Янтарне скло
Шрифт:
Ось воно. Хлопець повів руку далі, й невдовзі в нього знову з'явилося те саме відчуття.
Він зробив надріз і побачив, що його здогадка виявилася правдивою: резонанс означав, що земля у світі, до якого він робить прохід, розташована на тому самому місці, як у світі, в котрому він наразі перебував. Крізь віконце було видно порослий рясною травою гірський луг під похмурим небом, і на лугу паслися незнайомі йому дивні звірі — створіння розміром із бізона, із широкими рогами та кошлатим синім смухом. Уздовж спини в них стирчала грива з жорсткого волосся.
Віл зробив крок уперед та опинився в цьому світі. Найближча тварина підвела голову та байдуже подивилася на нього, щоб за мить повернутися до своєї трави. Залишивши вікно відчиненим, Віл почав шукати в повітрі нового світу знайомі щілини. На це знадобилося небагато часу, і він з'ясував, що може зробити прохід із цього світу до свого власного — за мить під ним знов опинилися ферми й огорожі. Потім він пошукав прохід до світу Ситагаза та доволі легко знайшов потрібну точку за характерним відчуттям резонансу.
Хлопцеві здалося, ніби з його плечей упала гора — відтепер пересування між світами було для нього безпечним. Він повернувся до табору біля озера та зачинив усі вікна. Отже, тепер він завжди зможе повернутися додому, ніколи не загубиться в лабіринті світів, а в разі потреби зможе сховатися там, де його ніхто не відшукає.
Знання його зростали, і разом із ними зростала його сила. Віл поклав ніж у піхви на поясі та закинув рюкзак за плечі.
— То ти вже готовий? — почув він знайомий саркастичний голос.
— Так. Якщо бажаєш, можу пояснити, про що я дізнався, але тобі, здається, не дуже й цікаво.
— О, всі твої дії видаються мені джерелом довічної втіхи. Але це все дрібниці. Що ти скажеш отим людям?
Віл озирнувся та відразу пригнувся: внизу, ще доволі далеко від озера, він побачив низку подорожан із в'ючними кіньми. Люди повільно рухалися стежкою вгору, в напрямку озера, і хоча вони ще не помітили хлопця, який залишався на місці, це неминуче сталося б за кілька хвилин.
Віл підняв батьківський плащ, що весь цей час лежав на камені під пекучими променями сонця. Сухий, той важив набагато менше. Хлопець озирнувся довкола, але не побачив більш нічого такого, що могло б знадобитися йому й що він міг би забрати.
— Ходімо, — сказав він.
Мабуть, варто було перев'язати рану, але це могло й почекати. Віл вирушив уздовж берега озерця, вбік від шляху подорожан, і слідом за ним, невидимий у прозорому повітрі, летів ангел.
Того ж дня, набагато пізніше, вони досягли місцевості, де голі скелі змінилися лугами, де-не-де зарослими карликовими рододендронами. Віл уже відчував утому, тому він вирішив, що за чверть години зробить привал.
З ангелом вони майже не розмовляли. Час від часу Балтамос казав щось на кшталт «не сюди» або «пройти ліворуч буде легше», і хлопець завжди виконував пораду, але насправді він рухався лише заради руху та щоб віддалитися від тих людей — поки не з'явився другий ангел, він так само міг чекати на березі озера.
Сонце вже наближувалося до горизонту, і Віл подумав, що можна спробувати роздивитися свого дивного супутника. І справді — у сонячних променях ніби тремтів обрис чоловіка, а повітря на тому місці було густішим, ніж деінде.
— Балтамосе, — сказав він, — я хочу знайти струмок. Тут поблизу є якийсь?
— Посередині он того схилу, — відповів ангел, — над тією купкою дерев.
— Дякую, — промовив Віл.
Відшукавши струмок, він довго пив холодну воду, а потім наповнив свою флягу. Але коли він уже збирався підійти до невеличкого гайку, Балтамос щось вигукнув, і хлопець, різко обернувшись, побачив, що нечітка постать у повітрі кинулася кудись по схилу. Віл бачив ангела лише як мерехтіння, і його було видно краще на певній відстані, тому хлопець досить чітко побачив, що ангел зупинився, прислухався, потім злетів у повітря та швидко наблизився до нього.
— Сюди! — вигукнув Балтамос, і цього разу в його голосі не відчувалося ніякого несхвалення чи сарказму. — Баруг пройшов тут, і тут є одне з цих майже невидимих віконець. Ходімо швидше.
Відразу забувши про свою втому, Віл кинувся туди, куди вказав ангел. І він справді побачив вікно — воно виходило на місцевість, схожу на тундру. Те місце під похмурим небом було рівнішим від гір у світі Ситагаза, і там було набагато холодніше. Віл, не вагаючись, пройшов крізь прохід, услід за ним у віконце пролетів Балтамос.
— Що це за світ? — запитав Віл.
— Це рідний світ дівчинки. Саме тут вони пройшли до цього світу, а потім тут пройшов Баруг — він намагається наздогнати їх.
— Звідки ти знаєш, де він? Ти вмієш читати його думки?
— Звичайно, вмію. Куди б він не пішов, моє серце з ним: хоча нас двоє, наші чуття є спільними.
Віл озирнувся. Ніяких ознак людського життя тут не було, до того ж після заходу сонця з кожною хвилиною ставало холодніше.
— Я не хочу проводити тут ніч, — заявив він. — Ми залишимося у світі Ситагаза, а вранці перейдемо сюди. У горах принаймні ростуть дерева, і я зможу розпалити багаття. Тепер, коли я знаю, яким є її світ, я завжди зможу знайти його за допомогою ножа… Балтамосе, а ти можеш набувати іншої форми?
— Навіщо це мені?
— У цьому світі в людей є деймони, і якщо тутешні мешканці мене побачать без деймона, це їх насторожить. Коли Ліра вперше побачила мене, вона дуже злякалася. Отже, якщо ми збираємося пересуватися її світом, тобі доведеться прикинутися моїм деймоном та набути вигляду якоїсь тварини, скажімо, птаха. Принаймні, тоді ти зможеш літати.
— Як це нудно!
— Так ти можеш це зробити чи ні?
— Взагалі-то можу…
— Тож зроби це, я хочу подивитися.