Вовки Кальї. Темна вежа V
Шрифт:
Ставлячи деко на стіл, вона знову згадала відображення, яке бачила у вестибюлі. Але поки що було не до того. Її черево ревло від звірячого голоду. Вона витягла з шухляди різницького ножа і вирізала те місце, де призволився до поросяти містер Щур, як вирізають червоточину з яблука. Перекинула той шмат через плече, потім підняла всю смаженину й вгризлася в неї зубами.
З дверей за нею стежив Джейк.
Втамувавши перший голод, Мія роззирнулася по кухні. Її обличчя виражало розрахунок і відчай водночас. Що їй робити, коли смаженина скінчиться? Що вона їстиме наступного разу, коли прийде цей несамовитий голод? І де їй шукати те, чого так відчайдушно потребувало її дитятко? Вона зробить усе, щоб знайти її, цю річ, і харчувати його цим постійно, хай що воно таке: особлива їжа, питво, вітамін, байдуже. Свинина була майже для цього придатною (майже здатною його втихомирити й приспати, дякувати всім богам і Людині-Ісусу), але її б не вистачило.
Вона на час жбурнула сея Свина в деко, стягла з себе через голову сорочку і подивилася на зображення спереду. Там була свиня з мультика, вся ясно-червона від того, що її засмажили, але скидалося на те, що свиня не проти, бо вона блаженно всміхалася. Нижче грубими літерами, стилізованими під дошки комори, йшов напис: «ДІКСІ-ПІҐ», ЛЕКС161-ша. А нижче: «НАЙСМАЧНІШІ РЕБЕРЦЯ В НЬЮ-ЙОРКУ» — ЖУРНАЛ «ГУРМАН».
«Діксі-Піґ, — подумала вона. — Діксі-Піґ. Де я чула цю назву?»
Згадати не вдалося, але за потреби вона могла знайти цю Лекс.
— Це десь між Третьою і Парковою, — сказала вона вголос. — Правда ж?
Хлопчик, який вислизнув назовні, але залишив двері про чиненими, почув і скрушно кивнув. Авжеж, саме там.
«Так-так-так, — подумала Мія. — Поки що хай буде, як уже є. Як там казала та жінка в книжці? „Завтра буде новий день. Подумаю про це завтра“. Правильно?»
Правильно. Вона знову взяла порося й заходилася їсти, плямкання насправді мало відрізнялося від щурячого. Взагалі не відрізнялося, якщо вже на те.
Тіан і Залія щосили переконувати Едді й Сюзанну зайняти їхню спальню. І дуже нелегко було переконати їх, що гостям не потрібна їхня спальня, що спати там їм буде насправді некомфортно. Лише Сюзанні вдалося знайти потрібну лазівку: тихим нерішучим голосом вона сказала Джефордсам, що в місті Лад з ними трапилося щось жахливе, щось їх так перелякало, що тепер вони бояться спати в будинку. В коморі, незамкненому просторі, де будь-якої миті можна було визирнути у відчинені двері на широкий світ, їм було б набагато спокійніше.
Вигадка була чудова й викладена майстерно. Тіан і Залія слухали, співчутливо киваючи головами, такі довірливі, що Едді стало аж соромно. Справді, в Ладі з ними сталося багато всього поганого, але жодних пригод, через які їм було б боязко спати в чотирьох стінах, вони не переживали. Принаймні він такого не пригадував. Відколи за ними зачинилися двері до їхнього світу, лише одну-єдину ніч (минулу) вони провели під нормальним дахом звичайного будинку.
Зараз він сидів, підібгавши по-турецькому ноги, на одній із ковдр, які дала їм Залія, щоб постелити на сіні. Інші дві ковдри було відгорнуто. Він дивився на подвір'я. Його погляд ковзнув повз ґанок, на якому дідо розповів свою історію, і зупинився на річці. Місяць стрімко виходив з-за хмар і знову занурювався в них, навпереміну осяваючи краєвид сріблом і затемнюючи його. Але Едді майже нічого цього не бачив. Його вуха прислухалися до рипіння підлоги в коморі внизу, де були стійла й загони для худоби. Вона була десь там, у цьому він не сумнівався, але, Господи, як тихо вона рухалася…
До речі, хто вона? Мія, казав Роланд. Але це лише ім'я. Хто вона насправді?
