Янтарне скло
Шрифт:
Небо було затягнуте похмурим туманом. День більше нагадував присмерки, а в тьмяному світлі рідкісних антаричних лампочок із поверхні калюж на дорозі постійно здіймалися в повітря схожі на видіння випари. Людей не було видно, і лише іноді діти бачили смертей, але в них над головами постійно ширяли туди-сюди бабки, наче прошиваючи весь світ невидимими нитями, і бачити це яскраве майоріння кольорів серед довколишньої сірості було дуже приємно.
Незабаром вони вийшли на околицю поселення та почали продиратися вздовж в'ялого струмка крізь рідкі зарості кущів. Іноді чулося різке квакання та сплеск, наче вони тривожили якихось земноводних, але діти побачили тільки одну живу істоту — жабу розміром зі ступню Віла. Тварина лежала прямо в них на шляху й дивилася на них так, ніби знала, що вони збираються зробити їй боляче, потім вона поповзла вбік — так повільно, наче була серйозно ушкоджена.
— Треба було б із жалості вбити її, — сказав Тіаліс.
— Звідки ви знаєте? — промовила Ліра. — Може, їй понад усе на світі подобається бути живою.
— Якби ми вбили її, то це було б усе одно що взяти її з собою, — завважив Віл, — а вона хоче залишитися тут. Я за своє життя вбив достатньо живих істот, і навіть брудна застояна калюжа може бути кращою, ніж смерть.
— Але, може, вона страждає? — спитав шевальє.
— Якби вона вміла розмовляти, вона сказала б нам. А позаяк вона мовчала, не будемо її вбивати — це було б реакцією на наші почуття, а не на жабині.
Вони рушили далі. І хоча туман дедалі густішав, невдовзі відлуння їхніх кроків стало дещо іншим, указуючи на те, що десь неподалік знаходиться відкрита місцевість. Аби зробити свої очі якомога більшими, Пантелеймон став лемуром і тепер сидів у Ліри на плечі, притиснувшись до її вогкого волосся, але як він не вдивлявся в сутінок, його зір сягав лише на декілька кроків. Він безперервно тремтів.
Раптом подорожани почули удари дрібних хвиль об берег. Звук був дуже тихим, однак його джерело явно знаходилося десь поблизу. Бабки разом зі своїми наїзниками повернулися до дітей, а Пантелеймон заліз Лірі за пазуху. Дівчинка присунулася ближче до Віла, і вони ще повільніше пішли слизькою стежкою.
І ось показався берег. Перед ними лежала масляниста, Піниста нерухома вода, час від часу об гальку мляво розбивалася хвилька.
Стежка повернула ліворуч, і, пройшовши ще трохи, діти побачили над водою дерев'яну пристань, котра більше нагадувала згусток туману, ніж тверде тіло. Палі були напівгнилими, а дошки — зеленими від слизу. Здавалося, це кінець світу: стежка обривалася біля причалу, а за причалом починався рясний туман. Виконавши свою роль провідника, Ліри-на смерть уклонилася, відступила в туман і зникла ще до того, як Ліра спитала, що їм робити далі.
— Слухайте! — тихо промовив Віл.
З боку води долетіли поскрипування дерева та тихі регулярні сплески. Віл поклав руку на рукоятку ножа та обережно зробив декілька кроків по прогнилому настилу. Ліра стала за його спиною, а бабки всілися на покриті водоростями швартові стовбури, котрі виглядали як геральдичні вартові. Діти стояли на краю пристані, вдивляючись у туман та час від часу стираючи з він краплі, що осідали на них. Чути було лише протяжне скрипіння та сплески.
— Може, не підемо? — прошепотів Пантелеймон.
— Ми повинні, — відповіла Ліра.
Вона подивилася на Віла і побачила, що його обличчя було напруженим, похмурим і рішучим: такий не відступиться. Галівесп'яни, Тіаліс на Віловому плечі, а Салмакія на Ліриному, також були спокійними й зосередженими. Крила бабок були покриті райдужними краплинками вологи, і комахи час від часу струшували їх. Ліра подумала, чи буде для них їжа у країні мертвих.
Раптом із сутінку з'явився човен.
Це була старовинна, потріскана та напівзгнила плоскодонка, і на ній стояла старезна, як сама старість, згорблена постать, загорнута у якусь мішковину. Кістляві руки міцно стискували ручки весел, а вологі бліді очі глибоко запали у зморшки сірої шкіри.
Старий відпустив весло та простяг свою скорчену руку до залізного кільця, що висіло на стовбурі на куті причалу. Другою рукою він декілька разів змахнув веслом і підвів човна впритул до дощок пристані.
Потреби у словах не було. Віл сів у човен першим, а коли Ліра вже збиралася ступити за ним, човняр підвів руку.
— Його не можна, — різким шепотом промовив він.
— Кого?
— Його.
Перевізник наставив жовто-сірий палець прямо на Пантелеймона, котрий із рудувато-коричневого горностая миттєво став білосніжним.
— Але він — це я! — вигукнула Ліра.
— Якщо ти їдеш, він мусить залишитися.
— Неможливо! Ми вмремо?
— А хіба не цього ти хочеш?
Тут Ліра вперше по-справжньому зрозуміла, що вона робить, збагнувши, якими можуть бути наслідки її дій. Вона випросталася, тремтячи та стискуючи свого любого деймона так міцно, що той заскиглив від болю.
— Але вони… — безпомічно почала Ліра та зупинилася: було б нечесно звернути увагу на те, що всі інші не повинні відмовлятися від чогось.
Віл збентежено дивився на дівчинку. Вона обвела зором озеро, пристань, ледь помітну стежку, застояні калюжі та вологі кущі. Її Пантелеймон залишиться тут зовсім один! Як він зможе жити тут? Він затремтів у неї під одягом, ще щільніше притискуючись до її теплого тіла. Це неможливо! Вона ніколи не погодиться на таке!
— Якщо ти хочеш поїхати, він має залишитися, — повторив човняр.
Леді Салмакія смикнула повіддя, і її бабка злетіла з Ліриного плеча та всілася на борт човна. За мить до неї приєднався Тіаліс, і вони щось сказали човняру. Ліра спостерігала за цим так, як засуджений в'язень дивиться на двері зали суду, що відчиняються, щоб, можливо, за мить явити його очам посильного з помилуванням.
Перевізник вислухав їх і похитав головою.
— Ні, — промовив він. — Якщо вона іде, він повинен залишитися.
Віл втрутився:
— Але це несправедливо. Ми ж не повинні залишати тут частину себе!
— О, ви помиляєтесь! — сказав човняр. — Їй просто не поталанило, що вона може бачити частину себе, котру вона залишає, та розмовляти з нею. Коли ви опинитесь на воді, буде вже пізно щось змінювати. Але всі ви залишаєте на цьому березі частину себе. Для таких, як він, немає ходу до землі мертвих.