Янтарне скло
Шрифт:
— Це буде справедливо, — відповіла Салмакія, і з нею погодилися всі інші.
Отже, було укладено угоду. В обмін на історію, котру розповіла Ліра, гарпії запропонувати перенести подорожан та їхній ніж до того місця у світі мертвих, де він лежав дуже близько до верхнього світу. Шлях туди був вельми довгим і вів через численні тунелі й печери, однак гарпії пообіцяли чесно виконати своє завдання й дозволили всім духам також піти вслід.
Але коли вони вже збиралися вирушити, загальну увагу привернув дух худорлявого чоловіка зі схвильованим обличчям. Чоловік так голосно, як тільки міг, промовив:
— А що з нами буде? Облишивши світ мертвих, чи станемо ми знову живими? Чи зникнемо, як зникли наші деймони? Брати й сестри, нам не слід іти за дитиною, не дізнавшись спочатку, що з нами станеться!
Інші підхопили:
— Так, розкажіть нам, куди ми йдемо! Чого нам очікувати? Ми не підемо, доки не дізнаємося, що з нами буде!
Ліра у відчаї повернулася до Віла, але той спокійно запропонував:
— Скажи їм правду. Спитай алетіометр та перекажи духам те, що дізнаєшся.
— Гаразд, — погодилася дівчинка.
Вона дістала золотий інструмент та налаштувалася на спілкування з ним. Відповідь надійшла миттєво, і Ліра відклала алетіометр та скочила на ноги.
— Слухайте, що станеться, — сказала вона, — і не сумнівайтеся, це абсолютна правда. Коли ви вийдете звідси, всі частинки, із яких ви складаєтесь, роз'єднаються й розлетяться, тобто з вами станеться те саме, що сталося з вашими деймонами. Якщо ви бачили, як умирають люди, то знаєте, як це відбувається. Проте ваші деймони не зникли безслідно: навпаки, вони стали частиною всього світу. Ті атоми, з яких вони складалися, стали повітрям, вітром, деревами, землею та живими істотами. Вони ніколи не зникнуть безслідно — вони завжди залишатимуться частиною всього. І саме це станеться з вами, присягаюся вам своєю честю. Ви розлетитеся на частинки, це так, однак ви також станете частинкою всього живого.
Запанувала глибока тиша. Ті, хто колись бачив, як розчиняються у повітрі деймони, намагалися це згадати, інші уявляли це собі, і всі мовчали. Зрештою вперед вийшла одна молода жінка, що багато століть тому померла мученицькою смертю. Вона озирнулася та промовила:
— Коли ми були живими, нам казали, що після смерті ми потрапимо до раю. Ми також чули, що рай — це місце довічної радості, блаженства та благодаті й що ми до кінця вічності перебуватимемо у компанії святих та ангелів, славлячи Всемогутнього. Саме так нам казали, і саме з цієї причини дехто з нас віддав своє життя, а інші цілі роки проводили в молитвах, відкидаючи всі радості життя, що вирувало довкола нас. Але ми не внали, що країна мертвих — це аж ніяк не місце, де винагород-Ясують за праведне чи карають за неправедне життя. Це місце, де немає нічого. Сюди потрапляють і хороші, й погані люди, і всі ми незліченні роки томимося в мороці, відчуваючи, як поступово зникає хоч яка надія на свободу, радість або навіть Мирний спокійний сон. Однак тепер, коли сюди прийшла ця дівчинка та пропонує нам вихід, я піду за нею. Друзі, навіть якщо це означає забуття, я прийму його, тому що це буде не Порожнеча, а нове життя в тисячах билинок і мільйонах листків, у краплинах дощу, що падають на землю, у виблискуючій на Місяці росі та в подиху вітерцю під зорями. Ми зникнемо, але Завжди житимемо у фізичному світі, котрий завше був і буде нашим справжнім домом. Тож я закликаю вас піти слідом за дівчинкою та поринути у вічне небо!
