Я 11–17… Небезпечний маршрут

Ардаматский Василий Иванович

2

Душної серпневої ночі сорок першого року на Західному фронті сталася трагічна подія, що коштувала життя багатьом радянським воїнам. У штабних документах вона була зафіксована коротко: «Саперна рота лейтенанта Окайомова майже вся загинула під час виконання бойового завдання…»

А сталося це так:

Лейтенант Окайомов одержав наказ — вночі переправити роту на протилежний берег річки і замінувати прибережну смугу.

Переправлялися на човнах. Лейтенант Окайомов стояв на носі першого човна. В дрібних брижах швидкої річки дробилися і танули зірки. На заході чорне небо наче

трохи піднялося — там, над обрієм, ворушилася темно-червона заграва війни. Десь зовсім недалеко часто била одинока гармата; коли вона замовкала, можна було чути безладну стрілянину з гвинтівок. З усієї роти тільки Окайомов знав, що означали ці звуки, — там, праворуч від лісу, коло берега річки, рештки нашого полку з останніх сил стримували атаки гітлерівців, які рвалися до прибережної смуги. «На світанку вони пустять танки, — сказав Окайомову командир дивізії. — І якщо ви не встигнете замінувати смугу від річки до лісу, противник одріже рештки полку, і зайде нам у тил»…

Низько над річкою пролетів ворожий літак і розвісив у небі гірлянду освітлювальних авіабомб. Від їх білого світла річка здавалась молочною. Окайомов подивився на білі обличчя своїх солдатів, зустрівся з їхніми насторожено очікуючими поглядами й швидко одвернувся. Ворожа артилерія почала обстрілювати річку. Перші снаряди підняли гейзери води коло берега, од якого відпливли сапери. Невидимий в нічному небі ворожий літак, мабуть, корегував вогонь: наступні два снаряди накрили човен, який замикав стрій тих, що пливли, — за мить не стало видно ні човна, ні тих, хто був у ньому. Окайомов побачив, як вниз за течією річки з води виткнулася чиясь голова і одразу зникла.

Та ось човни уткнулися в піщану обмілину, і сапери, штовхаючи один одного і стиха лаючись, збігли на берег. До Окайомова підійшли командири відділень.

— Міни залишимо тут, — тихо наказав Окайомов. — Тут лишається і відділення Пушнова. Решта заходить у ліс на глибину сто метрів і займає оборону. Вирити індивідуальні окопи. За лісову групу відповідає сержант Гурко. Ніяких дій без мого наказу. Я йду на зв'язок з полком. Ясно?

— Ясно, — відповіли командири відділень.

— Виконуйте наказ! — уривчасто промовив Окайомов.

Командири відділень покликали своїх солдатів. З Окайомовим залишився тільки сержант Гурко.

— А я чув… — нерішуче сказав він, — ніби мінувати берег треба отам… — і показав рукою в темряву.

— Сержант Гурко, — підвищив голос Окайомов, — виконуйте наказ!

— Єсть виконувати наказ, товаришу лейтенант! — Сержант зник у темряві.

Окайомов піднявся на берегову кручу і швидко пішов уздовж річки. Відійшовши од місця переправи кроків на п'ятсот, він круто повернув ліворуч і побіг до лісу. Зупинився тільки тоді, коли відчув, що позад нього зімкнулась густа темрява лісу. Постояв, прислухався і потім, обережно ступаючи, пішов лівіше від того напрямку, де стріляла самітна гармата. Так він ішов годину, другу… Гармата глухо ухала вже десь далеко позад нього…

Починало розвиднятися, коли Окайомов підійшов до великої галявини, за якою вгадувалося узлісся.

Вийшовши з лісу, Окайомов сховався за кущем і подивився в бінокль. Перед ним простягалася безкрая зелена рівнина. Приблизно за кілометр від лісу рівнину перетинав яр, по краю якого вигиналася добре наїжджена дорога. На самому обрії зліва, там, де непомітно починався яр, тяглося шосе, позначене ланцюжком телеграфних стовпів. На всьому цьому просторі не було жодної живої душі.

