Я, Богдан
Шрифт:
— Ниці люди, сказав я тоді, — нагадав хан, дивуючи мене своєю колючою пам’яттю.
— Не хотів уживати того слова, але ти сам його вимовив. Справді сказав ти тоді: «Ниці люди». Перше твоє пророкування вже збулося. Здобув я великі перемоги над своїм ворогом і досягнув величі. Чи ж має збуватися й друге пророкування? Поки можу, не хочу його допустити. Дбаю вже й не про власну велич, а про велич свого народу. Дав тобі для стояння найвищі місця незайняті, тож міг гаразд бачити моє військо. За день битви, хоч і невдоволений її наслідком, міг ти бачити й великий дух мого народу. Не хочу допуститися його применшення і відсікатиму кожну руку, яка замахнеться на нього.
—
— Щойно відбулася в мене рада велика. Мовилося там не так про завтрашню битву, яку розпочнемо знов, щойно засвітиться на день Божий, — мовили ми про те, аби втримати своє величезне військо в порядку, не даючи йому розтектися або пуститися в здобичництво й грабунки.
— Прибув про це сказати нам?
— Прибув просити тебе, великий хане, щоб ти так само втримав свою орду.
— Орда — це не отара слухняної черні, яку ти маєш під своєю рукою, Хмельницький. Орда не може довго стояти на місці. Знудиться, розсиплеться в чамбули, піде на здобич, ніяка сила її не втримає.
— Ти великий хан і володар — коли захочеш, то зможеш утримати свою орду.
Іслам — Гірей, видати, тішився з мого простацтва. Забув навіть про свій гнів, розглядав мене з цікавістю й співчуттям.
— Гаразд. Своїм словом я втримаю орду на місці. Та вона голодна й свавільна і почне рубати козаків, коли не добудуть табору і не дадуть їй здобичі тут.
— Чом би не подумав ти, хане, про те, що й козаки можуть так само рубати орду? Відвернуся від шляхетського табору і вдарю всією своєю силою на тебе, коли помічу свавільство, і тоді Бог нам суддя!
— Ти смієш зі мною так говорити! Забув, як цілував мою шаблю?
— Присягав дотримуватися вірності. Хіба я зламав її?
— Ти забув, хто ти є. Не хан, не король — простий козак. Хвалишся своєю величчю, а як вона тобі дісталася? Не в спадок, не за походженням, а як здобич, як грабунок. І ціна їй така сама.
— Не ти мені її здобув, а сам, своєю власного рукою, — сказав я. — Чи твоя орда бодай раз пішла в бій разом з козаками? Стояла й вичікувала, чий буде верх, кого грабувати. І тепер стоїш і ждеш тут, а ми вмираємо. Не стану ламати вашого узвичаєння, бо то не моє діло. Однак хочу, аби шанувалися в моїй землі. Сказати се й прибув до тебе. Даруй, коли порушив твій спокій, хане. Бувай здоров!
По тій мові я підвівся і вийшов з ханського намету, ведучи за собою Тимоша, який посміювався у вуса, і Виговського, що з переляку забув присісти і так і простовбичив перед нашими очима упродовж усієї суперечки моєї з ханом.
— Помститься хан за твої слова непоштиві, гетьмане, — півголосом мовив мені пан Іван, — ой помститься.
— Не боюся його помсти. Смерть довкола літає тисячокрило, то що мені погрози будь — чиї, навіть можновладців? Король так само грозиться, забувши, як помагав йому здобути престол. Вже визначив ціну за мою голову, а того й не відає, що ціна їй — вся Україна, яку панство втратило, як золоте яблуко, навіки! Ти моя тінь, пане Йване, то маєш пам’ятати, що в минуле не буде вороття ніколи! Жду вістей з Москви і ждатиму їх уперто, як найбільшу надію. Затям собі се, не думай ні про що інше і відкинь усі свої страхи! Будеш моєю тінню, інакше не будеш зовсім. Зоставайся чоловіком звичайним, спи з своєю шляхтянкою новогрудською, дбай про свої добра і достатки, для мене ж знай своє діло, і більше нічого! Чуєш, пане Йване?
