Вовки Кальї. Темна вежа V
Шрифт:
«П'ять років у дорозі», — от і всі слова.
А решта — тисяча загублених світів троянди.
Він п'ять років у дорозі, плюс-мінус п'ять, тільки дорога не одна, їх більше, а п 'ять років можуть бути вічністю, якщо обставини відповідні.
Є траса 71 через Делавер і яблука, які треба збирати. Є маленький хлопчик Ларс із поламаним радіо. Каллаген лагодить його, і Ларсова мати пакує йому з собою обід, величезний і чудовий, обід, що, здається, розтягується на кілька днів. Є траса 317, що пролягає через сільську місцевість у Кентукі, і робота копача могил з хлопцем на ім'я Піт Петацкі, який патякає без угаву. На них приходить подивитися дівчина, молоденька дівчина років сімнадцяти. Вона сидить на кам'яній стіні, а довкола неї дощем опадає жовте листя, і Піт Петацкі вголос уявляє собі, як виглядали б її довгі стегна без вельветових штанів, які їх обтягують, якби обіймали його за шию, а сам він занурив би язика в цю неповнолітню принаду. Піт Петацкі не бачить синього світла довкола неї. Авжеж, не побачить він і того, як плавно, наче пір'їна, спуститься на землю її одіж, коли згодом Каллаген сяде біля неї, притягне її ближче до себе, коли вона проведе рукою по його нозі, підбираючись вище, а рот наблизить до його горла, і саме цієї миті він встромить їй ножа в осердя кісток, нервів і хрящів під її потилицею. В таких ударах він поступово набиває собі руку.
Є траса 19 через Західну Вірджинію і маленький мандрівний цирк у запилюженому фургоні, цирк шукає людину, яка могла б лагодити атракціони й годувати тварин. «Або навпаки, — каже Ґреґ Чамм, власник цирку, людина з масним волоссям, — годувати атракціони і лагодити тварин. Обирай, що тобі до вподоби». А потім на короткий час, коли стрептококова інфекція проріджує робочі ряди цирку (тепер вони повертають на південь, намагаючись таким чином обігнати зиму), він також наймається грати роль Менсо-Диво-Екстрасенса. Він здобуває успіх. А ще саме в ролі Менсо він уперше бачить їх. Не вампірів і не розгублених мерців, а високих людей з блідими обличчями й сторожкими поглядами, часто-густо схованими під старомодними крислатими капелюхами чи новомодними бейсболками з дуже довгими козирками. У капелюховому затемненні їхні очі горять тьмяно-червоним світлом як у єнотів чи тхорів, коли їх вихопить із темряви промінь твого ліхтарика біля надвірних сміттєвих баків. Та чи вони бачили його? Упирі (принаймні третього типу) розпізнавати його не могли. Мерці мали таку здатність. А ці люди, з руками, запханими до кишень довгих жовтих плащів, і очима крутих парубків, що виблискували з-під капелюхів? Чи вони його впізнали? Не знаючи цього напевне, Каллаген вирішує не ризикувати. За три дні, в містечку Язу-Сіті, штат Міссісіпі, він вішає чорного циліндра Менсо на гачок, скидає засмальцьований комбінезон на підлогу в фургоні й махає ручкою «Мандрівному шоу чудес Чамма», не заморочуючись такими формальностями, як остаточний розрахунок у платні. Залишаючи містечко, він бачить багато оголошень про зниклих тварин, розклеєних на телефонних стовпах. Типове оголошення таке:
Хто така Рута? Каллаген не знає. Єдина інформація про неї — вона ШКОДЛИВА, але ЗАБАВНА. Чи буде вона така шкодлива, коли до неї доберуться люди закону? Чи буде така забавна?
Каллаген сумнівається.
Але в нього є свої проблеми. Єдине, що він може, — молитися Богові, в якого він не дуже й вірить, щоб люди в жовтих плащах не дісталися до неї.
