Втрачений скарб. Інший світ
Шрифт:
Тим часом ламути під керівництвом Майгіна озброїлись саморобними кирками та заступами і почали копати другу шахту. Дні минали в кипучій роботі. Шість ламутів і два учасники експедиції з ранку до ночі рили землю і туф, висаджували в повітря гранітні брили, що траплялись на шляху, виносили з шахти породу. За розрахунками Берсеньєва, треба було прорити хід завширшки два аршини, висотою три аршини і близько вісімдесяти сажнів завдовжки. Це була дуже важка робота. Проте ламутів підганяло бажання одержати дорогоцінний порох, геологи ж прагнули швидше добратися до завітних дверей у невідомий світ,
Увечері першого червня, коли ламути поставили свої заступи і зібрались навколо вогнища, над яким уже висів великий бляшаний чайник, Берсеньєв покликав Майгіна в намет і сказав:
— Андрію, ламутів пора відпустити.
— Ви думаєте, мета вже близька?
— Так. Я сьогодні зробив останні обчислення. До кінця залишилось пройти сажнів три м’яким туфом. Ми самі закінчимо хід завтра ж.
Майгін промовчав, потім обережно спитав:
— А може, не відпускати їх зовсім?.. Як ви гадаєте, Клавдію Володимировичу, чи не знадобляться вони нам ще?
— Ви боїтеся, що ми помилились у напрямку? — швидко запитав Берсеньєв.
Петя, який був при цій розмові, охнув: йому навіть і на думку не спадало, що вони рили хід не в тому напрямку.
— Клавдію Володимировичу, як же це так? Невже доведеться починати все з початку? — розпачливо вигукнув він.
— Тільки без паніки, Петю! — суворо промовив Майгін. — Не доведеться, Клавдій Володимирович ніколи не помиляється.
Берсеньєв посміхнувся:
— Ні, звичайно, обережність не завадить. Скажіть, Андрію, ламутам, що завтра в нас свято і тому ми відпускаємо їх у стійбище на один день. Ну, а потім буде видно.
Майгін роздав землекопам порох і дріб; ламути швидко зібрали свої пожитки і залишили табір. Тільки один з них затримався і, оглядаючись навкруги, деренчливим козлиним голосом погукав:
— Нене! Нене!
Проте ніхто не озивався. Ламути зупинились віддалік, ждучи товариша, а він усе ходив кругом намету і кликав:
— Нене! Нене!
Петя вийшов з палатки,
— Ви кого кличете? — спитав він.
— Моя сина нема. Нене пропав, — сказав ламут.
— Ах, Нене, ваш хлопчик?
Петя взявся шукати разом з ламутами.
— Куди ж він подівся? А може, вперед побіг? Як ви думаєте? Він у вас непосида.
Кривоногий, косоокий хлопчина, прибувши в табір разом з батьком, брав у роботах дуже діяльну участь: носив воду, варив чай і часто розважав геологів кумедними вигадками.
Ламути гукнули батька Нене і почали щось швидко і голосно говорити рідною мовою. Очевидно, товаришам вдалось переконати батька хлопчика, що Нене побіг уперед.
Невдовзі над табором повільно спустилася темна і разом з тим прозора завіса літньої ночі. Це була одна з тих лагідних ночей, які так часто бувають на Далекому Сході. Повітря було чисте і нерухоме, тільки зрідка звідкись здалеку, з берега Тихого океану, як сонне зітхання велетня, долітав легенький солоний вітерець. Віддалік у чагарнику раз у раз дрібненько і дзвінко перекликалися пташки-чечітки. Над палатками безшумно вилися хмарки мошки. Тиша м’яко оповила маленький табір геологів. Раптом з глибини палатки, що маскувала вхід у першу шахту, долинули
— Стій! Хлопче! Стривай! Куди ти?
З палатки прожогом вискочив скуйовджений брудний хлопчисько-ламут, а слідом за ним висунувся захеканий Петя. Хлопець пробіг кілька кроків, але Петя догнав його, схопив за плече і потяг до палатки Берсеньєва.
Обидва геологи, почувши галас, вийшли з палатки. Студент підвів до них хлопця.
— Це Нене, син ламута Нуке. Я знайшов його біля “вікна” в старій шахті.
— Як він туди потрапив? — суворо запитав Берсеньєв.
Петя знизав плечима:
— Не знаю. Я тільки на хвилину залишив вхід у шахту відкритим, він і прошмигнув. Заходжу, бачу — сидить біля “вікна”, ніс об “вікно” приплющив і витріщив очі. Я його за руку схопив, а він од мене…
Майгін з досадою сплюнув:
— От бісеня! Ну що тепер з ним робити?.. Піде в стійбище, розляпає. Мало того, що ламути копати перестануть, ще й напакостити можуть…
— Андрію, ну навіщо ви його лаєте? Це дуже хороший хлопець! — Голос Берсеньєва дзвенів незвичайно лагідно. — Як тебе звуть? Нене? А-а! Дуже добре! Петю, та відпустіть його руку, навіщо його тримати?
Петя здивовано глянув на Берсеньєва, потім на Майгіна і відпустив маленького ламута. Той потер руку і недовірливо подивився на Берсеньєва, який дружньо плескав його по плечу.
— Ти мені завжди подобався, Нене, — вів далі Берсеньєв. — Хочеш, я тобі цукру дам? Ти любиш цукор?.. Цукру не хочеш? А що ж ти хочеш?
— Батько йду… Яранга йду, — похмуро сказав Нене.
— Додому хочеш? Жаль. А я хотів тебе тут залишити. У нас добре: цукор є, м’ясо є. А потім, — Берсеньєв таємниче підморгнув ламутові, — ми з тобою туди підемо, — він кивнув у напрямку шахти. — Там гарне стійбище є. Ти бачив?..
Очі в хлопця загорілися. Він кивнув головою.
— Завтра підемо туди. Хочеш?
— Хо… чеш… — рішуче повторив Нене.
— Ну, от і добре! Тільки ти додому не йди. Підеш — не візьму з собою в красиве стійбище. Петю, — звернувся Берсеньєв до студента, — доручаю вам це дитя природи. Доглядайте за ним, а завтра зранку, перед тим, як приступити до роботи, ще раз поведіть його в шахту, хай полюбується… Ну, Андрію, перший інцидент, здається, улагоджено, — звернувся Берсеньєв до Майгіна, коли Петя, по-дружньому обнявши маленького ламута за плечі, повів його в палатку. — Тепер він ні за що в світі не піде звідси. Голова у нього ще не забита забобонами, а те, що він побачив там, унизу, мабуть, полонило його на все життя.
— Так само, як і мене, — замріяно промовив Майгін.
— Так само, як і нас, — у тон відповів йому Берсеньєв.
МАЛЕНЬКИЙ ЧАРІВНИК
Рано-вранці друзі взялися до роботи. Новий член експедиції, маленький ламут Нене, активно допомагав їм. Разом з Петром він носив у мішках породу і охоче підтримував із студентами розмову з допомогою кількох скалічених російських слів, які вже встиг вивчити.
Коли по Нене прийшов батько, хлопець навідріз відмовився йти додому, і Майгін легко умовив ламута Нуке залишити сина “погостювати”.