Вулиця Без світання
Шрифт:
Тимошков і був тим невідомим спільником Павлюка, про існування якого підозрівали Грицай з Воробйовим. Коли Павлюк сидів у ямі, Тимошков уночі потай від Силаєва прокрався у флігель і забрав його великий чемодан. У чемодані були сховані два акваланги — апарати для підводного плавання. Павлюк і Тимошков мали намір використати їх під час втечі з Радянського Союзу.
Злочинці умовились зустрітися тільки перед втечею, щоб не наражати один одного на небезпеку. Але тепер, після арешту Силаєва, Павлюк змушений був звернутися до Тимошкова.
Відразу після того як Павлюк
Провисіло це оголошення недовге — чиясь рука наліпила на нього нове: «Шукаю кімнату для одинака. Плата за згодою. Звертатися: Головпоштамт, до запитання. Чумакову».
Так був установлений зв'язок між Павлюком і Тимошковим. Лист Павлюка до Тимошкова складався всього з двох слів: «Субота, двадцять». Про місце зустрічі вони домовилися ще перед від'їздом Павлюка у Кленів.
Сховавшись у натовпі, Павлюк чекав біля кінотеатру. Наближався початок сеансу, і людей біля входу ставало дедалі менше. Тимошкова все не було.
Нарешті, в яскравих вогнях кінореклами Павлюк побачив миршавого чоловічка середніх літ у благенькому пальті і зсунутій на потилицю кепці.
Не привітавшись, не промовивши жодного слова, Тимошков пройшов повз Павлюка. Дійшовши до рогу, озирнувся і, переконавшись, що Павлюк іде слідом, задріботів далі.
Йшли довго. Павлюк незабаром зрозумів, що Тимошков веде його в район, суміжний з портом. Відступаючи з Енська, гітлерівці тут висадили в повітря цілі квартали. Після війни руїни сяк-так розчистили, в уцілілих підвалах жили люди, яким поки що не було можливості дати краще житло в місті, дощенту зруйнованому фашистами. Були тут і такі, кого життя в руїнах цілком улаштовувало, — не треба було подавати документи на прописку.
До них належав і Тимошков. Він не мав сумніву, що його шукають, але тікати з міста поки що не міг — йому суворо було наказано дочекатися Павлюка, щоб переправити його з цінним документом за кордон. І Тимошков метався, як загнаний звір: він не наважувався знехтувати наказ хазяїв і разом з тим розумів, що будь-яке зволікання може коштувати йому життя. Він майже не виходив на вулицю, поки не смеркне, просиджував у своїй норі дні і ночі, боячись склепити очі; зводив пістолет, зачувши найменше шарудіння…
Коли супутники опинилися на Нижньо-Портовій вулиці, Тимошков сповільнив ходу, тихо скомандував:
— За мною! Мерщій! — і шугнув під дах, що ледве тримався на залізній балці. Павлюк зник слідом за ним.
У хаосі руїн блукали довго. Нарешті, Тимошков спустився в яму, оточену уламками. Відтягнув бляху, що прикривала вхід до підвалу. Обидва обережно ступали по слизьких східцях. Тимошков чиркнув сірником, засвітив лампу. В її тьмяному світлі Павлюк побачив убогу обстановку: зірвані із завіс двері, що заміняли стіл, брудний матрац у кутку, закурений бляшаний чайник і таку саму кружку біля діри, пробитої в димарі, — вогнища, де господар готував їжу.
— У вас тут не дуже
— Зате безпечно, — відповів Тимошков. — Звідси кілька виходів. Один з них — колишня каналізаційна труба — дуже надійний. Спустившись у цю трубу, можна вийти аж у сусідньому кварталі. Взяти мене тут неможливо.
— Вас і так не розшукають у цих руїнах, хіба що з літака, — знизав плечем Павлюк.
Тимошков притишив голос. Неголене, пом'яте обличчя його, витяглося:
— Мені здається, що за мною стежать. Я зовсім втратив спокій…
Павлюк здригнувся, машинально сунув руку в кишеню, намацав пістолет. Спохватився, іронічно промовив:
— Якби за вами стежили, ви були б не тут, а з Силаєвим і Капровим. До речі, за що їх арештували?
— Не знаю, їх забрали зовсім несподівано. Певно, за спекуляцію. Я казав, що пора припинити, але вони зовсім осатаніли від пожадливості.
— Кепська справа. Ну та чорт з ними. Вони все одно мало що знають,
— Про вас не знають, ви — «загиблий Томас Блеквуд». А мене шукають, неодмінно шукають,
— Та вже, певно, не забудуть, — згодився Павлюк. — Ну, так що ж робитимемо далі? Я не хотів звертатися до вас, але довелось. Більше йти нікуди.
— Розумію, робитимемо те, що збиралися. Пароплав за нами, як умовлено, прийде лише наприкінці місяця. Акваланги я встиг сховати. Вони в повній цілості. Тепер нам треба узнати, коли в грот прибуде «Генерал Грант» і біля якого причалу ошвартується. Уночі ми підберемося до нього під водою. З борту пароплава, з боку моря, щоночі спеціально для нас спускатимуть канат.
Павлюк кивнув.
— Доведеться вдень ходити виглядати пароплав. Це робитимете ви.
— Я?! — на обличчі Тимошкова з'явилася ущиплива посмішка. — А ви відпочиватимете в цілковитій безпеці? Знайшли дурня! Це ви підете до пароплава. Вас тут не шукають, ви можете в будь-який час з'являтися на вулицях!
Тон його був настільки рішучий, що Павлюк здався.
— Ну добре, хай вам чорт!
— По продукти теж ходитимете ви, — категоричним тоном додав Тимошков.
Павлюк зрозумів, що заперечувати марно. Постійний страх перед арештом довів Тимошкова до краю. Він боявся всього, навіть власної тіні.
«Загалом він має рацію, — подумав Павлюк. — Ніхто не знає, що я тут».
XIX. СПИСОК ЗРАДНИКІВ
Це нагадувало гру в шахи. З тією різницею, що невірний хід у цій «грі» міг коштувати життя. Сам по собі арешт Павлюка особливих труднощів не становив. Але Грицай був певен, що документа злочинець з собою не носить, і схопити ворога — ще не означає добути список. А саме список, який допоміг би викрити не один десяток шпигунів у рясах, список, який відкрив би очі тисячам і тисячам щиро віруючих людей на діяння «святої церкви», лишався головною метою операції. Треба було вибрати такий момент для арешту ворога, щоб цінний документ був при ньому. Причому зробити це зненацька — Грицай побоювався якого-небудь трюку з боку злочинця.