Того ж дня, але пізніше, коли він голосує на трасі 3 в окрузі Ісакена під розпеченим металево-сірим небом, яке не знає, що таке грудень і наближення Різдва, знову чується передзвін. Він виповнює голову, погрожуючи розірвати його барабанні перетинки й заподіяти йому тисячі дрібних крововиливів на всій поверхні мозку. Передзвін помалу стихає, і Каллагена опановує жахлива впевненість: вони наближаються. Люди з червоними очима у великих капелюхах і довгих жовтих плащах уже в дорозі.
Каллаген прожогом, як каторжанин-утікач, кидається геть з узбіччя й одним стрибком, як Супермен, опиняється в смердючій канаві. За нею старий штахетник, подекуди зарослий кудзу і ще однією рослиною, яка скидається на отруйний сумах. Але йому однаково, що то отруйний сумах. Він перестрибує через паркан, ховається у високій траві й лопухах та вже звідти визирає на шосе крізь просвіт у листі.
Хвилину-дві на дорозі порожньо. Потім мчить з Язу-Сіті трасою 3 біло-червоний «кадилак». Його швидкість — щонайменше сімдесят за годину, а Каллагенове «вічко» маленьке, але він бачить їх надприродно чітко: троє чоловіків, двоє в жовтих пильниках, третій — у чомусь на зразок льотної куртки. Усі троє курять. В зачиненому салоні «кадилака» хоч сокиру вішай.
«Вони мене побачать почують відчують», — скиглить розум Каллагена, і він примушує розум відволіктися від цієї панічно-жалюгідної впевненості, відсмикує його вбік. Змушує себе думати про ту пісню Елтона Джона — «Хтось врятував, хтось врятував, хтось врятував сьогодні моє життя», — і, схоже, це діє. На якусь жахливу задушливу мить йому здається, що «кадилак» скидає швидкість, і цього часу йому цілком достатньо, щоб жваво уявити собі, як вони полюють на нього у цьому занедбаному, зарослому бур'янами полі, наздоганяють його, тягнуть у якусь покинуту комору чи хлів… а потім «кадилак» гуркочучи зникає за наступним пагорбом, прямуючи, мабуть, у Начес. Чи в Копайю. Каллаген вичікує ще десять хвилин. «Переконайся, що вони не замислили підлоту», — сказав би Лупе. Але чекаючи, він уже розуміє, що це лише формальність. Вони не замислили підлоти, вони просто проґавили його. Як? Чому?
Відповідь доходить до нього повільно — одна з можливих відповідей принаймні, і хай йому грець, якщо вона не видається правильною. Вони проґавили його, бо він зумів вислизнути в іншу версію Америки, що лежить за хащами кудзу й сумаха та прозирає крізь щілину в листі на трасу 3. Можливо, вона відрізняється лише кількома деталями (скажімо, Лінкольн на доларі й Вашингтон на п'ятірці, а не навпаки), але їх достатньо, їх стільки, скільки треба. І це добре, тому що ці люди не тупоголові, як мертвяки, і, на відміну від упирів, «бачать» його. Ці люди, хай хто вони такі, найнебезпечніші.
Каллаген повертається на шосе. Згодом його підбирає чорношкірий у солом'яному брилі на старенькому обшарпаному «форді». Він настільки схожий на негритянського фермера з фільму тридцятих років, що Каллаген чекає, коли ж він розсміється, лясне себе по коліну й вигукне своєю говіркою «Так, массо! Правду кажиш!» Натомість чорношкірий, слухаючи національне радіо, втягає його в політичну дискусію. А коли Каллаген виходить з його машини в Шейді-Ґроув, той дає йому п'ять доларів і бейсболку.
«Я маю гроші», — пробує відкрутитися Каллаген, простягаючи п'ятірку назад.
«Втікачеві гроші ніколи не завадять, — каже чорношкірий. — Тільки, будь ласка, не кажи, що ти не втікач. Не ображай моїх розумових здібностей».
