Яким ти повернешся?
Шрифт:
— Перестань. Тут чого тільки не робили… По секрету кажу, не дурій. Спочатку подивимося що й до чого…
Не можна сказати, щоб дуже охоче, проте Йосип підвівся і поплентався, намагаючись бути ближче до Родика і якнайдалі від мене. Наш проводир ішов швидко, і Йосипові довелося теж прискорити ходу. Не одразу я помітив, що Родик трохи шкутильгає.
Чагарник скінчився, починався ліс. Над нами співали пташки так заливисто, як ніколи не співають вони в містах. Мимоволі ми прислухалися.
На узліссі здибали високого чоловіка, мабуть, лісника. На плечі він ніс сокиру і в’язку кілків.
— Здрастуйте, — привітався з ним Родик.
— Новенький? — кивнув лісник на Йосипа.
Родик весело всміхнувся, і вслід нам пролунало:
— Ні пуху ні пера!
Ліс якось непомітно перейшов у парк, де було багато лав, майданчиків для гри, басейнів… Через канали лягли веселкою перекидні містки.
Ми зупинилися на березі каналу. Навпроти, на спортивному майданчику, діти грали в баскетбол.
— А ось і вчитель, — мовив Родик.
Стрункий велетень у спортивному костюмі легко перестрибнув через канал і попрямував до нас. Від здивування я позадкував. Справа була не в тому, що велетень перестрибнув канал завширшки щонайменше вісім метрів — для будь-якого сигома це дрібниця, — але мені здалося… так, здалося, що я знаю його, що бачив не один раз і його гнучку постать, і ходу, що знаю кожен його рух… Банальні слова ринули на мою бідну голову: “чудово”, “дивовижно”, “прекрасно”…
Я побачив його лице — такого, мабуть, не зміг би створити жоден художник Землі. Хто ж усе-таки створив його?
Адже саме він — учитель, якого я собі уявляв, стояв перед нами, і Йосип, не відводячи очей, нараз боязко спитав:
— А я коли-небудь зможу так стрибнути?
— Звичайно, — відповів велетень, і негідний хлопчина одразу ж повірив йому.
Мені тут більше нічого було робити…
Відверто кажучи, я засмутився. Повернувся, щось буркнув на прощання і пішов до виходу. А в голові, як провідний промінь, мерехтіло питання: хто ж створив його? Хто створив це обличчя? Тільки одна людина могла мені відповісти…
— Уже впорались?
Я підвів очі. Переді мною стояв лісник. Помітивши моє збентеження, він лагідно мовив:
— Не хвилюйтеся, все буде гаразд. Ви його батько?
— Вчитель, — відповів я.
Усмішка зникла з його обличчя.
— Нічого не вдієш, — промовив він дещо визивно. — Хіба погано, що людина може стати дужчою за природу?
“Це не лісник”, — подумав я і спитав:
— Хто ви?
— Моє прізвище Штаден.
— Той самий?
Він знизав плечима.
— Так.
Філософ і математик Борис Штаден, відомий, уславлений і таке інше. Але що він тут робить? Невже?.. А чому б і ні?.. Звичайно, адже так і повинно бути!
— Вчитель — ваше творіння? — спитав я.
— Так, — з погано прихованою гордістю відповів Штаден.
Я не хотів розказувати про всі свої страждання, марні спроби. Вирішив обійтися без передмов.
— Бачите, у мене є тільки одне питання. Якщо не хочете, якщо це таємниця, не відповідайте… Хто художник і скульптор, хто створив його обличчя?
Він трохи помовчав.
— Власне, цього сигома створювали не так, як інших. Адже його і призначали для незвичайної мети. Я відвідував різні школи, де виховували дітей-калік. Намагався дізнатись, яка найзаповітніша мрія у сліпої дитини, і довідався, що вона хоче бути художником і малювати ліс, який зможе говорити. “Кажуть, що він зелений, — мовив хлопчик, — а я знаю тільки, як він розмовляє. Я б намалював його зеленим і що він розмовляє”. Кульгавий хлопчик мріяв танцювати, глухий — писати музику і чути материн голос. Горбань хотів мати поставу гімнаста… Я питав у паралітиків, у виродків… У кожного була своя мрія…
— Розумію! — вихопилося в мене. — І ви створили його за дитячими мріями.
Я дивився на Штадена захоплено, а він одвів погляд, похитав головою:
— Це було б дуже просто… Ви забули найголовніше — сигом повинен глибоко розуміти цих дітей…
Штаден знову помовчав, а тоді, пригадавши щось, зітхнув:
— Я створив його кульгавим, сліпим, горбанем. Я дав йому тільки дужий мозок і дитячі бажання як першу програму. І він сам створив себе…
СИГОМ І ТВОРЕЦЬ
Фантастична повість
СТАРИЙ
Він сидів у глухій алеї парку і читав газету. Поряд на лавочці стояла господарська сумка, з якої стирчали лапки замороженого курчати. Повітря було майже нерухоме, в ньому кружляли пушинки…
На алею вийшов високий юнак з крупними правильними рисами обличчя. Уздрівши старого, він підійшов до нього і сів поряд. Зазирнув у газету. Старий зрадів можливому співбесідникові, поспішно запитав:
— Ви читали про війну в Африці? Маленька війна, а яка жорстока! Купили літаки у СІПА. Уклали військову угоду з Замбією.
— За що вони воюють?
— Не знаю. Тут не написано, — відповів дід, тицяючи скарлюченим пальцем у газету. — А ось на фото відома актриса в гоночному автомобілі. Машина дісталась їй після смерті нареченого, знаменитого гонщика. Він розбився, досягнувши швидкості триста миль на годину.
— Навіщо?
— Що навіщо? — здивувався дід.
— Навіщо йому була потрібна така швидкість? Він поспішав на побачення, на допомогу кому-небудь, рятувався від небезпеки?
Старий здивовано глянув на незнайомця і стенув плечима. На всякий випадок трохи відсунувся.
— Скільки вам років? — запитав незнайомець.
— Сімдесят шість.
— Яка ваша спеціальність?
— Був майстром на будівництві, потім служив у конторі.
— А тепер?
— На пенсії.
— Що ж ви робите?
Дідок усміхнувся. Цей кремезний юнак чимось був схожий на його сина.
— Читаю газети. Дивлюсь телевізор. Допомагаю дітям виховувати онуків. Але і ті й ті погано виконують мої настанови.
— І повторюють ваші помилки?
— Мабуть, що так, — засміявся дід.
— А курча несете їм?
— Їм і собі. — Старий насторожився. В голосі співбесідника вчулися дивні нотки.
— Де вони живуть?
— Хто?
— Онуки. Ті, кому ви несете курча. Адреса? “Божевільний? Грабіжник? Що він од мене хоче? Адреси я йому не скажу…” В пам’яті старого на мить спалахнула адреса, і незнайомець голосно повторив її.
“Як же це я проговорився”? — засмутився дід. Його губи тремтіли.
— Навіщо вам адреса?