Окайомов сів на траву і закурив цигарку…

З перших днів війни він чекав зручного моменту, щоб перебігти до ворога. Про те, що він неодмінно це зробить, Окайомов вирішив ще на світанку двадцять другого червня, коли радіо повідомило про початок війни. Тоді він з вдячністю пригадав своїх батьків, які ще в дитинстві навчили його німецької і англійської мов… Потрапивши на фронт, він більш за все боявся, що його вб'є якась випадкова куля і він не здійснить задуманого плану. Він одступав з військами і тікати не поспішав, вичікував для цього зручного моменту, коли можна було б прийти до ворога не з порожніми руками, а заслуживши особливу прихильність.

… І ось цієї серпневої ночі і трапився зручний момент. Тепер він має можливість повідомити ворожому командуванню корисні відомості про оборону річкового району, він не виконав наказу про мінування берегової смуги і фактично віддав до ворожих рук свою саперну роту. Окайомов був певний, що за все це його приймуть з пошаною, негайно одвезуть у штаб, де з ним шанобливо розмовлятимуть високі гітлерівські чини.

Але нічого цього не сталося. Захоплені першими військовими успіхами, вже наперед тішачись швидким взяттям Москви і цілковитою перемогою, гітлерівці не звернули уваги на Окайомова — він був для них лише ще одним полоненим молодшим офіцером, не більше. А коли Окайомов надто рішуче зажадав, щоб його негайно доставили в штаб, рудий прищавий капрал, якому він здався в полон, здивовано подивився на нього і розсміявся:

— Фюрер сьогодні зайнятий. Він доручив мені побалакати з тобою в усіх важливих питаннях… — Промовивши це, рудий капрал свинцевим кулаком збив Окайомова з ніг.

Засинаючи на ходу, Окайомов брів у колоні полонених курним шляхом. «Не впасти, не впасти…» — повторював він сам собі у ритм кроків. Тих, що падали, пристрілювали. Потім в ешелоні Окайомов лічив хвилини життя стукотом вагонних коліс. Коли з вагона викидали черговий труп, він говорив собі: «А я живий!» Потім три місяці в концентраційному таборі він кожної хвилини думав тільки про одне: як зберегти життя? Перші два тижні в таборі не було серед ув'язнених стараннішого і ретельнішого за Окайомова. Полонені виконували дурну роботу — з ранку до вечора переносили з місця на місце важке каміння. Окайомов переносив каміння майже бігом. Охоронники дивилися на нього й реготали. Полонені приймали його за божевільного. Незабаром Окайомов зрозумів свою помилку і більше не старався. Почалася осінь. Вночі неможливо було заснути від холоду і надсадного кашлю нещасних жителів барака. Поряд Окайомова на нарах лежав літній солдат, якого всі називали Степановичем. Це він перший сказав Окайомову, щоб той перестав старатись на каменоломні, якщо хоче жити. Почувши вночі, що Окайомов цокотить зубами від холоду, Степанович підсунувся до нього і прошепотів:

— Давай ляжемо разом під дві шинелі, грітимемо один одного…

Окайомов притулився до нього і швидко заснув. Потім вони так спали завжди.

Коли Окайомов довго не засинав, Степанович шепотів йому:

— Ти про Батьківщину думай, одразу душа заспокоїться…

Окайомов мовчав.

З часом у табір почали доходити чутки про те, що блискавичне просування гітлерівської армії затрималось. Нові партії полонених ставали дедалі менші. Про те, що на фронті справи в німців погіршали, можна було прочитати і на обличчях охоронників табору.

Ввечері другого листопада Окайомов виліз на нари і притулився до Степановича. Вони накрилися шинелями.

— Слухай мене, — зашепотів Степанович. — Ми тут вирішили відзначити Жовтневе свято. В ніч на сьоме тікати збираємось. Підеш?

Окайомов удав, ніби одразу заснув, і не відповів. Уранці на каменоломні, опинившись коло охоронника, Окайомов тихо сказав йому німецькою мовою:

— У мене є дуже важливе повідомлення для начальника табору. Я з сьомого барака. Номер 57689.