Але її відштовхнув дух чоловіка, схожого на ченця: він був худорлявий і блідий навіть після смерті, а його очі палали фанатичним вогнем. Він спочатку перехрестився та пробурмотів молитву, а потім заговорив:
— Ця звістка — сумний та жорстокий жарт! Хіба ви не бачите правду? Це не дитина, а посланець самого диявола! Світ, у якому ми жили, був склепом сліз і розтління, і хоч що ми там робили, але все одно не могли дістати вдоволення. Проте Всемогутній наділив нас цим благословенним місцем, у якому можна провести вічність, цим раєм, котрий для пропащих душ виглядає безрадісним і голим, але, якщо дивитися на нього очами, сповненими віри, стікає молоком і медом та сповнюється солодким співом ангелів. Це справжній рай! Обіцянки цієї служки зла у вигляді дівчинки — то є цілковита брехня! Вона хоче завести вас у пекло! Ідіть із нею, якщо бажаєте, а я та інші щиро віруючі залишимося тут, у нашому благословенному раю, і проведемо вічність, співаючи хвалу Всемогутньому, котрий наділив нас здатністю відрізняти істину від брехні.
Чоловік ще раз перехрестився, а потім він та деякі інші духи у страху кинулися геть.
Ліра була спантеличена. Може, вона помиляється? Може, припускається величезної помилки? Вона озирнулася: повсюди панували морок і сум. Але вона вже не раз хибно судила про речі за їхнім зовнішнім виглядом — скажімо, довіряла пані Кольтер через її чудову посмішку та привабливу й оманливу чарівність. Сприймати речі хибно так легко, і тепер, коли поруч із нею не було деймона, котрий міг би підказати їй, не виключено, що вона знову помилялася.
Однак Віл узяв дівчинку за руку та потрусив її. Потім він узяв її обличчя у свої долоні та сказав:
— Ти знаєш, що це не так, і відчуваєш це. Не звертай уваги на такі слова! Духи також знають, що цей чоловік брехав, і ми їм потрібні. То вирушаймо!
Ліра кивнула. Довіряти слід своєму тілу та своїм чуттям — вони здатні відрізнити правду від брехні. Якби Пантелеймон був поруч, він напевно сказав би їй саме це.
Тож вони вирушили в дорогу, і за ними йшли незліченні сонмища духів. Десь у темряві, там, куди не сягав погляд, інші мешканці світу мертвих дізнавалися, що відбувається, та приєднувалися до великого виходу. Тіаліс і Салмакія полетіли подивитися на них та зраділи, побачивши представників своєї раси, які також були тут, так само як всі інші розумні істоти, колись покарані Господом вигнанням та смертю. Серед них галівесп'яни побачили створінь, зовсім не схожих на людей — Мері Мелоун відразу впізнала б у деяких із них мулефа.
Проте у Віла з Лірою не було сил озиратися — вони могли лише триматися за гарпіями та плекати надію.
— Ми вже майже зробили це, Віле? — стомлено промовила Ліра. — Незабаром усе скінчиться?
Звичайно, хлопець не міг їй цього сказати, але щоб підтримати ослаблу та виснажену Ліру, він зібрав залишок бадьорості та проговорив:
— Так, усе майже скінчилося, і невдовзі ми вийдемо звідси.
24
Пані Кольтер у Женеві
Пані Кольтер дочекалася ночі й лише тоді полетіла до коледжу Святого Джерома. Коли на землю спустилася темрява, вона вивела наміроліт із хмар, що нависли над Женевою, та повільно полетіла вздовж берега озера, тримаючись, над верхівками дерев. Будівля коледжу відрізнялася від інших старовинних женевських будинків своїми обрисами, і невдовзі жінка помітила шпиль, темну громаду критих галерей та квадратну вежу, у якій квартирував голова Консисторського Суду Благочестя. Вона вже тричі бувала у коледжі та добре знала, що коники, фронтони та димоходи даху створювали чимало схованок, у яких можна було непомітно приховати навіть таку велику річ, як наміроліт.
Повільно летячи над черепицею, що виблискувала від нещодавнього дощу, вона відшукала глухий закуток між крутим схилом даху та прямовисною стіною вежі. Це місце було видно лише із дзвіниці каплиці Святої Покути, і воно цілком улаштувало пані Кольтер.
Жінка обережно знизила повітряне судно, дозволивши шести його ногам відшукати точки опори та самостійно вирівняти кабіну. Вона майже закохалася в цю машину: наміроліт миттєво слухався її намірів, окрім того, літав так тихо, що міг зависнути за кілька метрів над головою людини так, що вона цього навіть не помітила б. За добу, що минула з тієї миті, як апарат було вкрадено, пані Кольтер навчилася досконало ним керувати, але й досі гадки не мала про те, яка сила його рухає, і це було єдине, що хвилювало її: вона не знала, як швидко закінчиться заряд акумуляторів чи запас пального.