Янтарне скло
Шрифт:
Коли перша істота досягла берега, вона, незграбно перевалюючись з ноги на ноги, перетнула смужку піску та попрямувала до священика. Рухаючись, вона злісно сичала, постійно викидала голову вперед та клацала дзьобом. На дзьобі отець Гомес побачив зуби — ряди гострих, загнутих всередину шипів.
Він стояв приблизно за сотню метрів від води, на низькій пригорі, порослій травою, тому в нього було достатньо часу, щоб покласти на землю свій рюкзак, дістати звідти гвинтівку, зарядити її, прицілитися та вистрілити.
Голова птаха розлетілася, вибухнувши червоним і білим, але створіння зробило ще декілька незграбних кроків і лише потім упало на груди. Воно ще з хвилину смикало лапами, Піднімало та опускало крила та крутилося на землі в калюжі Крові, й тільки коли з горлянки зі схожим на кашель звуком вийшли останні кров'яні бульбашки, птах застиг.
Щойно він упав, інші птахи відразу зупинилися та стояли, спостерігаючи за його агонією та за чоловіком. В їхніх очах отець Гомес бачив відблиск жорстокості й розуму. Вони постійно переводили погляди з нього на мертвого птаха, потім на гвинтівку та знову на його обличчя.
Священик знову приклав зброю до плеча та побачив, що вони миттю збилися в купу та пошкутильгали назад. Вони все розуміли.
Це були красиві й сильні створіння, великі та важкі, — їх можна було б назвати живими човнами. Отець Гомес подумав: «Якщо вони знають, що таке смерть, і здатні зрозуміти зв'язок між смертю та ними самими, то цим можна буде, Скористатися й налагодити з ними плідне співробітництво». Щойно вони по-справжньому навчаться його боятися, вони робитимуть те, що він їм накаже.
28
Північ
— Марісо, прокидайся, — сказав лорд Ізраель. — Ми ось-ось приземлимося.
Коли наміроліт пролітав над мурами базальтової фортеці, їх уже забарвили кольори світанку. Пані Кольтер розплющила очі. У неї боліли тіло й душа, і впродовж усього польоту вона жодної хвилини не спала. Вона побачила, що над посадочним майданчиком ширяє ангел Ксафанія, то підносячись у небо, то линучи над самою землею.
Тільки-но літальний апарат сів, лорд Ізраель, цілком ігноруючи пані Кольтер, вистрибнув із нього та побіг до західної спостережної вежі, на якій уже стояв цар Огунве. Техніки, що відразу зайнялися намірольотом, також не звертали на неї жодної уваги, ніхто не розпитував її про судно, котре вона вкрала, — здавалося, вона стала невидимою. Жінка похмуро пройшла до верхньої кімнати адамантової башти, де ординарець лорда Ізраеля спитав, чи не хоче вона поїсти або випити кави.
— Несіть, що є, — промовила пані Кольтер. — Заздалегідь дякую вам. О, між іншим, — додала вона, коли чоловік уже повернувся, щоб піти, — чи можна на хвилинку запросити сюди алетіометриста лорда Ізраеля, пана…
— Пана Басілідеса?
— Так. Він наразі вільний?
— Пані, він працює зі своїми книжками, але я перекажу йому, що ви хотіли б його бачити.
Жінка прийняла душ і переодяглася в єдину чисту сорочку, котра в неї залишалася. Холодний вітер, що бив у шибки вікон, і сіре ранкове світло викликали в неї озноб. Вона поворушила в каміні жарини, сподіваючись, що це зупинить тремтіння, але холод, мабуть, зачаївся не лише в її плоті, а й у кістках.
За десять хвилин у двері постукали. До кімнати увійшов блідий алетіометрист із темними колами під очима та нахилив голову. На його плечі сидів його деймон-соловей. За ним увійшов ординарець, несучи тацю зі хлібом, сиром та кавою. Пані Кольтер промовила:
— Дякую за те, що погодилися прийти, пане Басілідес. Можу запропонувати вам перекусити.
— Спасибі, я б випив кави.
Наливши йому чашку, жінка сказала:
— Я впевнена, ви стежили за тим, що відбувалося, тому, будь ласка, скажіть мені, чи моя дочка жива?
Чоловік деякий час помовчав. Золотава мавпа схопила пані Кольтер за руку.
— Вона жива, — ретельно добираючи слова, промовив Басілідес, — але при цьому…
— Ну ж бо, кажіть!
— Вона у світі мертвих. Деякий час я не міг зрозуміти, що каже прилад: це здавалося мені неможливим. Але сумнівів не може бути: вони із хлопцем спустилися до країни мертвих та проклали для духів шлях до верхнього світу. Щойно духи виходять туди, вони розчиняються в повітрі так само, як деймони, але для них, здається, це є найбажанішим і найприємнішим кінцем. Алетіометр повідомив, що дівчинка зробила це, бо чула пророцтво, за яким має настати кінець смерті, і вирішила, що цю місію повинна виконати саме вона. Як наслідок, зі світу мертвих наразі існує вихід.
Пані Кольтер відняло мову. Аби приховати свої емоції, вона змушена була подивитися у вікно. Зрештою жінка спитала:
— А вона вийде звідти живою? Та ні, ви ж не можете цього сказати. Чи вона… як вона…
— Вона страждає від болю та страху, але поруч із нею той хлопець, а також два галівесп'янини, наші агенти. Поки що вони всі тримаються разом.
— А бомба?
— Бомба не зашкодила їй.
Пані Кольтер раптом почулася геть виснаженою. Понад усе на світі їй захотілося лягти та проспати декілька днів, а може, й більше. За вікном тріпотів на своїй мотузці прапор, а над бастіонами, каркаючи, кружляли круки.
— Дякую, пане, — сказала жінка, знову повернувшись до алетіометриста. — Моя подяка не знає меж. Будь ласка, дайте мені знати, якщо ви дізнаєтеся про Ліру щось ще — скажімо, про те, де вона перебуває та що робить.
Чоловік вклонився та вийшов. Пані Кольтер підійшла до похідного ліжка й лягла на нього, але хоч як вона намагалася заснути, її очі чомусь не заплющувалися.
— Що ви думаєте про це, царю? — спитав лорд Ізраель.
Він стояв на верхівці спостережної башти та крізь телескоп дивився в західне небо. Здавалося, там над самим горизонтом висіла в повітрі гора, затягнута хмарами. Вона була дуже далеко — так далеко, що видавалася не більшою, ніж ніготь на великому пальці витягнутої руки. Але ще недавно її там не було, і вона висіла абсолютно непорушно.