Втрачений скарб. Інший світ
Шрифт:
— Хто вивіз? — жваво запитав Джейк.
Старик подумав, ворушачи кошлатими бровами.
— Цар Борис вивіз… — сказав він нарешті. — Годунов… Розповідають, був той цар людиною розумною… начитаною… І таємницю про монастирський скарб знав.
— Від кого знав? — уже занепокоєно спитав Джейк.
— А це… вам треба було б… у нього спитати… — глухо промовив старик, відводячи погляд.
— Що ви думаєте про цю версію? — спитав Кортец, звертаючись до Джейка по-англійському і забуваючи при цьому, що він, іноземний турист, досі російської мови не повинен був розуміти.
— Нісенітниця! — вигукнув Джейк теж англійською мовою і швидко підвівся з трави. — Старик повторює якесь базікання. Крім того, він, по-моєму, ненормальний.
— Ну, це
Несподівано Кортец і Джейк знову почули глухарине квоктання. Вони здивовано подивилися на старика. Здригаючись і похитуючись на своєму валуні, він сміявся і показував скарлюченим пальцем на озеро:
— Рибка… дурна… виплеснулась… а баклан її… схопив на льоту. Хе-хе-хе!..
ІВАН І АНАСТАСІЯ
Надходила ніч. Сонце пішло з монастиря і збиралося заночувати десь за далекою гладінню Сіверського озера. Але його криваво-червоне проміння ще струменіло з-за зубчастих стін і сонних сторожових вишок, схожих на дозорних стародавнього московського війська…
Професор Стрілецький сів на гладенький камінь посеред темно-зеленого лужка між двома невеличкими церковками і прислухався. Він подумав, що ця тиша колись перейшла звідси на картини Нестерова з ясноокими лісовими отроками, а тепер повернулася знову.
Поряд із Стрілецьким стояли Тася й Волошин. Вони також слухали цю чарівну тишу, вдихаючи солодкі й гіркі запахи трав, стежили за меркнучою загравою заходу. Але вони не бачили того, що бачив на цьому горбі старий професор.
Стрілецький заговорив тихо й урочисто, немов розповідач стародавніх билин…
…По реке, по Шексне, с Волги-матушкиВстречь воде, меж лугами зеленымиВыгребают суда государевы,Идут барки высокие, новые,Пологами цветными прикрытые.В тех судах, расписных по-владимирски,Едет царь-государь к Белу-озеру,Князь великий Иван свет Васильевич…Беззаботное солнышко божиеС неба светит високого…День веселый, и светлый, и радостный,Что ж не радостен царь с поезжанами,Молодыми князьями-боярами?Почему государь запечалился?..…Он сидит на скамье призадумавшись,Уронил молодую головушку…Плачет горько царица НастасияНад царевичем юным Димитрием,Во пути от истомы преставшимся……………………………………………………….Царь приехал в обитель далекую,Обнял он Симеона игумена,Испуская слезу не єдиную……Под священное пение иноковПоложили во гробик царевичаИ в предтеченской церкви покоили,Что как дар по рожденьи ИвановомГосударем Васильем поставлена…Стрілецький замовк. Він дивився на невеличку церкву Іоанна Предтечі, що височіла на горбі серед молодих, радісних беріз.
— Отут, у цій церкві, чотириста років тому стояв гробик першого сина царя Івана Васильовича, немовляти Дмитрія, який помер у дорозі, коли молодий Грозний з царицею Анастасією вирушили в мандрівку з Москви на далеку північ, сюди, в монастир Кирила Білозерського… Щойно я прочитав вам уривок із
Невідомий автор у цій билині докладно описує подорож Івана Васильовича і його молодої дружини Анастасії Романівни…
— Анастасія… — прошепотіла Тася. — Її теж так звали… Ваню!
Волошин поглянув на неї:
— Що, Настусенько?
— Як звати вашого батька?
— Його звуть Василем, — просто відповів Волошин. — А що?
— Нічого… Я так…
“Іван і Анастасія… Государ Іван Васильович і його молода дружина Анастасія…”
Думка Тасі заметалася, наче птах у тенетах, але її скував рівний голос Стрілецького, природженого лектора, що перетворився раптом на чудовому лужку романтичного монастиря у розповідача билин про сиву давнину. В далекому минулому Тася побачила…
Це було чотири століття тому. Заходило сонце…
Сила-силенна барвистих парусів ще тріпотіла на розмальованих барках флотилії, що кинула якорі біля стін Сіверського монастиря. Найбільша барка, з царським наметом на палубі, пристала до берега, і її мировою сходнею, вкритою килимом, зійшов молодий Грозний. На зріст він був високий, але не цибатий і одягнутий просто. Великі карі очі дивилися суворо, навіть дуже суворо… Під благословення до товстого, багроволицього ігумена Іван підійшов швидко й діловито. Потім підвів голову. Ледве розтуливши губи, вимовив: “Горе в мене, отче…”
Ігумен прислухався до голосінь Анастасії Романівни в царському наметі на барці й відповів, тяжко зітхнувши:
“Гінці донесли сумну звістку, государю… Молитися треба… Господь тебе, як святого Іова, випробовує…”
“Воля божа… — похмуро сказав Іван. Він підвищив голос: — Княгиня Євфросинія і вороги мої, певно, раді будуть. Нема в мене спадкоємця!.. Братця мого двоюрідного, дурника Володимира, на великокняжий престол ладять. А землю руську по уділах розкрадуть…”
Він заскреготав зубами. Потім, обернувшись закам’янілим обличчям у той бік, звідки прибули його барки, хрипло крикнув:
“Але ні! Не бути цьому!.. А стару сучку Євфросинію я сюди, в Горицький монастир зашлю і в келію під замок посаджу!..” [7]
Ігумен мовчав.
“Перенеси, отче, новопомерлого младенця Дмитрія в храм Іоанна Предтечі і сьогодні ж похоронну відправу учини”, — наказав Іван і пішов до монастирської стіни, за якою вже були збудовані для нього та його почту дерев’яні хороми…
Професор Стрілецький підвівся і показав на триярусну стіну, за якою плюскотіло озеро.
7
Іван Грозний справді заслав згодом у Горицький жіночий монастир княгиню Євфросинію Старицьку, представницю боярської опозиції Грозному. Викрита в новій змові, княгиня Старицька за наказом Грозного була втоплена в Сіверському озері.
— Отут стояли ті хороми, і сюди з барки царської були перенесені ковані скрині з цінною поклажею. А відав похованням тих скринь друг і наперсник царя боярин князь Іван Дмитрович Бєльський, людина спритна і кмітлива… Про те оповідає стародавня билина…
І знову перед Тасею постало марево минулого. Вона виразно бачила суворе обличчя молодого царя і скорботні, заплакані очі Анастасії Романівни; наче крізь сон чула Тася тихий голос Стрілецького:
У царевича гробика малогоПлачет горько Настасия.Нет ей радости в детках ниспосланных:До годочка не выжила Аннушка,Померла осьми месяцев Марьюшка,И прибрал бог царевича малого,Доброго сыночка Димитрия.По родителе князе наследника…