Втрачений скарб. Інший світ
Шрифт:
— Не розумію — це фотознімок чи жива людина? — пробурмотів Берсеньєв.
Майгін ступив уперед, і незнайомець враз перевів погляд на молодого геолога.
— Дозвольте відрекомендуватись… — Майгін на мить зам’явся: “Хто це, чоловік чи жінка?..” Обличчя, напевне, належало чоловікові, про це свідчили рішучі, майже різкі його риси і золотисте коротке волосся… — Дозвольте відрекомендуватися, добродію, — сказав Майгін.
Але тут обличчя зникло, і замість нього на екрані заструмували вниз якісь ієрогліфи.
— Розмовляти не бажають, — сконфужено промовив Майгін.
— Звичайно ж,
— Кінематограф? — Майгін недовірливо похитав головою. — А чому ж він витріщився спочатку на вас, а потім на мене?.. Я ніде в кінематографі не бачив, щоб актор розглядав з полотна публіку, завжди було навпаки… І потім, де ж проекційний апарат?
Берсеньєв промовчав. Зауваження Майгіна були резонними. Старий геолог обійшов “саркофаг” кругом і нарешті сказав:
— Тонка механіка…
У Петі майнула якась догадка. Він вирішив підійти до другого “саркофага”, але не від екрана, а збоку. Екран залишався сліпим. Несподівано студент ступнув уперед, і екран враз ожив. На ньому з’явилось обличчя… Тут гадати вже не довелось, це була жінка. Петя навіть зблід від хвилювання. Такого обличчя він ніколи не бачив. Сказати про нього, що воно “вродливе”, означало нічого не сказати…
Глянувши на обличчя жінки, що з’явилось на екрані, Петя подумав: “Сніг і небо”… Високе чоло облямовувало волосся, схоже на закручений вітром і застиглий сніговий замет. Тіні на обличчі вилискували легенькою синявою. Біля мочок вух поблискували дві краплі якихось невідомих дорогоцінних каменів. Але й на цьому обличчі найпримітнішими були очі. Неприродно великі, вони, здавалося, були перенесені з парусів таїтянських каное… Довгі вії обрамляли, великі білки з фіолетовим відтінком, який зустрічаєш тільки на виноградниках, а в чітко окреслених бірюзових зіницях мерехтіли темні цяточки… Очі були повні уваги. Вони ждали… але чого? Може, юнак, на якого дивилися ці очі, і сказав би що-небудь, але жінка все одно не зрозуміла б його мови. І Петя мовчав. Тільки одна думка свердлила його мозок: “Не зникай!.. Дивись на мене!..”
Обличчя на екрані здригнулось, помутніло, ще мить — і воно зникло б, та Петя закричав у думці:
“Не зникай!.. Ще!..”
І обличчя знову виразно засяяло на екрані, тільки очі розширились, ніби від здивування…
Юнак не пам’ятав, чи довго він дивився в синю безодню очей. Нарешті він не витримав і відступив. У ту ж мить зображення на екрані померкло.
Майгін і Берсеньєв з напруженою увагою спостерігали два обличчя: обличчя на екрані і зовсім розгублене обличчя юнака.
— Ну що? — спитав Майгін. — Налюбувався?..
— Ні, не встиг, — зітхнувши, промовив Петя і додав своїм друзям: — А ви знаєте, коли вона стала зникати, я в думці наказав їй залишитись, і вона знов появилася…
— Ого! Це вже щось із галузі окультних наук! — вигукнув Майгін.
— Ти наказав зображенню? — глузливо запитав Берсеньєв.
Петя нічого не відповів.
— “Дива там: лісовик там бродить, в гіллі русалка спить бліда…” — процитував Майгін пушкінські рядки.
Берсеньєв підійшов до масивної литої шафи без дверей, і шафа замиготіла безліччю різноколірних очок.
— Підморгують! — пробурмотів Майгін. — Вони, мабуть, знають те, чого
Але Берсеньєв уже “повернувся на землю” і знову зайнявся слідами Нене. Хлопчик обійшов навколо великого круглого столу. Далі сліди вели до стіни. Тут на підлозі валялась бляшанка з вугликами, але самі сліди зникли, ніби Нене випарувався або пройшов крізь стіну, залишивши після себе тільки свою магічну бляшанку.
Геологи оглянули весь дім: усі його п’ять кімнат, великих і малих, затишних, високих і світлих, обставлених масивними і водночас красивими меблями. В одній кімнаті вони знайшли постіль, заслану легкими білими тканинами. Тут були і якісь дивні речі, призначення їх залишалось незрозумілим. На стіні висів красивий різьблений, наче з слонової кістки зроблений ящик. Майгін відчував себе так, як у чужому домі, і не рискнув відкривати його, та тільки він простягнув руку, щоб доторкнутися до ящика, як дверцята самі розчинились, і він побачив безліч комірок з малесенькими мотками прозорої плівки. Мабуть, це була фонотека, але Майгін, людина початку XX століття, цього не знав.
Тут же, “в спальні”, Берсеньєв побачив легеньку кульку з матового скла, таку саму, як вони знайшли вчора біля кістяка.
Ніяких ознак живих істот помітити не пощастило. Сліди Нене, першої людини, що проникла в цей загадковий дім, зникли якимось незрозумілим способом перед глухою стіною.
Геологи тричі обійшли весь дім, але Нене ніде не було.
— А може, він уже перекочував у другий дім, туди, де грає музика? — спитав Майгін, коли Берсеньєв з лупою в руках востаннє оглянув сліди в кімнаті.
— Ні! — рішуче сказав Берсеньєв. — Він міг піти тільки спиною, до дверей, ступаючи на свої сліди п’ятами вперед. Та навряд чи він так робив би.
— Він міг витерти ноги на цьому місці і далі піти, не залишаючи слідів, — невпевнено припустив Петя.
— Нене ніколи не спаде на думку витирати ноги. Він зроду цього не робив. Та й навіщо йому від нас ховатися? — заперечив Берсеньєв.
— Не подобається мені це загадкове зникнення, — похмуро сказав Майгін. — У мене таке враження, що тут хтось причаївся і грається з нами…
А тим часом легка, як подих теплого вітерця, дивна і сумна музика все ще лунала в повітрі підземного міста. Захоплені розшуками хлопчика, геологи виключили її з своєї свідомості, але вона вкрадливо нагадувала їм про себе, як тільки вони залишали голубий “котедж” з живими зображеннями…
Петя зупинився з напівзаплющеними очима.
— Музика….
— Там… — показав Майгін на малюсіньку жовту “пагоду” на краю підземного містечка.
— Ні… це там, — упевнено тицьнув пальцем Берсеньєв у бік білої кубічної споруди.
— Ні… вона звучить усюди, — сказав Петя,
Але Майгін уже рішуче пішов уперед, і його супутники поспішили за ним. Молодий геолог, мабуть, не помилився. Коли підходили до “пагоди”, музика лунала дужче. Геологи двічі обійшли дивну споруду з зігнутим дахом, але ні дверей, ні вікон не знайшли.
— “Там хатка на куриних ніжках без вікон, без дверей стоїть”, — сказав Майгін. — Ці музиканти явно уникають публіки.
— Андрію Гавриловичу, а може, вікно є на даху? — припустив Петя.
— Треба подивитись. Ану, Петрусю…