Втрачений скарб. Інший світ
Шрифт:
Майгін переплів пальці рук і підставив Петі “стремено” із своїх долонь. Студент швидко скочив, Майгін підняв його, і Петя вчепився за край даху. Через хвилину він уже дряпався наверху, щохвилини сповзаючи.
— Ніякого вікна! Нічого! — крикнув зверху. — А музика тут ще голосніша!.. Дах якийсь тонкий і вібрує.
— Злізай, — наказав Майгін.
— Можливо, вся ця споруда замінює тут музичний ящик? — зауважив Берсеньєв.
Усі троє відвідували в Петербурзі концерти, але великими знавцями музики себе не вважали. Однак тут музика прикувала їхню увагу. Вони не могли сказати, на яких інструментах виконувалась вона і чи чули вони її коли-небудь раніше, ясно було одне: звуки, що долинали з маленької “пагоди”, прекрасні, урочисті і сумні. Мелодія її не повторювалась,
— Це схоже на “Місячну сонату”, — задумливо збираючи і розпускаючи свою бороду, сказав Берсеньєв.
— Ні, скоріше це хор… — вирішив Майгін.
— Це і те, і друге, і багато іншого, — майже прошепотів Петя.
Він стояв, заплющивши очі, і бачив цю неймовірну музику. Вона була схожа на оранжеве полум’я…
До самого вечора блукали в цей день геологи по підземному місту в супроводі звуків дивної то розквітаючої, то умираючої музики. Їм пощастило проникнути в більшість будиночків. Деякі з них, безумовно, були житлом. Але були й такі будівлі, які, певно, мали інше призначення. У них геологи знайшли складні і незрозумілі апарати, очевидно, для фізичних і хімічних досліджень — якісь баки, переплетіння трубок і дротів, вимірювальні прилади, панелі, утикані важелями і кнопками. Обережний Берсеньєв суворо заборонив товаришам торкатись чого-небудь.
Берсеньєв і Майгін довго сушили голову, з якого матеріалу зроблені будинки, підлога, прозора сфера і багато інших речей у цьому містечку, але сказати що-небудь певне ні той, ні другий не міг.
— Немає сумніву, що це не метал, не мінерал, не дерево. Можливо, це якісь штучні матеріали, подібні до пластичної маси, винайденої недавно американцем Бакеландом, тільки міцніші в багато тисяч разів, — сказав Берсеньєв, розглядаючи витончену шафочку, зроблену з матеріалу, схожого на слонову кістку. — А може, і що-небудь інше.
Тільки надвечір, стомившись і зголоднівши, підземні мандрівники вибралися на поверхню.
Мовчки розпалили багаття, мовчки приготували скромну вечерю, забрались у велику палатку і мовчки почали їсти. Загадкове зникнення Нене приглушало гостроту вражень від першого відвідування казкового міста. Та й саме це відвідання трохи розчарувало їх. До факту існування міста вони вже встигли звикнути, але від першого його відвідання чекали якщо не повної розгадки цього феномена, то в усякому разі чогось зовсім незвичайного. І ось вони після стількох зусиль проникли нарешті всередину прозорої сфери, а загадка так і лишилася загадкою. Вони побачили багато незрозумілого, але не надприродного. Мабуть, усе там мало своє пояснення. Не мало пояснення лише саме це місто: звідки воно взялося тут, у глибині землі, на березі Тихого океану? Хто, як і коли побудував його? Чи воно стояло колись на поверхні землі і тільки потім було залите лавою і занесене землею, чи з самого початку його побудували в землі? Чи населене це місто? Якщо населене, то ким? І чому його населення ховається? Якщо в ньому немає нікого, то що сталося з жителями?.. Чи не загинули вони де-небудь за містом, як загинула людина, кістяк якої Майгін і Берсеньєв знайшли, коли рили хід до дверей?..
На жодне з цих питань не було відповіді, і, здавалось, ніщо не обіцяло відповіді в майбутньому.
КАРТИНИ МИНУЛОГО
Через кілька днів Петя побував у ламутському стійбищі. Батько хлопчика привітно зустрів його і почав розпитувати, як живе в гостях у росіян Нене.
— Дуже добре живе, — сказав Петя, трохи зашарівшись. — Хоче ще погостювати в нас, а вам передав пачку тютюну. Він заробив її, коли допомагав рити шахту.
Ламут з радістю взяв тютюн і обіцяв навідати сина.
