Я, Богдан
Шрифт:
— Кульбачити коней! — звелів я їм.
Отець Федір, мабуть, і не спав — спали за нього ці козаки молоді, що мали серця темні, а розум неторканий, мов у немовлят, думати теж не мав потреби, бо хіба ж не думав за всіх сущих тепер гетьман великий, — отож, як усі священики, мав він єдиний клопіт: молитися, так і промолився всю ніч, поки я мучився своїм, а тепер обом нам не лишалося нічого іншого, як стулити докупи своє безсоння і везти його далі, мов нещастя.
— Ще й час бджоли не настав, а ти вже в дорогу, сину? — поспитав отець Федір. — Може б, відкласти від’їзд?
— Все можна відкласти, отче, крім нашої
Ми поїхали з пасіки, лишаючи позад себе і сум, і молоді нестями, що тривожили Душу мою розхристану, з — під дубів і калини я ще кинув погляд назад, побачив Ганну, яка проводжала нас, плавала по траві босими своїми ногами, смаглявими, кшталтними, як коштовності, і чомусь здавалося мені, мовби й небо над нами подобрішало від тої доброї душі на пасіці:
— Куди тепер? — мляво поспитав Тиміш.
— Черкаси! — сказав я.
— А тоді й Чигирин?
— Тоді Чигирин.
— А там що — посли з усіх земель поприбігали вже? За гетьманом женуться?
— Посли ще не женуться за мною — я женуся за послами, — терпляче пояснив я Тимошеві. Був як усі діти — бунтівливі й слухняні, гордовиті й смішні, задавакуваті й жалю гідні. Тиміш лютився на мене за те, що висмикнув я його з намету ханського мурзи, де вони заливалися горілкою, і за те, що не дав пожирувати на пасіці, і за те, що сталося без нього в Чигирині. Та я не переймався його душевними незлагодами — мав доволі своїх турбот. Вночі на пасіці здалося, ніби скинув з плечей усі клопоти, — тепер навалилися вони ще немилосердніше, гнули мене до землі, вганяли в землю. Хто я? Гетьман з двома виграними битвами? Але ж виграти битву — одне, а відвоювати всю землю і визволити народ — щось зовсім інше. Ніхто цього ще не робив, і ніхто не знає, як робити. Я починав з нічого, з кількома побратимами, тоді мав у руці невеличке військо, тепер воно розрослося так, що не втримаєш ні в яких руках, і я розпустив його, мов велетенський вахляр, по всій Україні, без меж і без упину, а при потребі повинен знов зібрати його, згорнути той вахляр, зробити замашним дубцем, караючою силою, шаблею неущербною, непощербною.
Хто міг мені запомогти в сьому, хто міг порадити й зарадити? Запитання без відповіді. Упав на мене вибір, а справдити той вибір мав я сам, караючись, страждаючи, в муках і в несамовитості. Самоказнь, але не каяття! Тяжко мені було, а ще тяжче тим, хто мене оточував, та що. я міг сподіяти? Сам не спав — і нікому не давав спати, сам не спочивав — і нікому не було спочинку, сам не їв — і всі коло мене були голодні. Такі невигоди близькості до влади. Та однаково ж люди горнуться до тої влади, летять до неї, як метелики на вогонь, не бояться обпалити крила або й геть згоріти, бо ж, мовляв, зиск можна здобути навіть з попелу.
Яка марнота!
Я гнав цілий день без перепочинку і без їжі. Отець Федір покірливо трюхикав за мною, козаки терпіли мовчки, Тиміш бурчав, щоб хоч коней попасти, але я тільки глузував з його невдалих домагань, бо який же козак не знає, що коня вдень годувати не слід, досить з нього й нічної паші, а люди то можуть і без нічого, бо хіба ж козак з одним сухарем не спроможен переміряти всю Україну?
Лиш коли споночіло, дозволив я завернути на якийсь вогник, що жеврів десь у лузі, мов червоне око ночі.
