Янтарне скло
Шрифт:
«Тільки не це! — подумали Ліра з Пантелеймоном. — Ми не для того пройшли через Больвангар, аби зараз розлучитися. Як ми знову відшукаємо одне одного?»
Дівчинка знов оглянула відразливий хмурий берег, такий просякнутий розкладенням й отрутою, уявила, як її милий Пантелеймон самотньо чекатиме на неї тут, як він сумно дивитиметься, як вона зникає в тумані, й гірко заплакала. Її голосні ридання не підхоплювала луна — вони безслідно тонули в тумані, — але вздовж усього берега, із незліченних обмілин і заводей, з-за повалених стовбурів дерев почали виглядати-всі ті створіння, що мешкали в цих Богом забутих місцях, і, відчувши всю силу її горя, боязко припадали до землі.
— Якби йому можна було… — почав Віл, відчайдушно прагнучи припинити цей напад горя, але човняр похитав головою.
— Він може зайти на човен, однак у такому разі човен залишиться тут, — промовив він.
— Але як вона знову знайде його?
— Цього я не знаю.
— На шляху назад ми минатимемо ці місця?
— Назад?
— Ми збираємося повернутися, піти до країни мертвих та повернутися назад.
— Із того берега ви сюди не повернетесь.
— Тоді ми знайдемо якийсь інший шлях, але обов'язково знову прийдемо сюди.
— Я перевозив мільйони людей, і жоден із них не повернувся.
— То ми будемо першими. Ми знайдемо вихід. Човняре, ти бачиш, як серйозно ми налаштовані, тож вияви доброту та співчуття, дозволь їй узяти з собою свого деймона!
— Ні, — промовив перевізник і покачав своєю старезною головою. — Це правило не можна порушувати. Це є закон, схожий на… — він схилився над водою та зачерпнув її долонею, аби за мить нахилити її та подивилися, як вода повертається до озера. — Це закон на кшталт того, що змушує воду падати донизу. Я не можу нахилити руку та змусити воду летіти вгору, і так само я не можу взяти деймона до країни мертвих. Незалежно від того, поїде дівчинка чи ні, деймон мусить залишитися тут.
Ліра занурила обличчя у смух Пантелеймона-кота і не помічала нічого довкола, але Віл побачив, як Тіаліс злазить зі своєї бабки та готується вколоти човняра. Хлопець подумав: «Це єдине, що нам залишається», і приготувався побачити, як перевізник упаде, однак старий повернув голову до галівесп'янина і сказав:
— Як ти гадаєш, скільки століть я перевожу людей до країни мертвих? Ти вважаєш, що якби щось могло мені зашкодити, цього досі не сталося б? Ти гадаєш, що люди, котрих я вожу, пливуть туди з радістю? Вони вириваються та плачуть, намагаються підкупити мене, погрожують і нападають на мене, але все це марно. Ти не завдаси мені шкоди, хоч чим мене штрикай. Краще заспокой дівчинку. Адже вона іде зі мною. На мене можеш не звертати уваги.
Вілові хотілося відвести очі: Ліра робила найгірший учинок у своєму житті. Вона ненавиділа сама себе, страждала за Пантелеймона, через нього та разом із ним, проте все одно Намагалася поставити його на холодну землю, відірвати від свого одягу його пазурі… Віл затулив вуха: слухати плач деймона було вже занадто. Час від часу дівчинка намагалася Відштовхнути Пантелеймона, а той несамовито кричав і намагався втриматися біля неї.
«Вона могла б повернути назад!» — спало на думку хлопцеві.
Вона могла б просто сказати: «Ні, це була хибна ідея, нам Не слід робити цього».
Вона могла б захистити свій життєвий зв'язок із Пантелеймоном, поставити його вище від усього іншого, виштовхнути все інше з голови…
Та ні, не могла.
— Пантелеймоне, цього ніхто раніше не робив, — тремтячим голосом прошепотіла дівчинка, — але Віл каже, що ми Повернемось, і я присягаюся, ми зробимо це! Я люблю тебе! Будь обережний, і все буде добре. Ми повернемося, і навіть якщо я буду змушена витратити на пошуки тебе все своє життя без залишку, я все одно знайду тебе. Я не зупинюся, не відпочиватиму, я… Пане, я повинна піти туди…
З цими словами вона відштовхнула його, і він безсило впав у холодну багнюку.
Віл навряд чи відповів би щось, якби його спитали, якою твариною Пантелеймон був наразі. Він здавався якимось крихітним клубочком, чи цуценям, чи то кошеням, безпорадним і безсилим, створінням, котре так глибоко поглинуло у страждання, що цього страждання було більше, ніж самого Пантелеймона. Його очі не залишали Ліриного обличчя, і Віл бачив, що дівчинка змушує себе не відводити очей, не уникати своєї провини. Хлопця вразили її сміливість і чесність, і водночас його роздирав на шматки біль, спричинений їхнім розставанням.
Пантелеймон не питав Ліру, чому вона це робить, бо сам усе знав. Він також не запитував її, чи вона любить Роджера більше, ніж його — відповідь на це питання він також добро знав. І ще деймон знав, що коли він заговорить, Ліра не встоїть, тож він мовчав, аби не мучити людину, що залишала його. Обоє вони прикинулися, буцімто ця розлука не буде болісною, мовляв, незабаром вони знову будуть разом, і все піде як раніше, ба навіть краще. Але Віл знав, що дівчинка власноруч вириває зі своїх грудей серце.
Потім Ліра ступила в човен. Вона була такою легкою, що посудина майже не ворухнулася. Дівчинка всілася поруч із Вілом та застигла, не відриваючи очей від Пантелеймона, котрий, тремтячи, стояв на дальньому кінці причалу. Проте коли човняр відпустив залізне кільце, занурив весла у воду та відштовхнувся, деймон-цуценя, стукаючи пазурами по планках, кинувся на самий край настилу та завмер там, дивлячись на човен. За мить він разом зі пристанню розтанув у тумані.
І тут Ліра закричала так несамовито, що навіть у цьому укутаному в туман світі її крик спричинив луну — хоча це, звичайно, була не луна, а друга частина її крику, що долетіла із країни живих услід за Лірою, яка повільно відпливала у країну мертвих.
— Віле, моє серце! — простогнала дівчинка та вчепилася в його руку. Її мокре обличчя було спотворене болем.
Так справдилося пророцтво, що про нього Ректор Коледжу Джордана повідомив бібліотекареві — пророцтво, згідно з яким Ліра вчинить велику зраду й це завдасть їй жахливого болю.
Але Віл відчував, що в його серці також виростає нестерпний біль, і краєм ока бачив, що двоє галівесп'ян, котрі хапалися один за одного так само, як вони з Лірою, також зазнають цієї муки.