«Дякую», — каже Каллаген.
«De nada, — відмахується чорношкірий. — Куди ти їдеш? Ну хоч приблизно?»
«Не маю жодного поняття, — відповідає Каллаген і всміхається. — Навіть приблизно».
Збір врожаю апельсинів у Флориді. Підмітання хідників у Новому Орлеані. Чищення стаєнь у Лафкіні, штат Техас. Роздавання рекламних брошур з нерухомості на розі вулиць у Феніксі, Аризона. Чорні роботи, за які платять готівкою. Постійна зміна облич на банкнотах. Різні прізвища в газетах, Джимі Картер — обраний президент, але Ернест «Фріц» Голінгс і Роналд Рейган також. Джордж Буш теж президент. Джералд Форд знову виставляє свою кандидатуру, і він теж президент. Прізвища в газетах (найчастіше змінюються прізвища знаменитостей, і багато з них він ніколи не чув) не мають значення. Обличчя на купюрах не мають значення. Важливо лишень обертання флюгера на тлі фіалково-рожевого заходу сонця, стукіт власних підборів на порожній дорозі в Юті, завивання вітру в пустелі Нью-Мехіко, дитина, що стрибає на скакалці біля «шевроле каприз», більше схожого на брухт, у Фосілі, штат Орегон. Важливе завивання високовольтних дротів біля шосе 50 на захід від Елко, штат Невада, і мертва ворона в канаві за Рейберел-спрінгс. Інколи він тверезий, а інколи напивається. Якось він залягає в покинутому хліві якраз за тією межею, яка відділяє штат Каліфорнія від штату Невада, і п'є не просихаючи чотири дні поспіль. В результаті потім блює майже безперестану сім годин. Протягом першої години блювота тече суцільним потоком, спазми шлунка такі сильні, що він подумки прощається з життям. Впродовж наступних годин він шкодуватиме, що не вмер. А коли все скінчується, він присягається собі, що все, він засвоїв урок, більше ніякої пиятики. А за тиждень уже валяється п'яний на землі за рестораном, куди найнявся мити посуд, і дивиться на чужі зорі. Він звір, який втрапив у пастку, але йому однаково. Часом йому трапляються вампіри, часом він їх убиває. Але здебільшого залишає в живих, тому що боїться привертати до себе увагу — увагу людей закону. Інколи він запитує себе, що це він собі думає, що він робить, куди, в біса, йде, і такі питання змушують його бігти по чергову пляшку. Тому що насправді він нікуди не прямує. Він просто йде прихованими шляхами і тягне за собою свою пастку, він просто слухає запросини цих доріг і переходить від однієї до наступної. Попри свою пастку, він щасливий. Часом навіть співає в своїх ланцюгах, як море. Він хоче бачити наступний флюгер, що вирізьблюється на тлі наступного рожевого заходу сонця. Він хоче бачити наступну силосну яму, що осипається на краю занехаяного північного поля котрогось давно зниклого фермера, і наступну деренчливу вантажівку з написом «ГРАВІЙ ТОНОПИ» чи «ВАЖКІ БУДІВЕЛЬНІ РОБОТИ АСПЛЮНДА» на борті. Він у раю для блукальців, загублений у множинних обличчях Америки. Він хоче чути вітер у каньйонах і знати, що, крім нього, цей вітер не почує більше ніхто. Він хоче кричати й слухати, як тікає від нього луна. Він хоче пити, коли смак крові Барлоу в роті надто нестерпний. І авжеж, коли бачить оголошення про зниклих домашніх улюбленців і написи крейдою на тротуарах, йому хочеться якнайшвидше знятися з місця. На заході їх менше, і жодне не містить його імені чи опису його зовнішності. Зрідка йому трапляються вампіри на полюванні — кров нашу насущну дай нам сьогодні, — але він їх не чіпає. Зрештою, це лише комарі, не більше.