Вовки Кальї. Темна вежа V
Шрифт:
Хоча ні, не зовсім порожні. В одному келиху вона побачила мертвого павука, чорну вдову, що лежала на спині, скрутивши численні лапки.
Раптом вона помітила шийку пляшки, що стирчала зі срібного відерця, і в шлунку вимогливо забурчало. Вона схопила пляшку, не звертаючи уваги на те, що у відерці нема навіть води, не кажучи вже про лід, — воно було геть сухим. Але в самій пляшці було досить рідини, щоб похлебтати…
Але не встигла Мія піднести пляшку до рота, в ніздрі вдарив такий нестерпний сморід оцту, що від нього засльозилися очі.
— Сучий потрох! — заверещала вона й жбурнула пляшку на підлогу. — А щоб тобі!
Вдарившись об кам'яну підлогу, пляшка розлетілася на друзки. Під столом пискляво заметушилися якісь істоти.
— Вшивайтеся! — закричала Мія. — Щоб я вас тут не бачила, хто б ви не були! Тут Мія, нічия дочка, і вона не в доброму гуморі! Але я наїмся! Так! Я наїмся!
Заява була самовпевненою. Спершу Мія не побачила на столі нічого їстівного. Там був хліб, але той кавалок, який вона завдала собі клопоту підняти, скам'янів. Були ще якісь рештки риби, але вона згнила і лежала під зеленкувато-білою піною черви.
У шлунку невдоволено забурчало — навіть ця гидота не змогла вгамувати її апетиту. Гірше було те, що під шлунком щось неспокійно завовтузилося й заштовхалося, вимагаючи їжі. Воно зробило це не голосом, а натиснувши на якісь перемикачі в її тілі, сховані десь у найбазовіших відділах нервової системи. У роті пересохло, губи скривилися, наче вона скуштувала скислого вина, очі округлилися й полізли на лоба, зір загострився. Кожна думка, кожне чуття, кожен інстинкт волали одне просте слово: їсти.
За дальнім краєм столу стояла ширма, що зображала Артура Ельда з високо піднятим мечем, який пробирався крізь болото з трьома лицарями-стрільцями за спиною. На шиї в нього висіла Саїта, велика змія, котру він, вочевидь, щойно вразив мечем. Ще один успішний похід! Ох уже ці чоловіки з їхніми походами! Ба! Та що для неї вбивство якоїсь магічної змії? В неї росло в животі дитятко, і воно хотіло їсти.
«Їшти, — сказав чужий голос у неї в голові. — Воно хтіти їшти».
За ширмою виявилися подвійні двері. Вона штовхнула їх, досі не усвідомлюючи, що у дверях обідньої зали стоїть хлопчик Джейк у спідній білизні й перелякано стежить за нею поглядом.
Кухня виявилася так само порожньою, і так само в ній лежав шар пилу. На столах видніли сліди різних істот. Баняки, пательні й інше кухонне начиння було розкидано по підлозі. Далі, за всім цим сміттям, вишикувалися в ряд чотири раковини. В одній стояла вода, що вже поросла плівкою водоростей. Освітлювали простір лампи денного світла. Лише одна з них досі горіла рівно, решта блимали, надаючи цьому гармидеру якогось кошмарного сюрреалістичного вигляду.
Вона пробралася через усю кухню, відкидаючи ногою каструлі й пательні, що застували їй шлях. Там, куди вона дісталася, стояли в ряд чотири велетенських плити. Дверцята третьої було залишено трохи відчиненими, й звідти підіймалося слабке марево тепла, як від вогнища за шість чи вісім годин по тому, як догоріли останні жарини, і пахощі, від яких її шлунок знову став гучно вимагати їжі. Пахощі свіжозасмаженого м'яса.
Мія відчинила дверцята. Всередині справді лежала смаженина. Якою ласував щур завбільшки з хатнього кота. На клацання відчинених дверцят пацюк повернув голову й зиркнув на неї чорними безстрашними очицями. Його вуса, замащені жиром, смикнулися, і він повернувся до своєї трапези. Вона чула, як плямкають щурячі губи і з яким звуком зуби відривають м'ясо.