— Хто ще такий відданий тобі, Богдане, як я? — їдучи по ліву руку од мене, ображено мовив Виговський.
Дощ проковтнув ті його слова, чи я й почув їх, а Тимко з правого боку вирегочував, потішаючись над ханом, якому довелося, може вперше за своє ханство, почути такі слова зухвалі й обурливі.
— Оце ж, батьку, посадовив ти ханика голим задом на їжака нашого вкраїнського! Тепер не спатиме всю ніч, молитиметься Аллаху й посилатиме прокляття на твою голову.
Чи ж я лякався проклять?
Інший страх мене пройняв. Несподіваний напад самотності й покинутості після слів Виговського про його відданість. Якби ж то почув ті слова бодай од сина рідного (хоч той мав бути відданим без слів), хай би промовив їх наймізернішйй козак або найубогіший посполитий — і ця ніч дощова, сповнена тривоги й непевності, засяяла б мені як найсвітліший день! Та не чув тих сподіваних слів, тільки дикі покрики ханської сторожі позаду, чорний шелест дощу та якісь темні стогоні недовідомі в довколишньому просторі, мов жалі вбитих безвинно й дітей та вдів осиротілих. Думав про народ, дбав про його свободу й велич, а що ж чув од нього в цей час смутку і позоставленості моєї душевної? Народ завжди неприсутній, коли тобі тяжко, і яку ж силу треба мати, щоб самому втримати на плечах тягар незносний. Хто поможе, хто підставить ще й своє рамено, хто дотримає вірності, на кого можеш покластися? Виходить, що ото й усієї відданості, що твій писар прибічний, прив’язаний до тебе обов’язком, страхом та ще, може, якимись своїми каламутними сподіваннями, проникнути в які не дано не тільки мені, а й усім дияволам пекла. Навіть полковники мої найвірніші то стають довкола мене стіною так, що можу опертися на будь — чиє плече, то відходять непростежувано, відскакують у боки, коли їм того треба, коли вигода промовляє голосніше за гетьмана, або ж власний норов штовхає до вчинків нерозважливих і зухвалих. Та що? Вірний мій Демко Лисовець, нічого не надбавши при моїм боці, теж верне до маєтного козацтва, виказуючи йому то увагу, то шанобу, може сподіваючись коли й не прямої вигоди, то бодай прихильних поглядів сих мужів, що вміють твердо стояти на землі і топтати під ноги все, що трапляється на шляху, хоч і рідного брата.
В такі хвилі Демко, хоч і стоїть переді мною, дивиться на свого гетьмана пустооко, і я вже не знаю, де никають його думки, і незлобиво кажу йому, щоб ішов він шукати Іванця Брюховецького, бо тут вони стають парою нерозлучною.
Виговський уміє бути і з старшинами, і зі мною одночасно, і я ніколи не міг упіймати його на зраді. Гнучке тіло, гнучкий розум, гнучке сумління. А що таке сумління наше? Це дар розуміння гріховності й духовної недосконалості, всіх провин, допущених і ще не здійснених; цей дар дає змогу розрізняти добро і зло, стримувати пристрасті й своєкорисні розрахунки, бачити виразно незаслуженість свого становища. Совість пов’язує всіх людей воєдино не рабськими путами, а вищим смислом, вона мучить тебе, терзає, не дає бути самовдоволеним, подвигає на безперервне досконалення, оберігає від принижень і пристосовництва, — отож, ніколи не може бути гнучкою, бо для справжньої людини ліпше зламатися, ніж гнутися.
Виговський був далекий від усіх цих цнот, а я терпів його біля себе, не відганяв, він обплутував мене міцніше й міцніше, брав у сповиток, як лялечку безвільну, бо ж був вірним виконавцем моєї волі, а гетьман без виконавців не може, мужніх, хоробрих, відчайдушних йому не досить, потрібні ще й віддані. Ті розбещені свободою, вони радше готові на смерть, ніж для прислужництва, цей же свободою пригнічений і тому вірний мені, як пес.
— Хочу попрощатися з убитими, — несподівано сказав я і завернув коня в поле, де крізь тяжку стіну дощову проблискували кволі вогники.