Я, Богдан
Шрифт:
— Щоб куліш твій не був дармовий, чи як?
— Може, й так. Хоч куліш — то ніби й не від людей, а від Бога, як оте твоє ім’я. Бо що в нім? Вода — тече, та й не втікає. Пшоно з проса, яке росте в нашій землі споконвіку. Вогонь та дим — все те від Богів наших правічних.
— І гетьман од Бога, — подав голос отець Федір. — На добро для народу всього,
— Отож і воно: доброчинство, — повернув до мене своє вихудле, висушене вітрами лице пастух. — Це ж і ти, Хмелю, хотів зробити добро для народу всього, та тільки й того, що переполовинив цей народ, і ось один живий, а другий лежить мертвий, а серед живих так само: один має все, другий же як не мав нічого, так і не має. Виграєш битви, а
— Як же це зробити? — поспитав я.
— Ти гетьман — тобі й знати. А моє діло — пасти воли. У кожного свій спадок. Ось ця кабиця куліш зварила, тепло на цілу ніч береже. Добрий вогонь. А буває іскра зла, що й поле спалить, і сама згине.
— Мало тут бачиш! — гукнув зухвало Тимко. — Хвости волячі, та й ті старі!
Волопас поправив жар у кабиці тепер уже босою ногою. Не лякався вогню, то вже слова ніякі йому б не дошкулили.
— Од старих волів і молоді орати вчаться, — відмовив неквапом. — А мені то що ж тут бачити? То орда, було, веремію крутить, то панство дме навзаводи, тепер ось козаки шабельками поблискують. Небо он і собі переблискує.
Справді, коли очі наші призвичаїлися до тихого жару в кабиці, то стало видно далекі зблиски повсюдні — чи то зірниці, чи пожежі, — і тіні зловісні пролітали в просторі, і туга линула звідусіль.
— Суша починається, — сказав пастух. — Погорить усе: і трави, й хліба. А тоді настане час сарани. Зима негодяща була, не виморозило яєчок, що їх сарана закопує в землю, тепер вилупиться це стерво і посуне тучами, чим ти йому зарадиш?
Тиміш більше не виривався з своїм дурним зухвальством. Отець Федір не знаходив у своїх старих книгах слів утішання. Я теж мовчав тяжко. О ти, недосвідчений чудотворцю! Не відвернеш ні суші, ні сарани, ні голоду, ні нещасть, не зарадиш, не запоможеш.
— Пришлюл тобі універсал гетьманський, щоб не чіпали твоїх волів, — не знаючи, що казати волопасові, пообіцяв я.
— Нащо ж їх пасти, як ніхто не братиме? — засміявся той. — Кожен щось дає на сім світі. Ти, гетьмане, високі обітниці, а я вже хоч воли. На те й живемо…
Тої ночі я відчув, як то необачно від’єднуватися од війська, пробувати усамітнюватися, втікати від збуреного тобою світу, мов Схимник. Схимники зборювали плоть, жили самим духом, в його невловимій субстанції хотіли здобути вічність, я ж щодалі набував переконання, що людина — це тіло. Мені теж колись витончували дух отці єзуїти, я вигострював свій розум, вірив у дух, живився ним і, може, завдяки цьому досягнув нинішніх висот, та на цих висотах і відкрилося мені: що дух без тіла? Може, через те й зазіхають найперше на тіло всі диктатори, тирани, деспоти, всі кати й душителі людської свободи? Мучать, калічать, убивають, нищать. Ніхто ніколи не рятує, не вирощує, не відновлює й не відроджує, а тільки вживають для своїх потреб, для влади і марноти готове, дане від Бога.
Так збагнув я тої ночі, що незмога мені без тих людей з минущістю їхньою, з нетривкістю тілесною, без отих тяжкотілих, простих, довірливих, як діти, і вірних, як діти.
Тож мав квапитися до свого покинутого війська. Спатиму й далі в холодних постелях, де ніч і роса, увінчаний буду не так славою, як власним жданням тої миті, коли стане довкола мене гамірливий табір, і ніздрі задрижать од димів, а вуха наповнятися голосами людськими.
