Втрачений скарб. Інший світ
Шрифт:
Тася бачила їх обох, Івана й Анастасію. Вони сиділи поруч отут, біля цієї церкви, де стояла малюсінька трунка… Він гладив її темне волосся і ласкаво говорив:
“Не сумуй, Настенько!.. Ми з тобою молоді, будуть у нас ще дітки. І синочок буде…”
“Шкода його, Ваню!.. — відповіла заплакана молода жінка. — Який він пригожий був! Оченята великі, твої… І агу вже казав, згадай…”
А тихий вечір обгортав тінню цю зажурену пару… І гірким полином пахло тоді так само, як і тепер… Нема тільки скорботного співу ченців і не чути слів урочистої
А Волошин бачив іншого царя Івана. І цей інший Іван ходив з ігуменом по монастирю, приглядався до всього хазяйським оком, усе примічав.
“А чого в тебе, отче, над могилами засланих бояр Воротинських і Шереметьєвих великі храми стоять?”
“Доброхітними дарами вдів боярських збудовані, государю”, — єлейним голосом відповів Ігумен.
“Он як! — загримів молодий цар. — Дарами вдів?.. А над могилкою святого Кирила, премудрого старця, який цей монастир заснував, ветха капличка стоїть! Чи гоже так, отче?..”
“Негоже, государю, — квапливо погодився ігумен. — Спорудимо храм великий…”
“То ж то! А ту поклажу, що Бєльським у погреби монастирські захована буде, бережи, отче, як свою голову. Вона в тебе одна, і скарб у мене один… Вник?..”
“Вник, государю…”
“Тут, у вас, нема бояр, ворогів моїх, монастир цей не говорить, і дикий татарин у ваші ліси не заходить…”
В уяві Волошина ігумен був у цю хвилину схожий на завгоспа, якому молодий, але дуже ощадливий директор підприємства доручає збереження гостродефіцитних матеріалів. Завгосп розуміє, що збереження цих матеріалів принесе йому, завгоспові, багато клопоту, і тому вислуховує настанови начальства без усякого ентузіазму….
А государів виконроб, тобто боярин Іван Дмитрович Бєльський, метався по монастирю як очманілий: безплатної робочої сили йому не бракувало, але архітектор явно ухилявся від роботи. Він приїхав з Італії, у нього була домовленість з російським царем, що будуватиме він палаци й церкви, а тут раптом його безцеремонно посадили на барку і два місяці тягнули кудись на північ, у дикі хащі, до того ж не випускали вдень на палубу, щоб він не запам’ятав дорогу… Тут, у цьому монастирі, його примусили проектувати якийсь підземний тайник, про який жодна жива душа не повинна була знати. Ідіотська робота, від якої ні слави, ні грошей чекати не доводиться…
Архітектор висловив усе це бояринові Бєльському, але метушливий царський друг і лакей тільки посміхнувся криво і розвів руками:
“Ви вільні, сеньйор… Неволити вас не будемо… Де вихід з монастиря, сеньйор знає, а шлях до Венеції лежить на південь і захід сонця звідси…”
Все це Волошин ясно собі уявляв… Несподівано його уявлювана екскурсія в минуле і розповідь професора Стрілецького були перервані ввічливим покашлюванням.
Волошин озирнувся і в надвечірніх сутінках розгледів позад себе дві постаті. В одній з них він упізнав художника Єланського, який два дні тому прибув з Вологди, а в другій — наукового співробітника якогось музею Богемського, який щодня тинявся по монастирю
Покашлював Богемський. Потім він вкрадливо спитав:
— Прошу пробачення, професоре… Ви так захоплююче описуєте відвідини цього монастиря молодим Грозним, що я мимоволі заслухався, але… е-е…
— Що “але”? — спитав Стрілецький.
— Ви так впевнено говорите про якийсь скарб, захований тут, у монастирі, Грозним… Чи є у вас підстави твердити, що ця версія вірогідна?
— Так, — нетерпляче відповів Стрілецький. Він був незадоволений, що цей прилизаний музейний чиновник перебив його розповідь. — У мене є неспростовні докази, що підтверджують правдивість цієї версії…
— Ви маєте на увазі вірші, які тут цитували? — з неприхованим глузуванням спитав Джейк Бєльський.
— Ні! Не тільки ці вірші… В архіві монастиря я знайшов вказівки щодо скарбу Грозного і тайника, де був захований цей скарб.
— О! Це велике відкриття, професоре! — з удаваним ентузіазмом вигукнув Джейк. — Ви неодмінно повинні повідомити про це моєму управлінню… Я допоможу вам…
— Проти допомоги я не заперечую, — посміхнувся Стрілецький, — але повідомлення про свої дослідження зроблю в академії і доповім своєму науковому товариству…
— Так, так! Звичайно… Пробачте, що я вас перебив. Продовжуйте. Ви так захоплююче розповідаєте!
Але натхнення вже залишило старого професора. Він пощулився:
— Стає холоднувато…
— Так, Ігнате Яковичу! — вигукнула Тася. — Вам час уже повернутися до готелю. Дозвольте, ми з Ванею вас проведемо…
Втрьох вони попрямували до виходу з монастиря, і по дорозі професор ще довго розповідав своїм молодим друзям про приїзд у цей монастир Грозного в 1557 році.
Того вечора на диво багато вражень звалилося на Тасю. Вона не могла лягти спати і, провівши Стрілецького, запросила Волошина погуляти по алеях березового гаю, що звався у Сіверську “Парком культури і відпочинку”.
В цьому парку не грав духовий оркестр, його заміняло радіо. Зараз воно тішило слух закоханих парочок частівками про високий надій молока і про користь квадратно-гніздового способу садіння картоплі. Але Тася нічого не чула. Міцно стискаючи руку Волошина, вона говорила:
— …і раптом мені здалося, що це вже не я, Анастасія Березкіна, студентка московського інституту, а інша Анастасія, та, що приїхала на барці з далекої Москви в цей монастир… Ви мене розумієте, Ваню?..
Волошину дуже хотілося сказати: “Розумію, Настусенько… Ви відчули себе вже не комсомолкою, а царицею…” Але тут він побачив зовсім близько сірі очі дівчини. Навіть у темряві юнак розгледів у них непідробне горе і промовчав.
— Я ж… я ще нічого не бачила в житті… — тихо промовила Тася. — А тут несподівано відчула, що в мене померла дитина… Такого відчаю я ніколи не переживала…