Втеча звірів або новий бестіарій
Шрифт:
Візьме його за руку і відведе до дітей, бо вона не боїться ні дітей, ні дорослих, ні майбутнього. Їй треба трохи витратити силу чарів на пустощі й забави.
… Коли вони зійшли вниз, місто здалося дівчинці дуже привітним і зовсім незнайомим. Вона весело побігла до парку. Їй хотілося спробувати усе: гойдалки, драбинки, сковзанки… Вона літала як вихор від однієї забави до другої, очі сяяли, щоки палали. Каспар тримався осторонь, може тому, що мав майже двісті років. Правда він не виглядав на стільки. Доня бавилася сама, як, здебільшого, бавилася вдома. Тепер вона стала сміливішою, але Каспар ж попередив,
Коли вона знеможено впала біля Каспара на лавці, той задумливо сказав:
— У мої часи були каруселі. Але ніхто не здогадався мене туди повести. Я охоча зробив би це зараз…
— А де ти бачиш каруселі? — підхопилася вона.
— Он за тим фонтаном.
На круглому майданчику каруселі можна було вибрати верблюда, машину, лева, слона, білого і вороного коників, ослика. Тож було над чим поміркувати, хоч фігурки виглядали доволі старенькими. Два хлопчики сіли на верблюда і слона. Доня вирішила сісти спочатку на білого коня, який трохи нагадував Єдинорога. Каспар сів поруч неї на вороного. Задзвонили дзвіночки, заграла музика, і Доня ледь не звалилася зі свого коника, коли карусель рушила. Тому вона вирішила дивитися поперед себе. Карусель розкручувалася щораз більше. Якоїсь миті кінь відірвався від землі і злетів угору. Спочатку вона подумала, що так і має бути, але чомусь ні верблюд, ні слон не злетіли. Тільки Каспар крикнув:
— Тримайся міцніше! Це не моє чаклунство!
«Ну, от, починаються злі чаклуни!» — похолола Доня. Кінь заіржав, повернув до неї голову і вона побачила фіалкові очі й гострий золотий ріг. І хоч Єдиноріг не сказав жодного слова, її страх минувся.
Далеко внизу опинилось місто з його чудовими вежами і старовинними будинками, кам’яними левами, але їй не хотілось туди повертатися. Лише летіти невідомо куди.
І тут вона побачила Море, й одразу впізнала його, бо де ще може бути стільки блакитної води без краю. А потім виник берег із білою смугою піску, зеленими лісами. Ніхто не купався у тому Морі, хоч надворі стояло літо. Вони довго летіли над берегом, аж доки побачили серед скал недобудований корабель. Довкола нього метушилися майстри, вбрані якось чудернацько. Їхні тіла були вкриті шерстю. Корабель скидався на казковий і, хоч ще був недобудований, Доня зразу впізнала у ньому Корабель Звірів. Вона скрикнула, в очах потемніло, і несподівано дівчинка почала падати…
Отямилась на лавці в парку. Каспар занепокоєно тримав її за руку.
— А де Море? Де Єдиноріг? — розчаровано спитала Доня.
— Яке море? Ти перегрілася на сонщ и знепритомніла…
Доня подивилася Каспарові в очі:
— Неправда!
Каспар зітхнув:
— Я хотів як краще. Ти ж мусиш пояснити сама собі, що відбувалось з тобою а це неможливо.
— Нічого, спробую, — буркнула Доня. — Дорослі завжди дурять дітей. Ти — дорослий!
— Я не став дорослим, але багато пережив. І знаю, як тобі буде боляче, коли ти вирізнятимешся серед інших. Тебе проі женуть, як білу ворону. Ти не матимеш друзів…
— Звірі будуть моїми друзями. То що — моя подорож скінчилася?
— Ні, але…
— Ура! — зраділа Доня. — Тоді ходімо!
— Ти добре почуваєшся? Тобі довелося перейти з одного світу в інший, а потім повернутися.
— А ти?
— Мені легше. Я вже навчився.
Коли вони вийшли з парку, Доня здивовано спинилася:
— Але ж це не те місто!
Так, зовсім інші будинки були перед ними: без жодних прикрас, схожі один на одний. У такому й вона жила колись.
— Коли подорожуєш, — пояснив Каспар, — можеш опинитися де завгодно. Я, правда, волів би побути трохи в тому лісі. Певно, так потрібно.
— Чому Єдиноріг не залишив нас коло моря?
— Ще не час. Хтозна, скільки ще доведеться мандрувати. А може, ми вже завтра дістанемось до моря.
— Ти такий розумний, а цього не знаєш! — дорікнула Доня.
— Дорога серця інакша, ніж дорога розуму. Якби ми йшли вздовж річки на південь, то дісталися б до моря. Але то| було б не те море, розумієш?
— Я вже бачила Море. Воно не схожі на те, про яке мені розповідали діти. Воно — безлюдне.
— Ти дуже правильно висловилась: «безлюдне».
… У цьому місті було дуже багато птахів. Люди теж зустрічалися, але рідше! Чим собі птахи вподобали це місто, Доня не могла збагнути. Дерев було мало і всі якісь обскубані. Натомившись, вони присіли на лавці, дивились, як довкола них ходить зграя голубів. Вони вже витрусили всі кишені в пошуках крихт, але набридливі птахи й далі заглядали їм у руки.
— Слухайте, голуби! — не витримала Доня. — Ми бідні мандрівники і не маємо чим вас пригостити. Каспар може вам дещо прочитати.
Але Каспар задивився на хмарку в небі. Доня мусила змінити тему:
— Ми теж можемо літати, якщо захочемо. Хоча по вас не дуже видно, аби ви вміли літати. А ми літали дуже високо над полями й лісами…
— Як це? — спитав один голуб. — Хіба ви не люди?
— А що, як ми люди, то вже незугарні до літання?
— А навіщо воно вам? — спитав другий голуб, легенько дзьобнувши Доню в палець.
— Це важке питання… Коли літаєш, то чуєшся такою легкою і вільною. А ви, я бачу, можете й без крил обійтися.
— Диви, яка розумна! — загуділи голуби. — Нам потрібні крила, щоб рятуватись!
І тут же зграя голубів перетворилася на хмару й так залопотіла крильми, що Доню ледь не змело з лавки. Потім хмара знову перетворилась у зграю і оточила бабцю з кошиком. Бабця мала на голові смішний зелений капелюшок. Вона кидала голубам зерно, крихти, насіння.
— Ти знаєш, — сказав Каспар, — я що раз рідше згадую Книгу. Може, там, куди ми йдемо, вона непотрібна? Звірі покинуть нас…
— А коли ми їх попросимо залишитись!!
Каспар похитав головою.
— Ну, тоді вони ще можуть повернутися!
Хлопець стиснув Донину руку і вона зрозуміла, що це можливо.
Тим часом трапилося щось неймовірне! З гори упала сіть і накрила голубів. Знявся лемент. Бабця затулила очі руками. Доня миттю перетворилася на пташку: крила потрібні для того, щоб рятуватись. Вона злетіла догори.
— Стій, стій! — закричав Каспар.
Частині голубів вдалося врятуватись: бабця трохи підняла сіть. Тут її відтрутило двоє чоловіків у однаковій обшарпаній сірій одежі. Вони миттю вхопили сіть і поволокли її до фургона, що стояв за рогом.