Я, Богдан
Шрифт:
То була фатальна ніч не тільки для мене, а й для всієї землі моєї. Найбільша моя перемога оберталася водночас і найбільшою поразкою, слава покривалася ганьбою, великі надії западали в безнадію.
О прокляття влади! За все доводиться платити ціною найвищою — аж до зречення од усього людського. Отримуєш право повелінь, а позбуваєшся, може, найдорожчого: бути часом слабким, як жінка або дитина, тішитися тою слабістю і первозданною наївністю. Просте людське щастя заступаєш примарами величі й знання таємниць. Яке то щастя іноді — не знати, бо що знання проти життя? Знання може мучити, терзати, вбивати, як оце мене тепер сеї ночі, коли ніхто нічого не знав, горіли вогні, дзвеніли кобзи, лунали співи і крики в одному таборі, інший зачаївся, скулився в темряві, у тривозі й безнадії.
І
Виговський хотів полегшити мої муки нестерпні, не питаючи, привів до мбго намету трьох чужинців, од яких ішов дух далеких доріг, міцного реміняччя і ще міцніших напоїв. Прибули аж із Англії з посланням до мене від їхнього правителя лорда — протектора Кромвеля. Мовили по — англійськи і знали, що таке парламент. Вельми доречно сеї клятої ночі. Послання було латиною, Кромвель пишно величав мене Teodatus, себто Богданом, Божою милістю генералісимусом греко — східної церкви, вождем усіх козаків запорозьких, грозою й викорінювачем польського дворянства, покорителем кріпостей, нищителем римського священства, гонителем язичників, антихриста й іудеїв. Вітав мої перемоги, зичив перемог нових. Не вельми вчасно, але пригодиться. Знайшов мене аж на протилежнім краю Європи, бо обидва ми занесли руки на своїх королів. Мій король вмер, довідавшись про збунтування всього народу українського, Кромвель своєму королеві одрубав голову на ешафоті, чепурно оббитому чорним сукном, під молитви священиків і глухий гомін лондонських натовпів. Короля ангелянського найбільше засмучувало те, що пень, на якому мали одрубувати йому голову, був занизький, так що доводилося надто нахилятися, мовби аж кланятися люду, а сього королеві не хотілося. Він попросив ката дати йому спокійно помолитися, сказавши, що дасть знак рукою, коли можна рубати.
Се розповіли мені такою — сякою латиною посланці лорда Кромвеля, попиваючи козацьку горілку, я ж слухав їх і думав, що й у королів можуть бути мужні серця. Бо чи ж кожен здатен піднести руку, даючи знак смерті, аби махнула над ним косою?
Відпровадивши посланців сих несподіваних, прикликав я полковників, які мали почати вдосвіта нову битву.
Наказав під горлом: без веління не підступатися до короля, без дозволу мого не приближатися на відстань означену, означити ж ту відстань маю сам.
Удосвіта розпочав я битву, як і мірився ще до розмови з ханом. Розділив своє військо на дві половини, одна далі добувала королівського табору, друга стала штурмувати Збараж. Послав я туди Гладкого з миргородцями, шляхетські сили були там не вельми знавші, помагали козакам і міщани, дзвонили в дзвони, показували козакам дорогу, закидали рови хмизом і соломою. Вискочив проти миргородців Забудський, новоспечений королівський гетьман, з шляхетськими слугами, яким шляхта пошкодувала й прапорів шовкових, давши самі полотняні. Служок і конюхів козацтво зім’яло вмить. Гладкий захопив у передмісті руську церкву, вимостив на ній гармати й став гріти шляхту, палячи їй у обоз, який з другого боку підігрівали татари, готуючись до грабунку.
Тим часом вози в шляхетському таборі вже були розірвані моїми козаками, один з них вбив нашу корогву у ворожий редут, козаки, зминаючи залізних гусарів, ринули в табір, вже добувалися до короля, оточеного найвірнішими, ще один натиск, ще удар, ще — і вічність промовлятиме до цих синів свободи, і золоті сурми звіщатимуть їм найбільші надії, і слава огорне їх багряними шовками.
