Я 11–17… Небезпечний маршрут
Шрифт:
Дементьєв повернувся на квартиру і передав радіограму полковникові Довгальову:
«Виникли ускладнення, слухайте мене ввечері…»
За чотири години людина рівною ходою може пройти десять кілометрів. Мабуть, цю відстань Дементьєв і пройшов по своїй кімнаті. Заклавши руки назад, із скам'янілим обличчям, він ходив з кутка в куток, задаючи собі найскладніші, найкаверзніші питання і зразу ж на них відповідаючи. Іноді, якщо йому вдавалося придумати таке складне і небезпечне питання, що одразу не відповіси, він зупинявся і напружено думав. Відповідь знайдена!
На обличчі Дементьєва ледь помітна тінь задоволеної посмішки, і знову він рівною ходою крокує з кутка в куток…
О пів на четверту він вийшов з дому. Без трьох хвилин четверта він був уже перед дверима в дев'яту кімнату, але вирішив увійти туди точно в призначений час.
Повз нього в дев'яту кімнату пройшов один з тих двох гестапівців. Крізь двері Дементьєв виразно почув, як гестапівець, увійшовши до кімнати, здивовано промовив: «Він прийшов!» Немов холодним вітром війнуло в обличчя Дементьєву.
Двері трохи прочинилися.
— Капітана Рюкерта просять зайти.
Дементьєв увійшов у кімнату, подивився на годинника, усміхнувся.
— Мені наказано прийти в шістнадцять нуль-нуль. Зараз без однієї хвилини… — Говорячи це, Дементьєв устиг помітити, що, крім двох уже знайомих йому гестапівців, у кімнаті був третій. Всі вони з цікавістю поглядали на Дементьєва.
Третій, що сидів у кріслі по той бік стола, мовчки показав Дементьєву на стілець коло стіни. Дементьєв сів. Ясно: третій серед них — старший. Гестапівці уважно розглядали його. Потім той, третій, перестав на нього дивитися і з байдужим виглядом, піднявши золоті окуляри на лоб, почав роздивлятися нігті на своїх руках. Дементьєв уже безпомилково відчував, що головна небезпека — саме цей флегматичний, блідолиций гестапівець.
Нарешті заговорив один з гестапівців, якого Дементьєв уже знав:
— Капітане Рюкерт, пред'явлений вами документ викликає підозру. Хто вам його видав?
— Начальник відділу по організації цивільного тилу Герман Мельх, — миттю відповів Дементьєв. — А втім, усе це вказано в мандаті.
— Яке відношення названий вами Мельх міг мати до питань санітарного стану транспорту.
— Цього я не можу знати.
Блідолиций, все ще розглядаючи нігті, ліниво запитав:
— А яка історія вашого призначення на цей пост?
— Прошу пробачення, панове офіцери, — Дементьєв усміхнувся, — але я цю історію, мабуть, викласти не зможу. Я військовий офіцер, вперше потрапив у атмосферу великих штабів і, правду кажучи, не встиг розібратися в тонкощах структури навіть свого відділу.
Блідолиций облишив свої нігті, опустив окуляри і вп'явся в Дементьєва гострими, збільшеними крізь скельця очима.
— Коли ви потрапили в Н.?
Дементьєв точно назвав число:
— Я прибув сюди вночі і пішов у комендатуру штабу. Звідти мене направили в готель «Брістоль»…
— Хвилинку, — перервав Дементьєва блідолиций. — На якій ділянці фронту вам удалося прорватися до своїх?
— Лінію фронту я перейшов на ділянці дивізії «Гамбург». Добу після цього я був гостем заступника начальника штабу дивізії майора Борха.
— Чудово… — блідолиций встав, підійшов до телефону і набрав номер. — Говорить Крамергоф. Мені терміново потрібна довідка про командний склад дивізії «Гамбург». Насамперед — прізвище заступника начальника дивізії… Я жду…
Усі в кімнаті мовчали. Дементьєв ображено усміхався. Він прекрасно знав, що зараз почує по телефону Крамергоф. Він почує саме те прізвище, яке назвав Дементьєв. Якщо вся перевірка зведеться тільки до цього, гестапівці — бельбаси. Такі заздалегідь підготовлені дані хороший розвідник повинен мати обов'язково.
— Я слухаю… Так. Дякую… Крамергоф поклав трубку і знову сів у крісло.
Гестапівець, що сидів за столом, сказав:
— Ви зупинились на тому, що вас направили в готель «Брістоль». Продовжуйте.
— Я опинився там в одному номері з майором Занделем, номер кімнати триста п'ять. Ми, звичайно, познайомились. Зандель, узнавши мою сумну історію, мабуть, пройнявся до мене симпатією і допоміг влаштуватися при штабі. Вій сам працював якраз у відділі Мельха. Але спочатку я пішов просити призначення на фронт. На жаль, я цього призначення не одержав. У штабі всім було не до мене. Тоді мені довелося скористатися люб'язною допомогою майора Занделя. У відділі Мельха я займався евакуацією музею і бібліотеки. Працював разом з уповноваженим гестапо Брандтом.
— Брандт? — здивувався Крамергоф і перезирнувся з гестапівцями. — Це цікаво! Коли ви востаннє бачили Брандта?
— В той день, коли я евакуював фонди бібліотеки. Він прийняв від мене вантаж і повіз його в порт. Більше я його не бачив.
— Хіба ваша робота в Мельха на цьому й закінчилась? — запитав Крамергоф, тепер уже не спускаючи очей з Дементьєва.
— Так точно. Далі моя доля склалася так. Увечері Мельх викликав мене, вручив мені той самий документ, який викликає у вас підозру, і сказав, що вранці він мені пояснить мої нові обов'язки. А коли я на другий день прийшов, уже не було ні Мельха, ні його штабу. Він виїхав, здається, з першим транспортом. Навіщо йому було приховувати від мене від'їзд, мені незрозуміло. Він, звичайно, поставив мене в дурне становище. Проте свої обов'язки я виконував як міг.
— Під час прориву вашої дивізії ви до росіян не попадали? — швидко спитав Крамергоф.
— Якби це трапилося, — Дементьєв знизав плечима, — я б не сидів перед вами.
— Відповідайте, будь ласка, без «якби»: були ви в полоні хоч годину?
— Ані хвилини. Мій батальйон потрапив в оточення в районі торф'яних боліт. Тут нас утюжила авіація. Потім я з групою уцілілих солдатів вибрався з болота, і лісами, що лежать на південний схід від колишнього розташування моєї дивізії, ми вийшли прямо в район дивізії «Гамбург». Вночі з боєм прорвалися до своїх. Уціліло нас троє.