Ми робили переходи в дві й у чотири милі одразу. Від урочища Колодежа, званого Наливайковою Криницею, доскакали до Косуватої, де ночували в сотника Корсунського полку. Від Косуватої до Стеблева було чотири милі, однак ми встигли ще й пообідати в Стеблеві, щоб заночувати в Корсуні. З Корсуня поїхали на Сахнівку, тоді на Березківці, де заночували в корсунського полковника Топити, і далі на Мліїв, Орловець, Баклій, Старокостянтинів і на Тясьмин, заснований старим Конецпольським мовби для того, щоб з’явився суперник для Чигирина. Гей, пане ясновельможний, не вдалося тобі суперництво! Хоч і назву перейняв од річки, і ставок загатив аж на дві милі, щоб і саму річку потопити, а містечко як було, так і зосталося, не затьмарити йому Чигирина, як цьому ставові не змагатися з Тясьмином, а всім Конецпольським — з Хмельницьким, з гетьманом, за яким — народ увесь!
Від містечка Тясьмина проїхали ми три великі милі по пустирю до Жаботина, але ночувати там не стали, а заночували в Медведівці, од якої вже я хотів одразу добутися до Черкас, де стояло військо.
На півмилі від Медведівки тяглися довгі мости на болотах поряд з руслом Тясьмину, як від Суботова до Чигирина, їхав я тими мостами, і здавалося — ось уже буду в Чигирині, ось побачу, почую, ось… Настирливі думи, настирлива плоть. А де була — моя доля?
Я завернув до Черкас. П’ять миль ще треба було перебути, та що нам ті милі, коли позаду покинуто погноблення, занепад, лихо й нещастя цілих століть!
Ми в’їздили в Черкаси без попередження і без звідомлень, але хтось уже ждав мене, хтось зготовив стрічу, гідну гетьмана, слава сяяла вогнями, гриміла гарматами, розкричувалася голосами піднесеними.
Слава була зі мною. А доля?
24
В Черкасах ждав мене Виговський з вістями значними й незначними, яким я мав дати лад, викладав пан Іван усе те добро так, ніби сам і збирав, і споряджав вісті, вміло виставляв наперед важніші, відгортаючи несуттєве і всілякий дріб’язок. Милії вісті, коли кличуть їсти, як писано було на ложках козацьких. Вісті ж для гетьмана призбирувалися не всі милі, та й не вельми легкі, бо вже мав тепер життя і смерть людські в руці, повинен приютити вдовицю, нагодувати сироту, навчити невченого і забити памороки ворогові.
— Пан Кисіль знов озвався, — мимохідь зауважив Виговський.
— Ще звідкись спроваджує тоненькі єдваби, щоб загорнути в них усіх чортів — бісів та підсунути довірливим козацьким душам?
— Аби ж то! Списався вже з московськими приграничними воєводами і намовляв, щоб ударили на татар.
— Ага. На татар? Одчахнути їх од козацтва, а нас зоставити голими перед панським вояцтвом? Та вже пізно, пане сенаторе! Чиє скрутилося, а чиє й змололося!
— Мабуть, воєводи ще не відають ні про Жовті Води, ні про Корсунь, — обережно мовив пан Іван, — деякі прикмети вказують…
Я урвав йому мову обережну з нехіттю:
— Що за прикмети, коли весь народ піднявся від краю до краю! Вже Варшава й Стамбул знають про наші звитяги, сам укладав листи з — під Білої Церкви до всіх володарів значних, про що ж тепер мовиш?
Але Виговський умів бути занудливим до нестерпності, коли мав у руках те, чого не мав ти, — вісті.
— Перехопили козаки за Києвом одного стародубця Климова Григорія, — безбарвним голосом повідомив він, — пробирався він до пана Киселя. Посланий севськими воєводами Леонтьєвим і Кобильським з листом князя Трубецького про те, що його військо готове виступити проти татар.
— Де цей стародубець? — пошепки спитав я.
— Припровадили козаки сюди. Гналися за нами від Білої Церкви. Вже в Мошнах аж сказано мені про нього.
— А лист?
— Відібраний. Тепер у гетьманській канцелярії.
— Чом же мовчиш?
— Звідомлюю пана гетьмана…
— Звідомлюєш? Задурюєш мені голову нікчемністю, а про найголовніше мовчиш! Взавтра поставити стародубця переді мною! Догляньте його справно, і щоб усе по потребі й шані, як для посла. Спорядити його назад до воєводи. Тепер уже нашим посланцем. З листом до самого царя московського!