Янтарне скло
Шрифт:
— Ні, ще ні. Він гадав, що буде птахом, а я сподівалася, що він помиляється, адже мені дуже подобалося вночі відчувати в ліжку поруч із собою його пухнасте тіло. Але він дедалі більше часу проводив у вигляді птаха. Як звати твого деймона?
Ліра відповіла, і духи знову полізли ближче до неї: вони всі хотіли поговорити про своїх деймонів.
— Мого звали Матапан…
— Ми часто грали в хованки, він змінювався, наче хамелеон, і я його зовсім не бачив, він так добре…
— Одного разу я пошкодив око й нічого не бачив, однак Він привів мене додому…
— Він ніколи не хотів набувати постійної форми, але я хотів вирости, і ми весь час сперечалися…
— Він зазвичай залазив мені в долоню, згортався так у клубок і засинав…
— Може, вони десь тут, лише в іншому місці? Ми їх колись побачимо?
— Ні. Коли ти вмираєш, твій деймон згасає, наче полум'я свічі. Я бачив, як це відбувається. Я вже ніколи не побачу свого Кастора, не попрощаюся з ним…
— Вони не можуть зникнути безслідно! Вони повинні десь бути! Мій деймон десь є, я знаю це!
Духи збуджено штовхалися, їхні очі сяяли, а щоки потеплішали, наче вони брали від подорожан крупинки життя. Віл спитав:
— Тут є хтось із мого світу — світу, де в людей немає деймонів?
Худорлявий хлопчик-дух одного з ним віку кивнув, і Віл підійшов до нього.
— Ми не знали, що таке деймон, але тепер знаємо, що таке втратити його. Тут є люди з найрізноманітніших світів.
— Я була знайома зі своєю смертю, — промовила одна дівчинка. — Я знала її майже все своє життя. Коли я почула, як інші розмовляють про деймонів, то гадала, що вони мають на увазі смертей. Я сумую за нею, але знаю, що вже ніколи її не побачу. «Я виконала своє завдання», — сказала вона мені наостанку і пішла геть. Коли вона була поруч, я знала, що можу їй довіряти, знала, що вона завжди вкаже мені слушний шлях. Але тепер її немає. Я не знаю, що буде з нами далі.
— Нічого не буде, — сказав хтось інший. — Усе довічно-залишиться незмінним.
— Ти цього не можеш знати, — відповіла якась дівчинка. — Вони ж прийшли сюди, чи не так? Хто знав, що таке може статися?
Вона мала на увазі Віла й Ліру.
— Це перша справжня подія в цьому місці, — промовив хлопчик-дух. — Можливо, тепер усе зміниться.
— А що б ви зробили, якби у вас була можливість? — поцікавилася Ліра.
— Повернулися б до світу живих!
— А якби вам сказали, що ви можете лише кинути на світ живих один-єдиний погляд, ви все одно зробили б це?
— Так! Так! — залунало звідусіль.
— Наразі я мушу відшукати Роджера, — промовила Ліра, захоплена своєю новою ідеєю, котру вона, втім, хотіла спочатку повідомити Вілові.
Серед духів, що стояли на нескінченній рівнині, почалося якесь повільне, але всеосяжне ворушіння. Діти цього не бачили, проте Тіаліс і Салмакія згори помітили, що всі бліді постаті почали організовано пересуватися — це виглядало наче міграція величезних зграй птахів чи стад північних оленів. У центрі цього руху перебували двоє дітей-недухів, котрі повільно пересувалися вперед. Вони не вели духів за собою й не рухалися за ними, але якимось чином залишалися у фокусі уваги всіх мертвих.
Галівесп'яни, думки котрих летіли навіть швидше, ніж їхні стрімкі бабки, обмінялися поглядами та присіли пліч-о-пліч на поодиноку суху билинку.
— Тіалісе, а в нас є деймони? — спитала леді Салмакія.
— Після того, як я сів у човен, у мене з'явилося відчуття, наче моє серце вирвали і ще живе залишили на березі, — відповів шевальє. — Проте це не так: моє серце й досі б'ється у грудях. Отже, якась частина мене дійсно залишилася там, поруч із деймоном дівчинки, і, Салмакіє, те саме сталося з тобою, тому що я бачив, як твоє обличчя стало напруженим, а стиснуті руки — блідими. Так, у нас є деймони, хай там що вони собою являють. Можливо, лише люди з Ліриного світу знають, як виглядають їхні деймони, і, можливо, саме тому один із них вдався до повстання.
Тіаліс прудко зістрибнув зі спини бабки та міцно прив'язав її, після чого дістав магнітний резонатор. Але щойно н почав передачу, як зупинився й розгублено подивився леді Салмакію.
— Відповіді немає, — похмуро промовив він.
— Отже, ми зайшли надто далеко?
— Принаймні, допомоги тут чекати нема звідки. Що ж, ми знали, що йдемо до країни мертвих.
— Хлопець пішов би з Лірою й на край світу.
— Це навіть далі. Як ти гадаєш, ніж дозволить нам повернутися?
— Здається, хлопець вірить у це. Але я в цьому не впевнена, Тіалісе.
— Він дуже молодий. Та вони обоє молоді. Знаєш, якщо дівчинка не повернеться до світу живих, питання, чи слушно вона відреагує на спокусу, не постане: це вже не важитиме.
— А тобі не здається, що вона вже зробила свій вибір? Коли залишила деймона на березі? Може, це й був той вибір, який вона мала зробити?
Шевальє подивився на міріади мертвих, що як один повільно рухалися слідом за живою яскравою іскрою — Лірою; Красномовною. Звідси йому видно було лише її волосся — Найяскравішу річ у тутешній напівтемряві, — а поруч із нею чорняву голову хлопця. Навіть звідси здавалося, що Віл випромінює силу й упевненість.
— Ні, — відповів шевальє, — поки що ця річ ще не сталася, хай там яким він буде.
— Тоді ми повинні захищати її від усіх можливих небезпек.
— Захищати їх обох. Вони зв'язані невидимим ланцюгом.
Леді Салмакія смикнула за повіддя з павутиння, і її бабка відразу злетіла в повітря та полетіла до Віла з Лірою. Шевальє полетів услід.
Але галівесп'яни не присіли на дітей: пролетівши в них над головами та переконавшись, що з ними все гаразд, вони полетіли вперед — частково тому, що бабкам не сиділося на місці, частково — щоб подивитися, наскільки простягається ця похмура рівнина.