Янтарне скло
Шрифт:
І коли галівесп'янин узявся за шнурок і потяг ключ у напрямку пані Кольтер, пролунав крик. Лорд Роук, напружуючи всі м'язи свого тіла, ривками волочив шматок металу до валуна, розташованого за декілька метрів від двох тіл, і досяг його якраз вчасно: поруч замигтіли ноги в чоботях, і чийсь голос наказав освітити тіла. Солдати почали вмикати кишенькові ліхтарики.
— Застрілені?
— Я нічого не чув!
— Вони дихають?
Тут знов увімкнувся прожектор, і лорд Роук зрозумів, що відчуває лисиця, котра потрапила на шосе у світло фар. Він застиг на місці, лише водячи очима туди-сюди, але, здавалося, ніхто не звернув на нього уваги — всі очі були прикуті до двох чоловіків, які невідомо з якої причини лежали на землі. Тоді він підкинув ключ на спину та повз калюжі й камені кинувся до пані Кольтер.
За декілька секунд наручники вже було відімкнуто, і пан і Кольтер тихо поклала їх у калюжу. Лорд Роук підстрибнув, схопився за полу її кожуха та швидко заліз на плече.
— Де бомба? — промовив він жінці у вухо.
— Вони тільки-но почали вивантажувати її. Вона он у тому великому ящику. Я нічого не зможу зробити, поки вони не налаштують її, й навіть потім…
— Гаразд, — сказав лорд Роук. — Біжіть і ховайтеся, а я залишуся тут і спостерігатиму за ними. Мерщій!
Він прослизнув жінці в рукав та зістрибнув на землю. Вона безшумно пересунулася в тінь, перші декілька метрів рухаючись повільно, щоб не привертати уваги охоронця, але потім, пригнувшись, щодуху побігла крізь дощ і темряву вгору по схилу. Перед нею стрибала, роздивляючись шлях, золотава мавпа.
Позаду все ще ревіли двигуни, пролунало декілька розгублених пострілів, але потім голова Суду гарно поставленим командним голосом почав поновлювати порядок. Пані Кольтер згадала біль і марення, котрі охопили її після уколу шевальє Тіаліса, і подумала, що вона нізащо не позаздрить двом ураженим лордом Роуком солдатам — навіть якщо вони залишаться живими.
Піднявшись по мокрих слизьких каменях на кілька десятків метрів, жінка озирнулася і побачила лише коливний відблиск світла від заокругленого черева цепеліна. Потім і це розчинилося в темряві, чулося лише ревіння моторів, що марно намагалися заглушити вітер, та гуркотіння водоспаду десь унизу.
Робітники гідроантаричної станції крізь дощ і вітер пробиралися між скелями, розмотуючи котушку з силовим кабелем і повільно наближуючи кінець кабелю до місця, де встановили бомбу.
Для пані Кольтер проблема полягала не в тому, як вийти з цієї ситуації живою — це було другорядне питання. Головне було витягти з бомби Лірине волосся ще до того, як її буде запущено. Лорд Роук спалив волосся, що лежало в конверті, й розвіяв попіл по вітру, а потім пробрався до лабораторії та став свідком того, як техніки поклали решту русого локона до резонаційної камери. Галівесп'янин добре побачив, де вона розташована та як її відчинити, але яскраве світло, що ним були залиті всі приміщення, та невпинне метушіння технічного персоналу не дозволили йому що-небудь удіяти.
Тож слід було витягти локон вже після того, як бомбу буде налаштовано.
Існувало ще одне ускладнення, пов'язане з намірами голови Суду стосовно пані Кольтер. Енергія бомби утворювалась від розрізання зв'язку між людиною й деймоном, тобто знайомого пані Кольтер жахливого процесу інтерсекції з його клітками та срібною гільйотиною. Отець Макфейл збирався розрізати життєвий зв'язок між нею та золотавою мавпою й використати енергію, що вивільниться, для того, щоб знищити її дочку. Вони з Лірою мали загинути від речі, котру вона, можна сказати, сама винайшла. Що ж, принаймні, задум був красивим.
Залишалося сподіватися тільки на лорда Роука. Але за ті нечисленні хвилини, коли вони мали можливість потайки поспілкуватися, він встиг повідомити пані Кольтер, як діють отруйні шпори: він не міг використовувати їх постійно, тому що з кожним уколом отрути в них залишалося дедалі менше.
На те, щоб цілком поновити вбивчу силу шпор, потрібна була доба, тож незабаром головна зброя галівесп'янина стане малоефективною, і їм залишиться тільки їхній мозок.
Пані Кольтер відшукала високий камінь поруч із коренями ялини, що чіплялася за крутий схил, сіла в це укриття та озирнулася.
Над нею, на краю обриву, стояла відкрита для всіх вітрів генераторна станція. Аби спростити завдання підвести кабель до бомби, працівники станції спрямували на схил численні прожектори, і пані Кольтер чула неподалік їхні голоси та бачила, як по стовбурах дерев бігають туди-сюди плями світла. Сам кабель завтовшки з чоловічу руку був намотаний на величезну котушку, що стояла на вантажівці на краю обриву, і з тією швидкістю, з якою техніки пробиралися вниз, вони повинні були досягти місця, де була розташована бомба, приблизно за п'ять хвилин.
Під цепеліном стояв отець Макфейл і своєю проповіддю відновлював сили солдатів. Дехто з них стояв на варті, тримаючи в руках гвинтівки та вдивляючись у крижаний дощ, а інші звільняли бомбу від дерев'яного ящика й готували її до підключення до силового кабелю. Незважаючи на дощ, зі свого спостережного пункту пані Кольтер досить чітко бачила у світлі прожекторів незграбну купу обладнання та дротів, котра, трохи нахилена, стояла на великому плоскому валуні. Було чути гудіння та потріскування прожекторів, кабелі котрих, наче якісь скакалки, гойдалися на вітрі, кидаючи на скелі хиткі тіні.
З однією частиною апаратури, а саме із сітчастими клітками та срібним лезом над ними, пані Кольтер була добре знайома. Але все інше вона бачила вперше, й усі ці котушки, ізолятори та переплетіння трубок являли для неї абсолютну загадку. Однак десь усередині цієї складної структури лежав крихітний клаптик волосся, від якого залежало все.
Ліворуч від пані Кольтер схил ставав прямовисним, а десь далеко внизу мерехтів білим світлом та рокотав водоспад Сен-Жан-Лес-Ов.
Пролунав крик, і один із солдатів упустив гвинтівку, зробив два непевні кроки, упав на ґрунт і почав смикатися, стогнучи від болю. У відповідь голова Суду подивився на небо, рупором приклав руки до рота та видав пронизливий крик.