Вовки Кальї. Темна вежа V
Шрифт:
Роланд щосили замахав руками: «До мене, до мене, швидко!» — водночас озираючись на схід. Вовків не видно. Добре. Пагорб таки відгородив їх на кілька секунд.
Джек і Бенні метнулися через дорогу, тягнучи за собою хлопця. Шорбутси Френка Тейвері залишали на оґґані свіжі борозни. Роланд міг лише сподіватися, що Вовки не звернуть особливої уваги на ці сліди.
Останньою в канаву легко, мов фея, пурхнула дівчинка.
— Лягай! — гаркнув Роланд, ухопив її за плече і притис до землі. — Лягай, лягай, лягай! — Він упав біля неї, на нього звалився Джейк. Роланд відчував, як шалено калатало його серце.
Стукіт копит уже був зовсім близько і щосекунди наростав. Чи помітили їх перші вершники? Поки що рано було про це говорити, але дуже скоро вони дізнаються. А тимчасом єдине, що лишалося, — діяти за планом. В укритті буде тісно, коли до тих, хто вже там, приєднаються ще троє зайвих. Але якщо Вовки помітили Джейка й інших, коли ті перебігали дорогу, то засідка провалилася: повстанці не встигнуть ні вистрелити, ні кинути тарілку, як усіх підсмажать просто тут, у канаві. Втім, хвилюватися за це не було часу. За Роландовими підрахунками, вони мали щонайбільше хвилину, можливо, лише сорок секунд, і навіть ця крихта часу швидко танула в них під ногами.
— Злазь із мене і в укриття, — скомандував стрілець Джейкові. — Зараз же.
Відчуття важкості на спині зникло. Джейк прослизнув у сховок.
— Френку Тейвері, ти наступний, — сказав стрілець. — І щоб ні звуку. За дві хвилини зможеш кричати, скільки схочеш, але поки що тримай рота на замку. Це стосується вас усіх.
— Я мовчатиму, — прохрипів хлопчик. Бенні й Френкова сестра кивнули.
— Скоро ми підведемося й почнемо стріляти, — сказав Роланд. — Ви троє — Френку, Френсін, Бенні — лежіть і не рухайтеся. — Він помовчав. — І якщо вам дорогі життя, не потрапляйте під руку.
Роланд лежав у темряві, що пахла прілим листям та землею, і слухав хрипке дихання дітей ліворуч від себе. Невдовзі цей звук потонув у тупотінні копит. Око уяви й інтуїції розплющилося знову, ширше, ніж будь-коли. За тридцять секунд (чи навіть за п'ятнадцять) червоне марево битви заступить собою все, зоставить йому лише найпримітивніший зір, проте поки що він бачив усе, і все цілком відповідало його побажанням. Та чом би й ні? Яка користь думати про те, що плани порушено?
Він бачив близнюків Кальї, що розпласталися в найгустішому рисі на заході. Багнюка просочується крізь їхні сорочки й штани. Бачив дорослих, що принишкли коло них поблизу берега річки. Бачив Сейрі Адамс з її тарілками, Ару з роду манні, Кантабову дружину, зі своїми, бо Ара теж уміла їх кидати (хоч їй і не дозволялося товаришувати з жінками, які не належали до манні). Бачив декількох чоловіків — Естраду, Ансельма, Оверголсера, — з притиснутими до грудей арбалетами. Воун Оверголсер замість арбалета тримав рушницю, яку почистив йому Роланд. Дорогою зі сходу шеренга за шеренгою наближалися вершники у зелених плащах і на сірих конях. Вони вже вповільнювали галоп. Сонце нарешті зійшло і тепер виблискувало на металевих масках. За іронією, під масками теж крився метал. Роланд відчув, як око уяви здіймається вище, видивляючись інших вершників — можливо, загін, що примчить з містечка на півдні, яке не обороняли. Але не побачив нічого. Внутрішній зір принаймні показував йому, що все військо нападників зосередилося на Кальї. Інакше й бути не могло — якщо Вовки проковтнули наживку, яку Роланд і ка-тет дев'яноста і дев'яти закидали так ретельно. Стрілець бачив уявні вози, вишикувані вздовж дороги, й на мить пошкодував, що не розпрягли коней і мулів. Але, звісно, так усе виглядало переконливіше — неначе люди дуже поспішали. Бачив стежку, що вела до копалень: і вичерпаних, і робочих, — та до медового стільника печер, який виднів за ними. Побачив, як руками в рукавицях натягають поводи Вовки, що скакали в перших лавах, як вищиряються їхні коні. Він дивився зараз їхніми очима, і довколишнє здавалося не теплим, яким його бачать люди, а холодним, як картинки в жур-гнавах. Побачив дитячого капелюшка, якого кинула Френсін Тейвері. Його розум мав не лише око, а й нюх: він відчув м'який, але соковитий дитячий запах. Пахло чимось насиченим і жирним — тим, що Вовки забирали у викрадених дітей. Його розум мав не лише нюх, але й слух, і він почув невиразне клацання, як колись від Енді: те саме тихе гудіння реле, серводвигунів, гідронасосів, ще бозна-якої машинерії. Внутрішнім зором він бачив, як Вовки придивляються до плутанини слідів на дорозі (він сподівався, що вони побачать у них лише плутанину), потім переводять погляди на стежку. Бо уявляти, що вони дивляться в інший бік, готуючись підсмажити їх десятьох у сховку, як курчат на пательні, не хотілося. Ні, вони дивилися в бік копалень, мусили туди дивитися. Вони відчували запах дітей — їхнього страху разом з потужною речовиною в їхньому мозку — і бачили розкидані дрібнички, які лишила по собі їхня здобич. Стояли в стременах своїх механічних коней і дивилися.
