Вовки Кальї. Темна вежа V
Шрифт:
— Справді?
Авжеж, у скриньці було щось примарне, щось від релікту давнини, який після тривалих блукань світом знайшов нарешті спокій, хоч і ненадовго. Стрільцеві дуже хотілося торкнутися її ще раз (темне щільне дерево просило його руки), але він відчув, як безмежне бурмотіння на якусь мить стало гучнішим, перш ніж стишитися й стати таким, як раніш. «Хто мудрий, той не штрикатиме сплячого ведмедя палицею», — сказав він собі. Справді, але бажання від цього нікуди не зникло. Він хотів ще раз торкнутися дерева: легенько, пучками пальців, потім понюхати їх. Пахло камфорою, багаттям і — він міг у цьому заприсягтися — квітами з далекої північної країни, тими, що цвітуть під снігом.
На кришці коробки було вирізьблено три предмети: троянду, камінь і двері. Під дверима йшли знаки:
Роланд знову простягнув руку. Каллаген зробив рух уперед, наче хотів його спинити, але потім передумав. Стрілець торкнувся різьбленого орнаменту під зображенням дверей. І знову бурмотіння стало гучнішим — бурмотіння речі, схованої в скриньці.
— Не… — прошепотів він і знову провів по опуклих знаках великим пальцем. — Не… знайдені? — То не він прочитав, то почули кінчики його пальців.
— Так, я впевнений, саме це тут і написано, — прошепотів Каллаген. Він вочевидь був задоволений, та все одно взяв Роланда за зап'ястя й відвів його руку вбік, щоб він не торкався скрині. На його лобі й під пахвами виступили дрібні краплини поту. — Щось у цьому є. Листок, камінь, незнайдені двері. Це все символи з книжки, яку написали в моєму світі. Вона називається «Подивися на свій дім, янголе».
«Листок, камінь, двері, — подумав Роланд. — Тільки замість листка треба підставити троянду. Так. Саме так».
— Ти забереш її? — спитав Каллаген. Тільки він більше не шепотів, його голос став трохи гучнішим, і стрілець зрозумів, що він благає.
— Ти бачив її, правда, отче?
— Еге ж. Одного разу. Це невимовний жах. Наче слизьке око чудовиська, що виросло за межами світу, який лежить у тіні Бога. Ви заберете її, стрільцю?
— Так.
— Коли?
До вух Роланда долинув ледь чутний передзвін — прекрасний і потворний до зубовного скреготу звук. На якусь мить стіни церкви отця Каллагена сколихнулися. Було таке відчуття, що річ у скриньці заговорила до них. Бачите, наскільки це все не важливо? Як швидко і легко я можу це все прибрати, якщо мені заманеться? Стережися, стрільцю! Стережися, шамане! Довкола вас прірва. І тільки від мене залежить, впадете ви чи злетите.
І каммен стихли.
— То коли? — простягнувши руку над отвором, у якому лежала скриня, Каллаген ухопив Роланда за сорочку. — Коли?
— Скоро, — сказав Роланд.
«Дуже скоро», — відповіло його серце.
Розділ V
ІСТОРІЯ СІРОГО ДІКА
«Уже двадцять три, — думав Роланд того вечора, сидячи за Айзенгартовим ранчо „Рокінг Б“ і слухаючи, як галасують хлопці та гавкає Юк. Вдома у Ґілеаді такий ґанок позаду будинку, що виходив на комори й поля, називали робочою верандою. — Двадцять три дні до появи Вовків. А скільки лишилося до Сюзанниних пологів?»
Щодо цього в його голові мало-помалу почала формуватися жахлива думка. А раптом Мія, нова особа в тілі Сюзанни, збирається народити своє чудовисько того самого дня, коли прийдуть Вовки? Повірити в таке було важко, але, як сказав би Едді, збіги скасовано. Найпевніше, подумав Роланд, саме так і буде. І годі було дізнатися, як довго розвиватиметься ця істота в утробі матері. Навіть якби це було людське дитя, дев'ять місяців більше не були дев'ятьма. Час розм'якшився.
— Хлопці! — прогорлав Айзенгарт. — Що, в ім'я Людини-Ісуса, я скажу своїй жінці, коли ви скрутите собі в'язи, плигаючи в те сіно?
— Ми в порядку! — крикнув у відповідь Бенні Слайтмен. — Енді не дасть нам забитися! — Хлопчик у комбінезоні, босоногий, стояв на горішньому відкритому поверсі сінника, над різьбленими літерами напису «Рокінг Б». — Хіба що… ви хочете, щоб ми припинили, сей?
Айзенгарт зиркнув на Роланда, який бачив, що за спиною в Бенні, нетерпляче очікуючи своєї черги переламати кістки, стоїть Джейк. Він також був одягнений у комбінезон — авжеж, позичений у нового друга, — і від погляду на них Роланд усміхнувся. Джейк у комбінезоні. Таке важко було уявити.
— Якщо тобі цікава моя думка, то нехай, — сказав стрілець.
— Ну то дурійте! — гукнув господар ранчо. І після цього вже не відволікався від збройного дріб'язку, розкладеного на дошках перед ним. — Як гадаєш? З них ще можна стріляти?
Айзенгарт надав Роландові для огляду всі три одиниці зброї, що їх мав у власному розпорядженні. Найкращою була рушниця, яку скотар брав із собою до містечка того вечора, коли Тіан Джефордс скликав збори. Два револьвери були того штибу, який Роланд із друзями в дитинстві називали «барабанниками» через величезні барабани, які після кожного пострілу треба було повертати ребром долоні. Роланд розібрав Айзенгартову зброю, не прокоментувавши її жодним словом. І налив рушничного мастила: цього разу не в блюдце, а в миску.
— Я спитав…
— Я чув тебе, сей. Твоя рушниця у відмінному стані, не гірша за інші, що їх я бачив по цей бік від великого міста. А от «барабанники»… — Він похитав головою. — Той, обшитий нікелевими пластинами, ще, може, стрілятиме. А другий можеш хоч у землю втикнути. Може, проросте.
— Неприємно це чути. Ці револьвери належали моєму батькові, а перед тим — його батькові, а перед тим — ще стільком. — Він показав вісім пальців. — Тобто вони ще з тих часів, коли Вовків не було. Їх завжди зберігали разом і передавали найдостойнішому синові за заповітом. Коли їх отримав я, а не мій старший брат, це навіть потішило моє самолюбство.
— У тебе був близнюк? — спитав Роланд.
— Так, двійничка, Верна. — Айзенгарт усміхався охоче і часто. От і зараз його рот під величезними сивіючими вусами розтягся в усмішці, але болісній — усмішці чоловіка, який не хоче, щоб ви знали, що під одягом у нього кривава рана. — Вона була прекрасна, як ранкова зоря. Вже десять років чи більше як пішла на той світ. Дуже рано померла, як усі рунти.
— Співчуваю.
— Спасибі.
На південному заході сідало сонце, обагряючи подвір'я барвою крові. На веранді стояло кілька крісел-гойдалок. В одному із них сидів зараз Айзенгарт. Роланд по-турецькому схрестив ноги на дошках підлоги, приводячи до ладу Айзенгартів спадок. Те, що револьвери, найімовірніше, ніколи більше не вистрелять, було байдуже стрільцевим рукам, віддавна призвичаєним до цієї роботи. Та попри звичку, він досі відчував від неї втіху.