Я 11–17… Небезпечний маршрут
Шрифт:
— Прошу сюди!
Все інше вимірювалось секундами. Дементьєв схопився із стільця, з розмаху вдарив Крамергофа у висок, і той упав на підлогу. Двома стрибками Дементьєв досяг вікна, скочив на підвіконня, плечима проломив раму і стрибнув у двір.
Вірно кажуть, що в сміливого солдата воїнське щастя в кишені. Дементьєв упав на ноги і, ледве втримавши рівновагу, кинувся за ріг будинку.
І одразу
Бігти на вулицю не можна: там, напевно, розставлені люди гестапо.
Дементьєв заздалегідь вивчив свій двір. Він знав, що в лівому його кутку, у вузькому проході між будинками, де стоять залізні ящики для сміття, є паркан, за яким починається сусідній двір з виходом на паралельну вулицю.
Дементьєв побіг туди, але в цей час два постріли пролунали з протилежного боку двору. Пекучий біль опік Дементьєву спину.
В тунелі воріт почулися голоси, тупіт чобіт. Дементьєв біг далі. Позаду безперервно стріляли, але в передсвітанковій імлі гестапівці погано бачили глибину двору.
Ось і прохід між будинками. Дементьєв вискочив на ящики з сміттям, з розбігу схопився за верх паркану, хотів підтягтись, але від страшного болю в плечі ступив назад на ящики. Зібравши всі сили, він присів і пружинним стрибком, допомагаючи лівою рукою, виліз на паркан і перекинув тіло у сусідній двір. Через ворота він вискочив на паралельну вулицю і побіг направо, до центру міста. Він знав, що недалеко є вузенька крива вуличка. Швидше туди!
Згинаючись від болю в плечі, Дементьєв біг звивистою вулицею, потроху заспокоюючись: погоні позаду не чути.
Чому він біг до центру міста? Де він сподівався сховатися? Чи не краще було бігти на околицю?
Але десь там, у центрі, була явочна квартира Павла Арвидовича. Не так розраховуючи мозком, скільки відчуваючи серцем, Дементьєв біг саме туди — адже у всьому великому місті тільки там були його друзі, на допомогу яких можна розраховувати.
Невже в цю хвилину він забув наказ, що забороняв йому наражати на небезпеку явочну квартиру?.. А може, він забув слова полковника Довгальова: «Тільки в крайньому разі…»? Ні, ні і ні!
Дементьєв був із тих людей, для яких військовий наказ — свята і непорушна справа честі.
Тому хоч він і біг у напрямку до явочної квартири, та добре знав, що туди не зайде, і через те весь час гарячково думав: куди бігти далі, де сховатись?
Дуже швидко світало. Кожна зустрічна людина запідозрить щось недобре, побачивши, що німецький офіцер біжить без кашкета, в кітелі, стікаючи кров'ю. Крім того, Дементьєв знав, що зараз на ноги піднімуть усю міську комендатуру. Словом, в його розпорядженні були хвилини. І в цей час він пригадав чистенького дідуся—доглядача музею, того самого, який так невміло намагався приховати підміну цінних картин.
Вирішено. Дементьєв біжить у музей.
До величезного будинку музею у дворі тулився прихаток, в якому і жив доглядач.
Вбігши у двір, Дементьєв кілька хвилин прислухався: чи немає погоні? На вулиці було тихо. Дементьєв зійшов на високий ґанок прихатку і натиснув кнопку на дверях. Десь усередині будиночка ледве чутно прозвучав дзвоник. Тихо. Та ось Дементьєв помітив, що в наріжному вікні ворухнулась фіранка. Він подзвонив ще раз.
Голос з-за дверей:
— Хто там?
— Відчиніть, ваші друзі, — російською мовою промовив Дементьєв.
— Скажіть, хто?
— Радянський офіцер. Відчиніть швидше, за мною женуться…
Кілька хвилин за дверима було тихо. Потім різноголосо забрязкало залізо численних засувів, і двері відчинилися. Перед Дементьєвим стояв доглядач музею в халаті, із свічкою в руці. Він одразу впізнав Дементьєва і відсахнувся од дверей. Свічка погасла.
— Замкніть двері, — тихо, але владно наказав Дементьєв.
Старий слухняно замкнув двері.
— Засвітіть світло!
Старий довго шукав у кишенях сірники і, нарешті, засвітив свічку.
— Вибачте мені, але я справді радянський офіцер, і я потрапив у біду. Поранений. За мною — погоня.
Старий мовчав і дивився на Дементьєва, не зводячи з нього зачудованих очей. Видно було, що він не вірить Дементьєву.
— Я кажу правду. Мабуть, мені вдалося врятувати ваші картини. Ящики лишились у порту.
Але ще довго доглядач музею нічому не вірив і вперто мовчав. Дементьєву довелося розказати про себе трохи більше, ніж він мав право це зробити.
Згодом старий доглядач почав добирати, що до чого і, здається, повірив несподіваному гостю.
— Сховайте мене! — просив Дементьєв. — Мені більше од вас нічого не треба. Тільки сховайте і допоможіть зробити перев'язку.
Доглядач помовчав, потім узяв зі столу свічку:
— Ходімо.
Як виявилось, з прихатку був прямий хід у музей.
Доглядач провів Дементьєва у підвал-сховище і, показавши на затишну місцинку за купою ящиків, пішов. Незабаром він повернувся, приніс бинт і цілий згорток різних ліків.
Рана виявилася не дуже небезпечною. Куля по дотичній ударила в нижню частину правої лопатки, пошкодила її і, вже знесилена, неглибоко зайшла під шкіру.
Доглядач з допомогою ножиць сам вийняв кулю, залив рану йодом і вміло забинтував.
— Їсти хочете? — спитав він, закінчивши перев'язку.
— Ні, спатиму. Найкраще для мене зараз — сон. Якщо можна, приготуйте мені який-небудь цивільний одяг.
— Добре.
— Сюди ніхто не прийде?
— Ні. Музей закритий… з вашою допомогою… — Старий ледь помітно усміхнувся.
— Нічого. Скоро відкриєте, — сказав Дементьєв і теж усміхнувся.
Три дні пролежав Дементьєв у підвалі.