Янтарне скло
Шрифт:
Триста років тому якийсь учений у Ліриному світі винайшов алетіометр.
Тоді ж у тому дивному світі, через який вона потрапила сюди, було створено магічний ніж.
Мері лягла на настил, відчуваючи дуже повільний і слабкий ритм коливання платформи — це розхитувалося від Морського бризу величезне дерево. Тримаючи янтарне скло Перед оком, вона спостерігала, як незчисленні крихітні іскорки пролітають крізь листя, повз відкриті ротики квіток, Крізь товстенні гілки, як вони рухаються проти вітру повільним розміреним потоком, котрий виглядав як завгодно, але не як свідомий рух.
Що сталося триста років тому? Чи була ця річ причиною потоку
Потік золотих іскор заворожував. Як легко було б увійти у транс та дозволити своєму розуму попливти разом із ними…
І до того, як жінка зрозуміла, що відбувається, розум якимось чином залишив її приспане святом чуттів тіло, а коли Вона знову прийшла до тями, її охопила паніка.
Вона — точніше, її розум — перебував над платформою та декілька футів від неї, серед гілок. Із потоком Пилу також щось сталося: замість того, щоб неквапливо текти до моря, він летів уперед, як бурхлива гірська річка. Чи він прискорився, чи тепер, коли вона вийшла із власного тіла, перебіг часу став іншим? Хай там як, їй загрожувала жахлива небезпека: потік був достатньо сильним, щоб віднести її з собою. Мері простягла руки, намагаючись схопитися за щось тверде — але рук у неї не було. Тіло не слухалося її — вітер ніс її розум далі й далі від платформи і нерухомої жінки із заплющеними очима, що лежала на ній. Мері спробувала закричати, прокинутися, проте нічого не змінилося. Тіло не ворухнулося, а ту істоту, що спостерігала за всім цим, несло з гущини листя прямо в небо.
І хай там що вона не робила, все було марно. Сила, що несла її, була м'якою, але потужною, наче вода, що прорвала греблю: частинки Пилу пливли так, ніби вони теж переливалися через якийсь невидимий край.
І вони відносили її від її тіла.
Мері метнула до свого фізичного «я» психічний рятівний трос і спробувала пригадати, що вона почувала, будучи у своєму тілі, знову відчути все те, що робить людину живою: ніжний дотик хобота Аталі до її шиї, смак яєчні з беконом, солодке напруження в усіх м'язах, котре виникало, коли вона, займаючись альпінізмом, долала чергову вершину, витончений танок її пальців по клавіатурі комп'ютера, аромат смаженої кави, тепло ліжка в холодну зимову ніч…
Поступово вона зупинилася: рятівний трос між тілом і душею міцно тримав її, але вона все одно відчувала вагу та міць потоку, що штовхав її, — ту, що висіла посеред полуденного неба.
І тут почалося наступне диво. Із головою поринувши у спогади про пережиті відчуття, посиливши їх іншими (смак крижаного коктейлю «Маргарита», який вона куштувала в Каліфорнії, перебування під кроною лимонних дерев, що росли біля ресторану в Лісабоні, паморозь на вітровому склі її автомобіля), Мері відчула, що вітер із Пилу вщух: тиск на неї зменшився.
Але лише на неї: повсюди навколо неї великий потік мчав вперед так само швидко, як і раніше. Поруч із нею якимось чином виникла невеличка ділянка спокою, тут частинки опиралися потоку.
Вони були розумними! Вони відчули її тривогу та відреагували на неї: потроху понесли Мері до її покинутого тіла, і коли вона наблизилася до нього достатньо, щоб знову як слід роздивитися його — таке важке, таке тепле, таке надійне, — її серце струсонуло мовчазне ридання.
І тоді її свідомість пірнула в її тіло, і вона прокинулася.
Затремтівши всім тілом, жінка глибоко вдихнула. Лише хвилину тому вона ледь не збожеволіла від страху, але тепер її охопив в'язкий екстаз, спричинений почуттям єдності зі своїм фізичним «я», усієї землею та світом.
Пролежавши так декілька хвилин, вона із зусиллям підвелася і спробувала критично проаналізувати пережите. Взявши янтарне скло, вона двома руками піднесла її до ока — якби вона тримала трубу однією рукою, то могла б її упустити, такими слабкими були її пальці. Вона не помилилася: повільний усеосяжний дрейф перетворився на повінь. Без свого янтарного скла Мері нічого б так і не побачила, проте Навіть коли вона опустила трубу, її тіло все ще зберігало відчуття тихого швидкого потоку, й до нього додалося дещо таке, чого вона через свій жах не відчувала, перебуваючи поза власним тілом: глибока безнадійна скорбота, що висіла в повітрі.
Тіньові частинки знали, що відбувається, і сумували з цього приводу.
Мері подумала про те, що її тіло та розум також почасти складаються з тіньової матерії. Частина її теж брала участь у відтоку, що пронизував усі світи, — і те саме можна було сказати про кожну людину, про мулефа та про всіх розумних істот в усіх світах.
І якщо вона не з'ясує, в чому річ, вони всі до єдиного можуть бути віднесеними в забуття.
Раптом Мері відчайдушно захотілося повернутися на Землю. Вона поклала янтарне скло в кишеню та почала тривалий спуск униз.
Коли вечір подовжив тіні та пом'якшив світло, крізь вікно пройшов отець Гомес. Він слідом за Мері Мелоун побачив височенні ліси колісних дерев і степ, пронизаний дорогами. Але тепер у повітрі не висіло марево спеки — незадовго до того пройшов дощ, і зір священика сягав набагато далі. Зокрема, він побачив віддалене мерехтіння моря та якісь білі силуети, що колихалися — мабуть, вітрила.
Він поправив рюкзак на плечах і вирушив до моря — подивитися, що він там побачить. Іти гладкою дорогою спокійним довгим вечором було вельми приємно, призахідне сонце пестило обличчя священика м'якими променями, а у високій траві цвіркотіли якісь створіння, нагадуючи цикад. Повітря було свіжим, прозорим, а головне, воно не пахло бензином і гасом — на відміну від одного з тих світів, крізь які він проходив на шляху сюди, а саме світу, до якого належала його ціль — жінка-спокусниця.
Коли сонце почало сідати, він вийшов на невеличкий мисок поруч із неглибокою затокою. Якщо на морі тут бували припливи, то вони були вельми високими, тому що вздовж побережжя пролягав дуже тонкий пояс м'якого білого піску.
І у спокійній воді затоки плавало понад десяток… чого? Отець Гомес змушений був зупинитися та роздивитися те, що він сприймав за вітрильники. Це були білосніжні птахи величезного розміру — приблизно з човен, — й у них були прямі крила завдовжки десь близько шість футів. Та чи були вони справжніми птахами? У них було пір'я, їхні голови та дзьоби були віддалено схожі на лебедині, але крила були розташовані одне за одним…
Раптом створіння його побачили. Їхні голови зі клацанням повернулися, і великі крила відразу піднялися в повітря — достеменно як вітрила. Їх відразу наповнив вечірній вітерець, і птахи полинули до берега.
На отця Гомеса справила неабияке враження краса цих крил-вітрил, те, як уміло птахи користувалися ними, та швидкість їхнього пересування. Потім він побачив, що у них є не лише вітрила, а й гребні гвинти — їхні лапи були розташовані не як крила, попереду й позаду, а по боках тіла, і рухалися у воді. Переміщалися вони з надзвичайною швидкістю та грацією.