Я 11–17… Небезпечний маршрут
Шрифт:
І ця акуратна папка, і резолюція «В архів» ніяк не в'яжуться в моїй уяві з тим, що розповідає мені зараз про цю справу ще зовсім молодий чоловік з розумними втомленими очима. Розказуючи, він раз у раз несподівано замовкає, відкриває папку, відшукує потрібну сторінку, вдивляється в неї, і на обличчі в нього з'являється невдоволений вираз, ніби те, що він прочитав, йому або незрозуміле, або чомусь не задовольняє його. Тоді він закриває папку і відсуває од себе, щоб через кілька хвилин знову взяти її в руки. Потім я зрозумів: так, цей чоловік ніколи не зможе байдуже читати сторінки «Справи», і йому завжди здаватиметься, що сухий протокольний текст, яким густо списано сторінки документів, усього не розкаже, бо в цій папці була частка життя цього чоловіка, його серце і нерви…
Підсунувши папку до мене трохи ближче, він сказав:
— Загалом тут є все, крім… — Він не договорив, помовчав, махнув рукою і розсміявся — Загалом тут усе.
Я розгорнув справу на першій сторінці…
«Телефонограма № 1/ПО. Прийнято о 4 год. 17 хв.
З Лісної.
Колгоспник артілі «Світанок» Петрунічев Ілля Семенович, який повернувся з нічного, повідомив, що о другій годині ночі в районі Чорного бору кружляв літак, який потім полетів на Захід.
Передав черговий райвідділу міліції… Прийняв черговий Управління держбезпеки…»
«Телефонограма № 2/ПО. Прийнято о 4 год. 21 хв.
З штабу ВПС округу.
О 2 год. 24 хв. за 70 км від Чорного бору наші винищувачі атакували невідомий літак. Літак пошкоджений, полетів у бік моря.
Передав черговий по штабу…
Прийняв черговий Управління держбезпеки…»
«Телефонограма № 3/ПО. Прийнято о 17 год. 42 хв.
З Управління міліції міста.
На східній околиці міста біля 101-го поштового відділення знайдено залишений власником мотоцикл марки ІЖ № 12–07. Машину зареєстровано в Лісному районі.
Передав начальник оперативного відділу міліції…
Прийняв черговий Управління держбезпеки…»
Всі ці телефонограми були прийняті одного літнього дня 195… року. І ось я перегортаю «Справу» — сторінку за сторінкою.
Літак ішов у безодні нічного неба. Летів він, немов забутий землею. Радіомаяки не подавали йому сигналів. Авіаційні диспетчери, що зобов'язані турбуватися про всі літаки, про цей літак навіть не думали. Аеродромні радисти переговорювались з радистами всіх про-літаючих крізь ніч машин, а з радистом цього важкого корабля вони зв'язку не мали.
Інші літаки летіли із засвіченими сигналами, і людям із землі здавалось, що в чорному небі пливуть різнобарвні зірки. А цей летів, загасивши вогні, летів на величезній висоті, і його ніхто не бачив і не чув.
Якби розбився цей літак, ніхто б не взнав ні прізвищ загиблих, ні навіть того, якій країні належить літак. У членів екіпажу в кишенях не знайшли б документів, а на уламках крил не побачили б розпізнавальних знаків. На штурманській карті не знайшли б маршруту польоту, і не можна було б навіть встановити, звідки і куди летіла ця машина.
А втім, у єдиного пасажира літака документи можна було б знайти, та, переглядаючи їх, люди здивовано б питали: хто ж він, цей чоловік? — адже в їхніх руках виявилося б одразу кілька документів, усі на різні прізвища, але з фотографією однієї й тієї ж сорокарічної людини з красивим мужнім обличчям і напрочуд спокійними очима.
Але з літаком поки що нічого не сталося, і він летів далі в нічному небі. Самітний пасажир — власник кількох документів — дрімав, відкинувшись на спинку сидіння, затиснутого в тісному відсіку позаду пілотської кабіни.
Перед обличчям пасажира заблимало червоне вічко сигнальної лампочки — льотчик хотів розмовляти з пасажиром. Лінивим рухом пасажир узяв з колін радіонавушники.
— Слухайте! Слухайте! — голос льотчика низький, хриплий, навушник з ним ледве справлявся, і пасажир мусив напружено прислухатися. — Зараз година сімнадцять хвилин. Починаю знижуватись. За десять хвилин можна зняти кисневу маску і приготуватися до стрибка. Через сорок хвилин будьте готові стрибати.
Червоне вічко ще раз блимнуло і погасло. Пасажир подивився на годинник.
В ту саму мить на землі молоденький офіцер засік і квапливо записав час — нарешті земля виявила дивний літак! Це була вже радянська земля. Локаторний пост намацав літак невидимим променем, і на екрані літак з'явився ледь помітною рухливою крапкою. Одразу задзвонили телефони і по проводах полетіли стрімкі слова наказів.
Літак швидко йшов на зниження. У пасажира закололо у вухах, і він перестав чути рев моторів. Глянувши ще раз на годинник, він зірвав з обличчя маску. Мабуть, літак був ще дуже високо — пасажирові було важко дихати: він судорожно хапав повітря відкритим ротом, його рука вже потяглась за маскою, але в цей час дихати стало легше, і він кинув маску за спинку сидіння.
Кілька хвилин пасажир сидів нерухомо. Матовий круг у стіні відсіку скупо освітлював його напружено зосереджене, мов у глухого, обличчя, на якому туга киснева маска лишила червоні смуги. Обличчя його було не тільки красиве й мужнє, але й розумне. Високий, опуклий лоб обрамляло густе каштанове волосся, ледь посріблене на скронях сивиною. Рівний з маленьким горбиком ніс. Вольове підборіддя. Пильні сірі очі. Досі він був закутаний у хутряну запону, а зараз він її скинув і зостався в поношеному сірому піджаку, під яким видно було вишивану українську сорочку. Зім'яті штани були заправлені в прості чоботи.
Під стелею спалахнула яскрава лампочка. Пасажир, не встаючи з крісла, розсунув ноги, зігнувся і почав відгвинчувати замки люка, вробленого в підлогу. Потім він устав, підняв з підлоги туго напханий рюкзак і старанно приладнав його на спину. Він навіть пострибав, щоб перевірити, як підігнані заплічні ремені. Потім витяг з-під крісла плоский ранець з парашутом і, підперезавшись ременями, прилаштував його на грудях. До пояса він пристебнув лопатку з коротким держаком.
Лампочка під стелею заблимала. Пасажир ривком відкрив люк, насунув на очі автомобільні окуляри, став на коліна і швидким, спритним рухом, головою вперед, пірнув униз.