Всі клопоти світу
Шрифт:
В будь-який момент п’ять мільйонів окремих контурів — з квадрильйонів, а то й більше, у системі Мультивака — були до послуг програми запитання-відповідь. Відповіді могли бути не завжди однозначними, але вони були найкращими з наявних, і кожен, хто запитував, знав, що відповідь є найкращою з наявних, і покладався на неї. Ось що цінувалося.
І от занепокоєний шістнадцятирічний підліток повільно рухається в черзі чоловіків і жінок (кожен з черги світиться різноманітним поєднанням надії з побоюванням, неспокоєм і навіть стражданням — надія завжди
Не підіймаючи очей, Квімбі узяв заповнений формуляр і сказав:
— Кабіна 5-Е.
— А як ставити запитання, сер? — запитав Бен.
Квімбі трохи здивовано звів погляд. Як правило, підлітки не вдаються до послуг Служби.
— Ти раніше колись, — лагідно запитав Квімбі, — робив це, синку?
— Ні, сер.
Квімбі показав на макет на своєму столі.
— Користуєшся ось цим. Бачиш, як воно працює? Як друкарська машинка. Не пробуй нічого ні писати, ні друкувати від руки. Просто користуйся машинкою. А тепер іди в кабіну 5-Б, і якщо потребуватимеш допомоги, просто натисни червону кнопку, і хтось підійде. Тим проходом, синку, по праву руку.
Він стежив, як хлопець ішов проходом, аж поки не зник з очей, і посміхався. Ще ніколи нікого не проганяли від Мультивака. Звичайно, завжди був певний відсоток непотребу: люди ставили запитання приватного характеру про своїх сусідів або цікавилися сороміцькими подробицями з життя знаменитих осіб; юнаки з коледжів намагалися підсікти своїх професорів або ж вважали дуже дотепним загнати Мультивака на слизьке парадоксом Рассела про множину всіх множин і т. ін.
Всьому цьому Мультивак міг дати раду. Допомоги він не потребував.
Тим часом усі запитання й відповіді надходили в пам’ять і складали ще один пункт у досьє на кожного без винятку. Навіть найнезначніші й найнедоречніші запитання, оскільки в них відбивалася особистість запитувача, ставали в пригоді людству, допомагаючи Мультиваку знати про людство.
Квімбі переніс свою увагу на жінку, черга якої надійшла, — середнього віку, виснажену й кощаву, з виразом стурбованості в очах.
Алі Отмен міряв кроками свій кабінет уздовж, розпачливо гупаючи підборами об килим.
— Імовірність усе ще зростає. Вже 29,4 відсотка. Хай йому біс! Джозеф Меннерс у нас під арештом, а вона все зростає, — з Отмена лив піт.
Лімі відірвався від телефона.
— Досі ніякого зізнання. Психічний Зонд не виявив ніяких ознак злочинного наміру. Він, напевно, каже правду.
— Що ж тоді — Мультивак збожеволів? — запитав Отмен.
Ожив ще один апарат. Отмен, радий якійсь переміні, швиденько вийшов на відповідь. На екрані з’явилося обличчя офіцера Служби Запобігання.
— Сер, — почав він, — чи будуть нові вказівки щодо сім’ї Меннерсів? Чи можна їм входити і виходити, як раніше?
— Що означає раніше?
— Перший наказ стосувався домашнього арешту Джозефа Меннерса. Про решту сім’ї не згадувалося, сер.
— Гаразд, до надходження подальших вказівок поширте наказ на решту сім’ї.
— Сер,
Отмен нахмурився і запитав майже пошепки:
— Молодший син? Скільки йому?
— Шістнадцять, сер, — відповів офіцер.
— Шістнадцять, і він зник. Не знаєте, куди?
— Йому дозволили вийти, сер. Не випускати не було наказу.
— Почекайте на лінії. Нікуди не йдіть. — Отмен поставив канал на затримку, потім обіруч учепився в своє чорне як смола волосся і пронизливо закричав: — Йолоп! Йолоп! Йолоп!
— Що за чорт? — стривожено скинувся Лімі.
— У нього шістнадцятирічний син, — витиснув із себе Отмен. — Шістнадцятирічний підліток, внесений у Мультивак не самостійно, а лише як частина батькового досьє. — Отмен поглядом пропікав Лімі. — Чи ж то не відомо всім, що до вісімнадцяти неповнолітній вносить відомості у Мультивак не сам, що це робить за нього батько? Чи ж я сам того не знав? Або ви?
— Гадаєте, Мультивак мав на увазі не Джо Меннерса? — запитав Лімі.
— Мультивак мав на увазі його молодшого сина, а хлопець уже зник. З оточеного потрійним кордоном будинку він спокійнісінько йде собі з відомою вам метою.
Він метнувся до телефону, на другому кінці якого все ще чекав офіцер Служби Запобігання. Хвилинної паузи вистачило Отменові, щоб опанувати себе і прибрати холодного та впевненого виразу. (Він ніколи не дозволяв собі істерії на очах в офіцера, хоч як добре це проганяло злість).
— Офіцере, — сказав він, — виявити місцеперебування зниклого молодшого сина. При потребі залучити до розшуку всіх, хто є у вашому розпорядженні. Я передам належні накази. Будь-що знайдіть хлопця.
— Слухаю, сер.
Зв’язок урвався.
— Прикиньте ще раз імовірність, Лімі, — попросив Отмен.
Через п’ять хвилин Лімі доповів:
— Зменшилася до 19,6 відсотка. Зменшилася.
Отмен зітхнув з полегшенням.
— Нарешті ми напали на слід.
Бен Меннерс сидів у кабіні 5-Б і повільно вибивав пальцем: «Мене звати Бенджамен Меннерс, номер МБ-71833412. Мого батька Джозефа Меннерса заарештували, проте ми не знаємо, який він задумав злочин. Чи є спосіб допомогти йому?»
Він сидів і чекав. Нехай йому тільки шістнадцять, але цього віку було досить, щоб знати, що десь ті слова закружляли в найскладнішій із структур, які будь-коли задумувала людина, що мільярди фактів змішуються і шикуються в одне ціле, а з цього цілого Мультивак вилучить найкращий спосіб допомогти.
Машина клацнула, і з’явилася картка. На ній була відповідь. Довга відповідь. Починалася вона так: «Негайно поїхати експресом у Вашінгтон, округа Колумбія. Вийти на зупинці Коннектікут-Авеню. Знайти спеціальний вхід із вивіскою „Мультивак“ і з охоронником. Скажеш охоронникові, що ти спеціальний кур’єр до доктора Трамбула, і тобі дозволять зайти.