Проте це не звичайне ім'я. Стрілець сказав, що Високою Мовою воно означає «матір».
Матір.
Так. Але вона не мати моєї дитини. «Дитятко» — не мій син.
Щось тихо брязнуло внизу, й одразу за цим рипнула мостина. Едді весь напружився. Так, вона була там. Він уже почав було сумніватися, але тепер упевнився.
Він прокинувся після шести годин міцного сну без сновидінь і побачив, що її нема. Пішов до відкритої стіни сінника і визирнув надвір. Вона була там. І навіть у хисткому світлі місяця було видно, що у візку сидить не Сюзанна, не його Сьюз, а також не Одетта Голмс і не Детта Волкер. Утім, щось знайоме в ній таки було. Вона…
Ти бачив її в Нью-Йорку, тільки тоді вона мала ноги й знала, як ними користуватися. Вона мала ноги й не хотіла наближатися до троянди. Для цього в неї були свої причини, цілком вагомі причини, але знаєш, у чому полягала справжня причина? Вона боялася, що троянда зашкодить тій істоті, яку вона носить у собі.
І все ж йому було шкода жінки внизу. Хай би ким вона була і що носила в своєму череві, в такому становищі вона опинилася, рятуючи Джейка Чемберза. Вона тримала в собі демона, щоб Едді мав час вирізьбити ключ до кінця.
Якби ти закінчив його раніше, якби ти не був таким нікчемним страхополохом, вона могла уникнути цього кошмару, ти про це не думав?!
Едді відкинув цю думку. Звісно, в цьому була крихта правди — вирізьблюючи ключа, він втратив упевненість у собі й тому не зробив його вчасно, до видобування Джейка. Але з самокатуванням він зав'язав. Такі думки ні до чого доброго не доводили, крім справді бездоганної низки ран, завданих самому собі.
Хай ким вона була, його серце рвалося до жінки, яку він бачив унизу. У сонній тиші ночі, в мигтінні місячного світла й темряви вона спершу перетнула в Сюзанниному візку подвір'я… повернулася назад… потім знову перетнула… поїхала ліворуч… потім праворуч. Вона нагадала йому старих роботів на Шардиковій галявині, яких Роланд змусив його пристрелити. Та нічого дивного в цьому не було. Він засинав з думкою про тих роботів, згадуючи, що сказав про них Роланд: «Як на мене. то це творіння великого смутку. Едді покладе край їхнім стражданням». Після вмовлянь він так і вчинив. Змія на багатьох шарнірах, тракторець «Тонка», схожий на той, який подарували йому колись на день народження, злющий пацюк з нержавійки — він пристрелив їх усіх, крім останнього, механічного кажана, що його збив кулею Роланд.
Як і ті старі роботи, жінка на подвір'ї хотіла кудись поїхати, та не знала куди. Хотіла щось знайти, та не знала, що саме. Питання було в тому, що мав робити він?
Спостерігай і чекай. Тим часом вигадай якусь брехню на випадок, якщо хтось із господарів прокинеться й побачить, як вона міряє колесами подвір'я. Чи то сказати, що це теж наслідки психічної травми, отриманої в Ладі.
— А що, правдоподібно, — пробурмотів під носа він. І саме тієї миті Сюзанна розвернула візок і покотила до комори, тепер уже вочевидь маючи щось на меті. Едді ліг і приготувався вдавати сплячого, але замість рипіння драбини, що вела нагору, почув тихий брязкіт, тихий стогін від напруги, потім зарипіли мостини підлоги — звук ішов десь в глибину комори. Перед його внутрішнім зором постала картина: ось вона вилазить з крісла і швидко, як зазвичай, пересувається на руках углиб… навіщо?
Збігло п'ять хвилин, упродовж яких панувала тиша. Едді не на жарт занепокоївся. Аж раптом щось тихо й розпачливо писнуло. Цей зойк так нагадував крик немовляти, що в Едді стислися яйця й шкіра взялася сиротами. Він глянув на драбину, що вела вниз, у комору, і змусив себе ще трохи зачекати.
То була свиня. Порося.
Можливо, але чомусь він ніяк не міг позбутися думки про меншеньких двійнят. Особливо про дівчинку. Лія — римується з Мія. Думка про те, що Сюзанна може перерізати горло дитині, була божевільною, але…