То була невеличка кабиця, біля якої сиділи старий пастух з малим підпасичем і їли з тагана куліш. В темряві позад них чулося зітхання стирлованої худоби, жар у кабиці дихав на нас теплом, ми віддали козакам коней, Підійшли з отцем Федором і Тимошем до пастухів.
— Хліб та сіль, — мовив я привітно,
— Стриб та сів! — відказав старий пастух, посуваючись, але так, що місця могло стачити лиш на одного.
— Гетьман великий перед тобою! — гукнув йому Тиміш.
— Отож я й посунувся, — пояснив пастух.
— Мав би встати перед батьком Хмелем! — не міг вспокоїтися мій син.
— Хіба він піп? — подивувався пастух, та тут помітив отця Федора і потягнув у себе з — за спини свитку, щоб прикрити босі ноги. — Ану ж, Гнатку, — звернувся до підпасича, — дай місця ще й для батюшки. Та й ложку свою віддай панотцеві. Присідайте до нашої каші. Вона хоч і пісна, та зате диму в ній доволі. Чи гетьмани не їдять пшоняної каші?
— А що ж вони їдять, добрий чоловіче? — сідаючи коло пастуха, поспитав я.
— Та хіба я знаю? Пундики — мундики якісь, чи що там!
Чув я, ніби ти, гетьмане, вже й королівських, і ханських присмаків скуштував — то як же тепер до кулешу повертатися?
— Забув ще ти про султанські пундики, чоловіче, — нагадав я. — На галерах в’яленою сирицею по козацьких ребрах — чи ж так смакувало! Та біля своєї рогатизни чи й почуєш про все!
— Ай справді — що тут почуєш? Хіба що чамбул татарський, було, протупотить, то я з своєї гаківниці хоч і вдарю, а дивись — воликів уже й поменшало. А чи пани та підпанки зродяться нізвідки — давай воли, лайдаку! Козаки пройшли — то й собі воликів смикають. А ти, Гнате, знай паси. Те, що далося, тяжкою працею, пан пропускає через пельку вмить, а козак — ще хутчіш. Як ото в пісні співається: «Чотири воли пасу я…» А для кого б, спитати? Один віл для пана, другий віл для хана, третій для гетьмана, а один для кумпана. Собі ж — пшик. Сміх і горе! Я — Гнат, син у мене Гнат, онук Гнат, всі Гнати, щоб худобу ганяти, ганяємо, ганяємо, а воно й нічого. Як же це так? Може, хоч ти скажеш, гетьмане?
— Що ж я тобі — гетьман над людьми чи над волами?
— І над волами, і над волами, гетьмане великий! Звешся ти як?
— Не чув, кк і гетьман твій зветься? Хмельницького не чув?
— Хміль — то ж для приказки людської, а ім’я від Бога.
— Ото й звуся: Богдан.
Тоді, підгрібаючи жар голою рукою, волопас несподівано прорецитував шмат вірша про Потоцького:
Глянь, обернися, стань, задивися, Котрий маєш много. Же ровний будеш тому, в котрого Немає нічого.— То ж не про мене, а про Потоцького, якого розбив я під Корсунем, — сказав я Гнатові.
— Хто ж то знає — про кого воно? Кому кажеться — про того й в’яжеться.
— Звідки знаєш ту віршу? На шляхах битовних народилася, там би й мала собі ходити.
— А де тепер шляхи битовні? Вважай, по всій землі нашій. А я — на перехрестях. Сказав же: йдуть волики тягнути всі й звідусюди. А хто йде — несе з собою і слово, і думку, і пісню, і прокляття. Чоловік же що? Він не пташка ота волопасик, що знай собі стрибає та хвостом трясе. Чоловік має свою гадку. Ось ти прибився, гетьмане, на мій жар, то й послухаєш, може, що тобі мовлю..