Втрачений скарб. Інший світ
Шрифт:
— Хочу оглянути всю підлогу.
Згорнувши килим, Волошин взявся за доріжку. Через три хвилини мозаїчна підлога постала перед Тасею у всій своїй красі.
— Чудова, правда ж? — спитав Волошин.
— Дуже гарна! — захоплено підтвердила Тася. — Якби її можна було зарисувати… Мені б дуже хотілося, Ваню.
— Малювати я не вмію, але…
Волошин оглядівся і вибіг з церкви. За хвилину він повернувся з драбиною, поставив її ближче до центра, потім виліз на неї і взяв у руки фотоапарат, що висів у футлярі.
Клацнувши кілька разів затвором і освітивши церкву спалахами магнію, Волошин зліз з драбинки, відніс її на місце і знову розіслав
Цілий день Тася і Волошин бродили по широких монастирських дворах, спускалися в страшну підземну тюрму, піднімалися на гребені фортечних стін. Тася виміряла висоту Кузнецької башти, що стояла прямо у воді озера. Вийшло двадцять метрів.
Взявшись за руки, наче школярі, вони зазирали у всі куточки монастиря, обмінювалися враженнями, згадували все, що дізнались у Вологді про це російське чудо, яке гордо стояло над озером, про казковий “град Кітеж”, що загубився у північних лісах. Стоячи на зеленому горбочку п’ятого двору, Тася обвела сяючим поглядом монастирські будівлі вдалині: білі келії і старовинні палати, триповерхові стіни з бійницями. Дівчина прислухалась. Навколо стояла тиша, тільки звідкись здалеку долинав сигнал одинокого автомобіля, та ще гуділи джмелі і шепотіли берези.
— Як дивно! — сказала Тася. — Лише три дні тому ми були в Москві, в самому центрі вируючого життя, і ось потрапили відразу в тринадцяте й чотирнадцяте століття, у феодалізм… Ваню, дістаньте свого зошита і прочитайте, що ви там ще записали у Вологді про цей монастир.
Волошин витяг з-за пояса загальний зошит і, розгорнувши, почав читати, наче псалтир:
— “Російська північ у складі своїх історичних пам’яток налічує кілька монастирів, з яких найбільше значення мають монастирі-фортеці, що були поширювачами не тільки релігії, а й московського впливу, провідниками ідеї об’єднання навколо Московської держави всієї землі руської”.
— Ні! — нетерпляче перебила його Тася. — Це ви мені вже казали… Знайдіть у своєму зошиті монаха, який у чотирнадцятому столітті пішов з московського Симонового монастиря й оселився тут, на цьому горбочку, в диких лісах…
— Святий Кирило? — насмішкувато спитав Волошин. — Настусенько! Бійтеся бога! Я кажу в буквальному розумінні. Чого доброго, ви тут і молитися почнете…
— Ех, Ваню! — зітхаючи, сказала Тася. — Ну навіщо ви жартуєте? Я не молитимусь. Але я хочу зрозуміти цю людину. Хто він? Чому пішов з Москви в таку глушину? Він же сам архімандритом великого монастиря був. Знать московська під благословення до нього підходила… В чому ж справа? Що йому треба було в цих диких озерних хащах? Скажіть мені. Тільки без жартів і дотепів.
Волошин озирнувся, уважно поглянув на малюсіньку дерев’яну хатинку самітника, що, ховаючись у тіні беріз, безтурботно стояла тут майже шістсот років…
— Церковники називають його святим… Ну що ж, хай називають. Це їхня справа… А я думаю, Настусю, цей чоловік був мислителем, філософом. Ось я записав у Вологді одне місце з його філософського трактату “Про падаючі зорі”. Послухайте, що написав цей розумний росіянин шістсот років тому, сидячи біля лучини он у тій крихітній хатинці…
— Читайте, — сказала Тася.
— “…Одні кажуть, що це падають зорі, а інші, що це злі митарства. Але це не зорі й не митарства, а відокремлення небесного вогню, наскільки вони сходять вниз, розтоплюються і знову зливаються в повітрі. Їх тому ніхто не бачив на землі, що вони завжди
— Дивно! Це ж вчення про метеорити, — тихо промовила Тася.
— Так… Він точно і ясно охарактеризував небесне явище в ті роки, коли ніхто не смів і не вмів ще так мислити. І при цьому, зважте, Настусенько, — тут ніякої містики й метафізики. Чистісінький матеріалізм.
6
Автентична цитата з наукової праці церковного діяча і письменника XIV століття Кирила Білозерського “Про падаючі зорі”.
— Але що примусило цю людину тікати сюди?
— Думаю, що для таких міркувань у ті роки північні лісові хащі були найкращим місцем, — відповів Волошин і, обвівши поглядом красивий куточок, додав: — Очевидно, це була натура споглядальна.
Так Тася і Волошин блукали по стародавній російській фортеці. Не будемо говорити гучних фраз про чудову північну пам’ятку російської старовини, куди доля випадково закинула двох московських комсомольців. Скажемо тільки, що ця монастирська фортеця не вигадана: автор був у ній і відчув там величезне задоволення. Куди не кинеш оком — всюди прекрасні витвори стародавньої російської архітектури. І, щоб відчути всю красу цієї фортеці, щоб зрозуміти її форму, просту, сувору, могутню, розраховану найкращими військовими зодчими російської старовини, її треба побачити…
На юнака й дівчину, які вешталися по монастирю, впливало, крім пам’яток старовини, й інше: густі зарості полину, волошки, ромашки, зелений килим на подвір’ях, свіжі пахощі землі під яскраво-сліпучим небом — усе це сприймалося ними як музика і паморочило голову…
Зовсім інакше сприймали монастирську обстановку Кортец і Джейк Бєльський. Вони приїхали в цей монастир на тиждень раніше, ніж Тася, Волошин і професор Стрілецький. Джейк встиг уже знайти хід у підземелля — в погребі під найвищою фортечною баштою, що називалася Кузнецькою. Але виявилося, що хід цей завалений цеглою і землею. Директор монастиря-музею Анишев пояснив “московському” й паризькому гостям, що земля обвалилася тут внаслідок підкопу, який зробили майже триста п’ятдесят років тому під час облоги монастирської фортеці польські та литовські інтервенти…
Щоб розчистити хід до підземелля, потрібні були великі земляні роботи, але Джейк уже домовився з місцевим райвиконкомом про робітників і транспорт. Витрати брав на себе музейний фонд, представником якого видавав себе Джейк.
У цю хвилину Кортец і Джейк теж мандрували по монастирю і обмінювалися думками:
— Як ви гадаєте, Джейк, скільки коштує спорудження всієї цієї махини?
Джейк швидко витяг свою записну книжечку, в якій було записано все, навіть ім’я і по батькові начальника річкової пристані.
— Хвилинку, мосьє… Сорок п’ять тисяч карбованців… У перекладі на сучасні гроші це близько десяти мільйонів доларів…
— Я купив би цей монастир, коли б він продавався і не був так далеко від Парижа. Показував би його захопленим історикам і мистецтвознавцям, — палко говорив Кортец, ідучи вздовж могутньої фортечної стіни. — За великі гроші я пускав би сюди відпочивати втомлених багатіїв. Монастир — санаторій для нервових людей! Екстра!.. А он той запашний дворик з полином — це для закоханих. Поцілунок у тиші і в заростях такого дворика входить у серце, мов той ніж…