Петя повернувся
За ці кілька днів геологи вже детально ознайомилися з підземним містом, зрозуміли призначення і будову деяких речей та споруд у ньому. Так, Майгін відкрив, що малюсінькі мотки плівки, які лежали в ящику з “слонової кості”, видають музикальні звуки. Та багато лишалось неясним для наших вчених, і найтемнішим було питання про походження підземного міста, а найбільш загадковим — зникнення Нене.
Не давали спокою всім трьом (особливо студентові) і живі зображення, побачені в глибокому “котеджі”, де зник безслідно малий ламут. Було ясно, що “саркофаги” — це якісь механізми, здатні відтворювати задані зображення, бо кожного разу, коли Петя підходив до “саркофага” з жінкою, на екрані з’являлося саме її лице. Очі уважно дивились і на Петю, і на Майгіна, і на Берсеньєва, зіниці стежили за їхніми рухами, і очі розкривалися дуже широко, коли хто-небудь з них робив різкий рух або щось говорив. При цьому губи жінки ворушились, хоч у куточках їх ховалася “посмішка Монни Лізи”…
Петя, нарешті, примирився з тим, що це тільки портрет, який виникав кожного разу, коли перед екраном з’являвся глядач. Цей портрет міг зникати, і його можна було примусити затриматись на екрані зусиллям думки (цікаво, що зображення чоловіка в думці повернути було неможливо).
Петя думав:
“Якщо я примушую її залишитись і дивитися на мене, то чому я не можу таким же способом примусити її говорити?..”
І він знову і знову викликав образ невідомої жінки, зосереджено і напружено примушував її говорити. Одного разу йому навіть здалося, що губи її ворухнулись. Але звуку він не почув, а замість обличчя на екрані замиготіли такі ж ієрогліфи, які завжди з’являлися на іншому екрані, чергуючись з обличчям чоловіка…
“А може, за допомогою цих ієрогліфів вона розмовляє зі мною?” — подумав схвильований юнак, йому хотілось бачити прекрасну незнайомку, та кожного разу, коли він вискакував із-за “саркофага”, на нього сипалась лавина ієрогліфів: красуня, мабуть, була балакучою… Не дочекавшись появи на екрані зображення, Петя виходив із спустошеним серцем.
Одного разу Майгін і Петя сиділи біля палатки і розмовляли про дальшу роботу експедиції.
— Ні, Петю, — казав Майгін, попихкуючи папіроскою, — їхати зараз кому-небудь із нас на материк немає рації. Ми вже обговорили це питання з Клавдіем Володимировичем. Поки що попрацюємо тут самі. Ось тижнів через два приїде Ніночка Росс, приїде Венберг, вони нам допоможуть. Спробуємо зробити все, що можна, своїми силами. А вже в наступному році візьмемо з собою і археологів… Ось ти кажеш; “їхати!” Але куди?.. Я знаю, що в Чіті є краєзнавчий музей. Там працює вчений-далекосхідник Кузнецов. Є корисні люди і в Хабаровську й у Владивостоці. Але до всіх цих центрів добратися мені чи Берсеньєву нелегко. Все одно в цьому році не обернемося. Думаю, що найкраще повідомити їх, коли наші партії повертатимуться до Петербурга, а поки що самі будемо вести спостереження і записи…
— Андрію Гавриловичу! Але ж ми тільки геологи, ми нічого не взнаємо! — з тривогою мовив Петя.
— Ну що ж, виходить у наступному році який-небудь надучений археолог приїде сюди з Пітера і розкриє таємниці тієї підземної Тихоокеаніади, — з усмішкою відповів Майгін і струсив попіл з папіроски. — Цілком можливо, що ми до того часу самі нічого не дізнаємось. Я вже Берсеньєву говорив, що геологія тут абсолютно ні при чому. Ось, — сердито сказав Майгін, показуючи на скляну кулю, знайдену біля кістяка, — здається, що може бути простіше: відкрий цю кульку, заглянь у неї і відгадай, що вона собою являє. Так чорта лисого! Я її вже тиждень кручу, і ні з місця! Навіть не взнав чи відкривається вона взагалі. Сьогодні до того дійшов, що цей впаяний у неї “гривеник” хотів цвяхом вибити, — Майгін ткнув папіросою в закритий круглою металевою пластинкою отвір і раптом замовк на півслові, пильно дивлячись на непроникну кулю…