Ні, містере Щур. Не про тебе це м'ясце. Його залишили мені й моєму дитяткові.
— Останній шанс, друже! — проспівала вона, повертаючись до столів і шафок під ними. — Краще тікай, поки ще можеш! Попереджаю по-чесному!
Та де там. Містер Щур теж хтіти їшти.
Вона відчинила шухляду, але там не було нічого, крім дощок для нарізання хліба і качалки. Застосовувати качалку їй не хотілося, щоб не заляпати свою вечерю щурячою кров'ю більше, ніж це було необхідно. Вона відчинила нижню шафку й знайшла формочки для кексів і чудернацьких десертів. Те, що вона шукала, знайшлося у шухляді ліворуч.
Перебравши ножі, Мія вирішила зупинитися на виделці для м'яса, з двома шестидюймовими вістрями. Вона повернулася до плит і там, завагавшись, перевірила інші три. Як вона й очікувала, плити були порожні. Щось — доля-провидіння-ка залишило печеного м'яса, але з розрахунку лише на одного їдця. Містер Щур вирішив, що для нього. Містер Щур помилився. Вдруге йому помилитися не судилося. Принаймні на цьому боці галявини, де закінчується земний шлях.
Вона схилилася і знову з насолодою вдихнула пахощі печеної свинини. Губи розтулилися, з вишкіреного в посмішці роти потекла слина. Цього разу містер Щур навіть не озирнувся. Містер Щур вирішив, що вона не становить загрози. Чудово. Вона нахилилася ще далі, затамувала подих і настромила пацюка на виделку. Щуря-кебаб! Мія витягла його з духовки й підняла до рівня очей. Тварина несамовито верещала, дриґаючи ногами в повітрі, смикаючи головою, кров стікала виделкою й збиралася на кулаці. Вона віднесла свою здобич, яка досі звивалася на виделці, до раковини, наповненої водою, і скинула щура туди. Він шубовснув у темінь і щез. Якусь мить з води ще стирчав і смикався кінчик його хвоста, а потім зник і він.
Мія пройшлася вздовж раковин, пробуючи крани, і з останнього витік тоненький струмочок води. Вона опустила під нього закривавлену руку й тримала так, поки вода не зникла остаточно. Потім пішла назад до духовки, витираючи мокру руку об штани. Джейк уже стояв у дверях кухні й дивився на неї, нітрохи не криючись, але вона все одно його не помічала. Всю її увагу полонив божественний аромат м'яса. Цього було замало, і не зовсім те, чого вимагало дитятко, але наразі цим можна вдовольнитися.
Мія взялася руками за деко й, зойкнувши, одразу ж відсмикнула їх та задмухала на пальці. І вишкірилася в посмішці болю, не зовсім, проте, позбавленій гумору. Містер Щур виявився трохи терплячішим до спеки, ніж вона. А може, більше хтів їшти. Хоча важко було повірити в те, що хтось чи щось міг більше хтіти їшти, ніж зараз вона.
— Я хотю їшти! — закричала вона, сміючись, коли йшла вздовж шафок, спритно висуваючи й закриваючи шухляди. — Мія голодна! Я не ходила в Моргауз і в Неморгауз не ходила, але я хотю їшти! І моє дитятко теж!
В останній шухляді (ну як завжди) вона знайшла те, що шукала, — ганчірки. З ними в руках вона поспішила до плити, нахилилася і витягла смаженину. Зненацька сміх застряг у горлі й вирвався шокованим зойком… а наступної миті вона знову розреготалася, ще гучніше, ніж перед тим. Яка ж вона дурна гуска! Яка дурепа писана! Їй здалося на якусь мить, що смаженина з хрусткою скоринкою, погризена містером Щуром лише в одному місці, — це тіло дитини! Так, мабуть, смажене порося справді трохи схоже на дитину… немовля… чиєсь дитятко… але тепер, коли вона могла добре роздивитися заплющені очі, обгорілі вуха й печене яблуко в роті, сумнівів більше не лишалося.