Всі клопоти світу
Шрифт:
Галліменові це буде на руку.
Отмен знизав плечима.
— Так-так, він щасливий.
— Коли проколюємо бульку? — запитав Лімі. — Нагляд за Меннерсом лише підвищив ступінь імовірності, а домашній арешт дав іще одне підвищення.
— Чи ж я не знаю? — роздратовано кинув Отмен. — Знати б ще причину!
— Може, як ви казали, спільники? Коли Меннерс вскочив у халепу, то іншим залишається або одразу завдати удару, або загинути.
— Якраз навпаки. Коли ми прихопили одного, то решта розсіється задля безпеки і зникне. Крім того, чому Мультивак не назвав спільників?
— Ну
— Ні, ще ні. Ймовірність поки що лише 17,3 відсотка. Почекаймо на трошки вищу.
Елізабет Меннерс сказала молодшому синові:
— Бене, йди до себе в кімнату.
— Що сталося, мам? — запитав Бен, чий голос зривався через такий дивний фінал такого славного дня.
— Будь ласка!
Він нехотя подався геть, пройшов крізь двері на сходи, гучно тупаючи, піднявся догори і тихенько повернувся вниз.
А Майк Меннерс, старший син, новоспечений дорослий і надія сім’ї, запитав голосом і тоном, схожими на братові:
— Що сталося?
— Присягаю небом, синку, — відповідав Джо Меннерс, — що не знаю. Я нічого не зробив.
— Так, звичайно, ти нічого не зробив, — Майк із подивом глянув на свого щупленького і лагідного тата. — Напевно, вони тут тому, що ти маєш намір щось зробити.
— Та ні, не маю.
— Як може він, — сердито втрутилася в розмову місіс Меннерс, — намірятися зробити щось варте… варте всього цього? — вона повела рукою довкола, натякаючи на поліційну облогу будинку. — Пам’ятаю, коли я була ще дівчинкою, батько моєї подруги працював у банку, й ось одного разу йому дзвонять по телефону, щоб він дав грошам спокій. Він так і зробив. Ішлося про п’ятдесят тисяч доларів. Він їх не взяв. Лише збирався взяти. Тоді такі речі не сприймалися так спокійно, як тепер, — історія випливла. Ось чому я знаю про неї.
Підкреслюю, — провадила вона, повільно потираючи пухкі долоні, — йшлося про п’ятдесят тисяч доларів. П’ятдесят — тисяч — доларів! А все ж йому зателефонували, та й годі, — одна-однісінька телефонна розмова. Що б такого міг замислювати твій тато, що прийшов добрий десяток агентів і оточено будинок?
— Я не маю на думці жодного злочинного наміру, — заявив Джо Меннерс, у чиїх очах застиг біль. — Жоднісінького. Присягаюсь!
Майк, сповнений мудрості свіжоспеченого дорослого, допитувався далі:
— Може, щось підсвідоме, тату? Якась образа на інспектора?
— Щоб я аж готував на нього замах? Дурниці!
— А вони, тату, не кажуть, у чім річ?
— Ні, не кажуть, — знову втрутилася мама. — Ми вже питали. Я заявила, що сама вже їхня поява безчестить нас у громаді. Вони мали бодай сказати нам, про що йдеться, щоб ми могли якось виправдатися, пояснити.
— А вони не хочуть?
— Ні та й ні.
Майк стояв, широко розставивши ноги, руки глибоко в кишенях.
— Оце-то так, мам! — стривожився він. — Мультивак не робить помилок.
Його тато безсило вдарив кулаком по бильцю канапи.
— Кажу вам, і гадки не маю про злочин.
Двері без стуку відчинилися, і рішучим, твердим кроком зайшов службовець у мундирі. Обличчя його було сама непроникність і офіційність.
— Ви Джозеф Меннерс? — запитав він.
— Так, —
— Джозефе Меннерс, за наказом уряду я беру вас під арешт, — він рвучко вихопив посвідчення офіцера Служби Запобігання. — Мушу просити вас піти зі мною.
— За що? Що я зробив?
— Я не уповноважений вступати в дискусії.
— Але мене не вільно заарештовувати просто за злочинний намір, навіть якби я справді мав його. Для арешту потрібно, щоб я щось скоїв. А так ви не маєте на нього права. Це протизаконно.
— Ви повинні йти зі мною. — Офіцер був глухий до логіки.
Місіс Меннерс зойкнула і впала на канапу з істеричним риданням. Джозеф Меннерс не наважився порушити весь вік утовкмачуваний у нього кодекс і чинити офіцерові активний опір, але принаймні він упирався, змушуючи офіцера Служби Запобігання вдатися до фізичної сили.
Коли його тягли, Меннерс вигукував:
— Та скажіть же, що це за напасть така! Просто скажіть мені! Щоб я хоч знав… Це вбивство? Гадають, що я замислив замах?
Двері за ним зачинилися, а Майк Меннерс, збліднувши і раптом відчувши, як з нього враз злетіла вся його дорослість, подивився спочатку на двері, а потім на заплакану матір.
Зате Бен Меннерс за дверима відчув себе цілком дорослим; він міцно стис губи і подумав, що твердо знає що робити.
Якщо Мультивак відібрав, то Мультивак так само може й віддати. Адже не далі як сьогодні Бен був на урочистій церемонії. Він чув, як Рендольф Гок розповідав про Мультивак та про все, що Мультивакові до снаги. Він може керувати урядом, може й підтримати і вирятувати з біди просту людину, досить тій звернутися по допомогу.
Будь-хто може попросити допомоги у Мультивака, а отже, й Бен. Ні мати, ні Майк тепер не зупинять його, у нього є дещиця грошей, рештки від суми, виданої йому на сьогоднішній великий вихід. Якщо згодом виявлять, що його немає, і сполошаться, то вже нічого їм не вдіяти. Тепер, у цю хвилину, його найперша думка була про батька.
Бен вибіг через чорний хід, офіцер на дверях лишень кинув погляд на його папери і пропустив.
Гарольд Квімбі керував відділом скарг Балтіморської підстанції Мультивака. Він вважав себе працівником найважливішої серед інших галузей урядової служби. Якоюсь мірою він, мабуть, і мав рацію, а ті, з ким він заглиблювався в це питання, мали б бути хіба що камінними, щоб не визнати слушність його доказів.
З одного боку, казав Квімбі, Мультивак за суттю своєю — порушник усамітнення. За минулі п’ятдесят років людству слід було б збагнути, що його думки та поривання не є таємницею, що в нього вже немає внутрішнього прихистку, де можна з чимось сховатися. З другого боку, людству належало б щось мати натомість.
Звичайно, людство здобуло благоденство, мир та безпеку, але все це з царини абстрактних понять. Кожному чоловікові й кожній жінці хочеться мати щось особисте, як винагороду за відмову від усамітнення, і кожен одержував ту винагороду. До послуг кожного була станція Мультивака з контурами, куди кожний міг вільно ввести свої власні проблеми і запитання, ввести безконтрольно й безперешкодно і звідки міг за кілька хвилин отримати відповідь.