Я стежив, керував, пильнував, оберігав. Не короля — свою перемогу. Хай пощерблена, але ж перемога! І умови проголошуватиме не король: Хан не випустить мене звідси, поки не задовольниться сам, але й не зможе вийти з нашої землі, коли не задоволені будуть козацькі вимоги.
Підлітали до мене посланці, козаки, сотники, раділи:
— Батьку! Вже зуспіли ми їх!
— Гетьмане, король твій!
— Не виприсне його мосць!
— Звели, батьку гетьмане!
— Скажи слово!
Я посилав у битву одною рукою, а другою знай стримував, і яка ж із них мала переважити!
Відчував на собі хижі очі невидимі, різучі, як осока. Простежували кожен мій рух, чатували, вичікували. Може, ждуть, щоб поліг король, а тоді знищать і мене, щоб не було суперників, щоб пустеля, безбаш, безголів’я, щоб повторилися Варна і Лігніца 125 і ті часи, коли хан татарський дванадцять тижнів сидів у столиці королів польських у Кракові?
125Місця перемог татарських над польськими військами в XV і XVІ ст.
І коли вже ті очі звузилися до немилосердної гостроти леза ханської шаблі і холодна сталь діткнулася мого бідного скривавленого серця, пролунав мій голос. Високий, різкий мій голос гетьманський, голос полководців, вождів і пророків, голос для натовпів, відстаней і просторів. Такий голос чують навіть мертві.
Тоді, коли досить було простягнути руку, щоб узяти короля, я закричав: «Згода!» І козаки спинилися. Сурми заграли відступ. Сталося чудо. Короля врятовано.
Ніхто ніколи не взнає, що рятував я не короля, а цвіт своєї нації, що крик той мій був не проти народу мого і піднятої ним боротьби за своє життя й надії свої, а для збереження народу, хоч і ціною несприятливою. Шкода говорити!
Ой біда, біда, чайці—небозі, Що вивела чаєняток при битій дорозі…34
Скільки вод перебрів мій кінь, скільки трав потоптав, скільки вітрів розвівало його гриву. Вітри ніколи не вгавають, і ріки вільно течуть, і трави зеленіють, а над усім вивищується пам’ять людська, і я — в тій пам’яті. Вона мучить мене й по смерті, ятрить рани душевні, кривавиться невигойно.
Я не вмер у Чигирині й не похований у Суботові. Вночі перелетів до Києва, супроводжуваний добрим духом Самійла з Орка, постригся в Печерському монастирі під іменем отця Самуїла і так прожйв сто літ і п’ятнадцять, стежачи за діями світу, а тоді жив далі в думці, слові, переказі, пісні, хвалі й прокляттях, у парсунах і монументах, — і кінця мені не було ніколи.
Може, й парсуна моя найліпша була в Печерській лаврі на північній стороні великої церкви, біля мощів Митрополита Михаїла, де я зображений був на весь зріст, та була та парсуна замазана по височайшому повелінню об устранєнії із церков зображень не святих лиць. Повеління йшло од того самого царя, що загнав у жорстоке заслання найбільшого поета мого народу. Так поєднуються віки й імена навіть у нещастях і горі.
А мій же вік був геть безіменний. Самі козаки, та кобзарі, та моря крові. Кров завжди безіменна. Але яка ж страшна та безіменність! Пісні кобзарів лунають над степами, і яка ж тужлива їхня безіменність! Народові потрібні імена, як хліб і слово. Я дав ті імена під Жовтими Водами й Корсунем, під Пилявцями і Замостям, у Києві й Чигирині, а після Збаража мав зібрати їх у компут, у перший реєстр мого народу, який однині отримував ім’я не загальне, не прозивне, а уособлене й щоразу неповторне, як неповторною є кожна людина, що приходить на світ.