«Вперед, — подумки підштовхував їх Роланд. Джейк біля нього поворухнувся, прочитавши його думку. Його благання. — Ну ж бо. Ідіть. За ними. Заберіть те, що вам потрібно».
Від одного з Вовків пролунав гучний звук — клак! Одразу ж на мить ожила сирена, за якою почувся неприємний чи то свист, чи то вереск, який Джейк чув у Доґані. Відтак коні знову рушили. Тихо застукали копита на оґґані, потім захуркотіли на кам'янистій стежині, та й усе. Від цих коней годі було чекати нервового іржання, на відміну від живих, запряжених у вози. Та для Роланда то був сигнал. Вони заковтнули наживку. Він тихо витяг револьвер із кобури. Джейк знову поворухнувся, і Роланд зрозумів, що хлопчик зробив те саме.
Він розповідав їм про розташування сил, яке вони побачать, коли вискочать із криївки. Близько чверті Вовків стоятимуть на одному боці стежки й дивитимуться на річку, ще чверть буде повернута в бік Кальї Брин Стерджис. А може, навіть більше, ніж чверть, адже саме з боку містечка Вовки — чи їхні господарі могли сподіватися підступів. А решта? Тридцять із чимось? Вони вже рушать уперед стежкою, повіривши, що діти там, у котрійсь копальні.
Роланд почав рахувати до двадцяти, але, дійшовши до дев'ятнадцяти, вирішив, що досить. Він весь підібрався — від сухого крутія зараз не було й згадки — і пружиною знявся вгору, з батьковим револьвером у руці.
— За Ґілеад і Калью! — прогорлав він. — Пора, стрільці! Пора, Сестри Орізи! Пора, пора! Вбивайте їх! Без пощади! Вбивайте всіх!
Вони виросли з-під землі, неначе зуби дракона. В усі боки полетіли дошки, бур'ян і сухе листя. Роланд і Едді мали по великому револьверу з оздобленими сандаловим деревом руків'ями. Джейк здійняв батьків «рюгер». Марґарет, Роза і Залія тримали свої тарілки, Сюзанна — в обох руках, схрестивши їх на грудях, наче їй було холодно.
Вовки розташувалися саме так, як їх побачив холодним внутрішнім зором убивці Роланд. І його охопив тріумф, хоч і ненадовго, бо наступної миті всі думки й емоції накрила червона запона. Коли попереду було змагання зі смертю, він як ніколи радів життю. «П'ять хвилин, вартих крові та дурощів», — розповідав він своїм друзям. І от вони настали, ці п'ять хвилин. Після них йому буде кепсько, але зараз, коли все ще тільки починалося, він почувався просто чудово, почувався в повній і безповоротній злагоді з самим собою. Був собою. То були проблиски колишньої стрілецької слави. Байдуже, що ворогом були роботи, о боги, байдуже! Значення мало тільки те, що вони роками мучили беззахисних, а зараз, заскочені зненацька, самі опинилися в становищі жертв.
— У верхівки каптурів! — пронизливо закричав Едді, коли револьвер у його правій руці прогримів і вивергнув полум'я. Запряжені коні й мули позадкували, почулося перелякане іржання. — У верхівки каптурів, збивайте розумак!
І неначе на доказ, зелені каптури трьох вершників на стежці праворуч смикнулися, наче за них потягла невидима рука. Усі троє випали з сідел і повалилися на землю. У дідовій історії про Вовка, якого вбила Моллі Дулін, він смикався, але ці троє лежали під ногами своїх баских коней непорушно, як камені. Напевно, Моллі тільки зачепила антену тарілкою, та Едді знав, куди цілить, і влучив.