Янтарне скло
Шрифт:
— Із Лірою все гаразд?
— Так. Вона спить і бачить сни. Я покажу тобі, де вони.
Своїм блідим пальцем Баруг намалював на оголеній землі поруч із багаттям мапу. Віл узяв записник та достеменно скопіював малюнок. Баруг зобразив льодовик дивовижної змієподібної форми, розташований між трьома майже однаковими гірськими вершинами.
— Тепер збільшимо масштаб, — сказав ангел. — Долина із печерою пролягає ліворуч від льодовика, і вздовж нього біжить потік талої води. Долина починається ось тут.
Ангел накреслив ще одну мапу, і Віл її також змалював. Потім Баруг зобразив місцевість ще детальніше,
— Біля льодовика стоїть храм, увішаний розідраними вітром шовковими прапорами, — вів далі Баруг. — їжу до печери приносить маленька дівчинка. Місцеві селяни вважають, що ця жінка свята, й якщо вони задовольнятимуть її потреби, вона обдарує їх благословенням.
— Наївні, — вимовив Віл. — Кажеш, вона ховається? Цього я не розумію. Може, вона ховається від Церкви?
— Здається, так.
Віл обережно згорнув мапи. На камені у вогні стояв жерстяний кухлик із водою, і, побачивши, що вода закипає, хлопець насипав у неї меленої кави, помішав напій паличкою, потім огорнув руку носовою хусткою та взяв кухлик.
У вогні потріскували дрова, й чути було крики якоїсь нічної пташинки.
Раптом, із незрозумілої для Віла причини, обидва ангели підвели голови та подивилися в одному напрямку. Він теж глянув туди, але нічого не побачив. Колись він уже спостерігав за схожою поведінкою своєї кішки: вона дрімала, коли раптом прокинулася та деякий час спостерігала, як хтось чи щось невидиме пройшло кімнатою. Тоді волосся в нього на голові стало дибки, й те саме сталося тепер.
— Погаси вогонь, — прошепотів Балтамос.
Здоровою рукою Віл нашкрябав трохи землі та збив полум'я. По його кістках відразу вдарив холод, і він почав тремтіти. Загорнувшись у плащ, він знову підвів очі.
І цього разу дещо побачив — над хмарами світився якийсь предмет, і це був не місяць. Хлопець почув бурмотіння Баруга:
— Фаетон? Чи це можливо?
— Що це? — прошепотів Віл.
Баруг нахилився над його вухом та зашепотів у відповідь:
— Вони знають, що ми тут. Вони нас відшукали. Віле, бери ніж та…
Завершити фразу він не встиг: щось злетіло з неба та врізалося в Балтамоса. За частку секунди Баруг стрибнув на прибульця, а Балтамос тим часом намагався звільнити крила. Три істоти почали мовчки боротися, в напівмороці схожі на величезних ос, що потрапили до павутиння могутнього павука: Вілові було чути лише хрускіт гілок і шелестіння листя.
Він не міг скористатися ножем: істоти рухалися надто швидко. Тоді хлопець дістав із рюкзака електричний ліхтарик та ввімкнув його.
Ніхто з них цього не очікував: нападник скинув крила, Балтамос прикрив очі долонею, і лише Баругу вистачило самовладання витримати світло. Але тепер Віл бачив, хто накинувся на них у темряві: це був інший ангел, значно більший і сильніший від його супутників. Рука Баруга була притиснута до його рота.
— Віле! — крикнув Балтамос. — Бери ніж та прорізай… Але цієї миті нападник вирвався з рук Баруга та заволав:
— Лорде Регент! Я знайшов їх!
Від його голосу Вілова голова задзвеніла: хлопцеві
Але той усе ще кричав: «Лорде Регент! До мене, до мене!» — і цей крик роздирав Вілові вуха.
Хлопцеві вдалося підвести очі, й він побачив, що хмари крутяться у вирі, щосекунди сяючи дедалі яскравіше, наче їх починає переповнювати якась нечувана внутрішня енергія.
Цієї миті він почув голос Балтамоса:
— Віле, відходь та роби прохід, доки він не прийшов…
Але ангел, що лежав на землі, й досі щосили борсався, і ось йому таки вдалося звільнити одне крило. Він відразу злетів у повітря, тож Вілові довелося вчепитися в нього — інакше ангел за мить утік би. Баруг кинувся слідом, щоб допомогти хлопцеві, і якомога сильніше потягнув голову прибульця назад і донизу — до крил.
— Ні! — знову заволав Балтамос. — Ні! Ні!
Він за мить опинився поруч із Вілом і почав трусити його праву руку, долоню та плече. Нападник знову спробував закричати, але рука Барута вже затуляла йому рота. І тут весь світ потужно завібрував, ніби запрацювала величезна динамо-машина — її ревіння було таким низьким, що його майже не було чути, але цей голос затрусив кожен атом повітря, і Віл відчув, як всі його кістки стиснула невидима рука.
— Він іде, — Балтамос вже майже ридав, і цього разу Віл таки відчув страх, що охопив ангела. — Благаю, Віле…
Хлопець подивився вгору.
Хмари розходилися, і крізь темну діру до них швидко щось летіло. Спочатку здавалося, що нова істота невелика за розміром, але вона щосекунди зростала та ставала дедалі більшою. Вона прямувала саме на них, і не було сумнівів, що її наміри були ворожими: Вілу навіть здалося, що він бачить її очі.
— Ну ж бо, Віле, давай! — настійливо повторював Баруг.
Хлопець підвівся, намагаючись сказати: «Тримайте його міцніше», але щойно ці слова спали йому на думку, ангел осів на землю, розчиняючись і розпливаючись, мов туман, та за мить зник.
— Я вбив його? — тремтячим голосом спитав Віл.
— Ти мусив це зробити, — відповів Баруг. — Але тепер…
— Я не витримаю цього! — вигукнув хлопець. — Чесно, я вже не можу вбивати! Коли це припиниться?
— Нам слід зникнути звідси, — ледь чутко вимовив Балтамос. — Швидше, Віле, будь ласка, швидше…
Обидва вони були смертельно нажахані.
Віл провів по повітрю кінчиком ножа, шукаючи прохід до хоч якого світу — аби тільки залишити цей. Він квапливо зробив розріз і підвів голову: ангел, що падав на них із неба, був лише за декілька секунд льоту, і вираз його обличчя наводив жах. Навіть із такої відстані й навіть цієї гарячої миті Віл відчув, що всі куточки його душі пронизав якийсь безмежний, брутальний, безжальний розум.