за її запальну вдачу) піднімає над лівим плечем таріль. Від її злості не лишилося й сліду, тепер її обличчя спокійне й холодне.
Двоє Вовків, що замикають загін, здіймають світляні палиці. Двоє попереду заносять кулаки, обтягнені зеленими рукавицями, вочевидь маючи намір щось жбурнути. «Сничі, — думає Джеймі, відчуваючи холодок у всьому тілі. — От що воно таке».
— Чекайте, хлопці… — каже Поукі. — Чекайте… чекайте… зараз!
Він випускає стрілу, і Джеймі бачить, як вона пролітає над головою Вовка праворуч. Імонова стріла влучає в шию коня в другій парі ліворуч. Тварина голосно ірже й заточується, коли між селянами і Вовками лишається не більше сорока ярдів. Кінь валиться на сусіднього коня саме тієї миті, коли його вершник шпурляє річ, яку тримав у руці. Це справді снич, але він відхиляється далеко від курсу і його системи наведення не спрацьовують.
Стріла Джеймі втрапляє у груди третьому вершникові. Джеймі хоче переможно скрикнути, та крик застрягає йому в горлі, ще навіть не вирвавшись на волю: стріла відскакує від грудей істоти, як могла б відскочити від обшитих бляхою грудей Енді чи від кам’яної брили на Злиденному полі.
«То в тебе броня, недоноску, під тим триклятим…»
Другий снич влучає в мішень — вдаряє Імонові Дуліну просто в обличчя. Його голова вибухає фонтаном крові, кісток і пухирчастої сірої речовини. Снич пролітає ще кроків зо тридцять, потім вихором розвертається і летить назад. Джеймі пригинається й чує, як він з тихим настирним гудінням проноситься понад його головою.
Моллі не зрушує з місця навіть тоді, коли її обливає кров’ю й мізками чоловіка. «ЦЕ ЗА МІННІ, КУРВИНІ ВИРОДКИ!» несамовито кричить вона й кидає тарілку. Відстань між ними вже майже нульова, але вона вкладає в кидок усю силу і тарілка злітає вгору, щойно Моллі випускає її з руки.
«Надто сильно, люба, — думає Джеймі, знову пригинаючись, цього разу від замаху світляної палиці, яка теж осатаніло дзижчить. — Надто сильно, срака-мотика».
Але Вовк, у якого цілила Моллі, несподівано наштовхується на тарілку, що вже здіймалася вгору. З притлумленим звуком «плям!» вона влучає в те місце, де дотикаються зелений каптур та маска істоти, і Вовк валиться з коня, змахнувши руками в зелених латних рукавицях.
На радощах Поукі та Джеймі здіймають переможний галас, але Моллі холоднокровно опускає руку в кошіль по другу тарілку. Всі вони, охайно складені і розташовані блакитними дугами для пальців угору, чекають там своєї черги. Вона вже наполовину витягла тарілку, коли світляна палиця відрізає їй руку від тіла. Моллі заточується, вишкірює зуби, падає на коліно, і одразу ж займається її блузка. Джеймі вражений: він бачить, що вона тягнеться до тарілки, яку досі стискають пальці її відрізаної руки, що лежить у пилюці на шляху.
Троє Вовків уже проїхали. Той, якого Моллі збила тарілкою, лежить на землі й шалено сіпається, руки в рукавицях злітають угору, до неба, й падають, неначе він хоче їм сказати: «Що тут вдієш? Що ти вдієш з цими клятими гречкосіями?»
Решта троє, мов по команді, розвертають коней і мчать до них. Моллі виймає тарілку зі своїх мертвих пальців і падає на спину, поглинута вогнем.
— Поукі, не відступати! — істерично кричить Джеймі, дивлячись, як їхня смерть летить їм назустріч під розпеченою сталевою банею неба. — Не відступати, хай там що! — Але відчуття благодаті не полишає його навіть зараз, коли він вдихає сморід горілої плоті Дулінів. Давно вже слід було це зробити, еге ж, усім селом повстати, бо Вовків можна збороти, хоча, напевно, вони не зможуть розповісти про це іншим, бо будуть мертві, а Вовки заберуть свого побратима з собою, тож ніхто нічого не довідається.