Янтарне скло
Шрифт:
Чоловік промовив:
— Ліра й Віл?
— Так, пане, — лагідно відповіла дівчинка.
— Оце ваші деймони? — спитав він, показавши на галіссп'ян на бабках, що сиділи в Ліри на плечі.
— Ні, — сказала вона й хотіла було додати: «Це наші слуги», однак потім подумала, що Віл назвав би цю ідею невдалою. Тож вона промовила:
— Це наші друзі, шевальє Тіаліс і леді Салмакія, вони дуже поважні та мудрі люди й подорожують разом із нами. А це мій деймон, — додала вона, дістаючи мишу-Пантелеймона з нагрудної кишені. — Ми обіцяємо, що аж ніяк
Запанувала тиша. Під впливом смиренного тону дівчинки нервовість чоловіка поступово розвіялася, а шпигунам вистачило здорового глузду набути безпечного та скромного вигляду. Нарешті чоловік мовив:
— Гаразд… Хоча це дуже незвичайно, але, гадаю, такі вже настали часи. Заходьте, ласкаво просимо…
Постаті закивали, дехто з них навіть злегка вклонився, а коли Віл із Лірою входили в тепле світле приміщення, вони шанобливо відійшли вбік. Чоловік зачинив за дітьми двері на гачок.
Вони опинилися в кімнаті, освітленій гасовою лампою, що стояла на столі. Кімната була чистою, однак бідною. Фанерні стіни були прикрашені картинками, вирізаними з журналів про кіно, та заляпані відбитками брудних пальців. До однієї зі стін притулилася залізна піч, перед якою на рамі сушилася вицвіла білизна. На туалетному столику стояли ваза із пластмасовими квітами, морські мушлі, кольорові флакони з парфумами та інші дрібниці — усе це оточувало картину, що зображувала веселого скелета у шляпі та в чорних окулярах.
У кімнаті було повно народу: крім чоловіка, жінки та двох дітей, тут були немовля в колисці та чоловік старшого віку, а в куті під купою ковдр лежала дуже стара жінка, виблискуючи очима. Її обличчя було не менш зморшкуватим, ніж ковдри. Коли Ліра подивилася на стару, то відчула шок: ковдри заворушилися, і звідти показалася худа рука, затягнута в чорний рукав, а потім — обличчя чоловіка, настільки старезного, що він був майже скелетом. Узагалі-то він був більше схожий на скелета з картини, ніж на живу людину. Тут Віл, Ліра та галівесп'яни помітили, що він дуже нагадував ті затінені ввічливі фігури, котрі чекали за стінами будинку. Всі вони, у тому числі старий, відчували страшенну ніяковість.
Усі присутні у халупі, за винятком сплячого немовляти ніяк не могли вимовити ані слова. Першою прийшла до тями Ліра.
— Дякуємо вам за вашу доброту, — сказала вона, — Доброго вечора всім, ми дуже раді познайомитися з вами. Як я вже казала, нам шкода; що ми прибули без смерті — здається, тут це мають за нормальний хід речей. Але ми не завдаватимемо вам зайвих незручностей. Бачте, ми шукаємо країну мертвих і саме тому опинилися тут. Однак ми не знаємо, ні де вона знаходиться, ні чи це її частина, ні як туди потрапити. Тож, якщо ви здатні розповісти нам про це, ми були б дуже вдячні.
Люди в кімнаті все ще дивилися на дітей широко розкритими очима, проте Лірині слова трохи розрядили атмосферу, і жінка запросила їх сісти біля столу та підсунула їм лаву. Віл і Ліра поклали сплячих бабок на полицю в темному куті, де комахи могли відпочити до світанку, і галівесп'яни приєдналися до компанії за столом.
Жінка готувала якесь рагу — чистила картоплю та нарізала її кубиками.
— Поки їжа готуватиметься, запропонуй подорожанам випити, — сказала вона своєму чоловікові. Той дістав пляшку із прозорою рідиною та розлив її по склянках. Спиртовий запах відразу нагадав Лірі напій, котрим її частували цигани. Галівесп'яни також узяли запропоновану склянку й тепер сиділи, наповнюючи з неї свої кухлі.
Ліра очікувала, що цікавість родини буде спрямована головним чином на галівесп'ян, але вони з Вілом, здається, цікавили мешканців халупи анітрохи не менше. Вона не стала гадати, в чому річ, та прямо спитала про це.
— Ви перші люди без смерті, яких ми тут побачили, — відповів чоловік, котрого, як вони дізналися, звали Пітер. — Ми такі самі люди, як ви — ми потрапили сюди живими, через певний збіг обставин. Тепер ми чекаємо, поки смерть не скаже нам іти далі.
— Це скаже вам ваша власна смерть? — перепитала Ліра.
— Так. Коли ми потрапили сюди — аз більшістю з нас це сталося досить давно, — то побачили, що привели за собою свої Смерті. Як виявилося, вони ходили за нами весь час, але раніше ми цього не знали. Отже, у кожної людини є своя власна Смерть. Смерть повсюди ходить за нею все життя, ніколи не Відпускає її далеко від себе. Наші смерті надворі, дихають повітрям, але невдовзі вони зайдуть сюди. Бабусина, приміром, смерть поруч із нею — вона дуже й дуже близька.
— Хіба це не лякає вас — весь час бачити свою смерть? — спитала Ліра.
— А чому це повинно нас лякати? Поки смерть поруч, за нею можна стежити. Гадаю, я набагато більше нервувався б, якби не знав, де вона зараз.
— То смерть є в кожного? — запитав Віл, усе ще не у змозі осягнути ці слова.
— Я ж кажу, в кожного: коли ти народжуєшся, смерть приходить до світу разом із тобою, а потім твоя смерть забирає тебе.
— Ага, саме це ми хотіли дізнатися, — промовила Ліра. — Ми намагаємося відшукати країну мертвих, але не знаємо, як туди потрапити. А куди ми потрапляємо, коли вмираємо?
— Смерть торкається плеча людини або бере її за руку та каже: «Ходімо зі мною, час настав». Це може статися, коли ти мариш у лихоманці, або коли ти вдавився шматком сухого хліба чи звалився з високої будівлі. Посеред болю і страждань твоя смерть наближується до тебе та приязно каже: «Спокійно, любий, ходімо зі мною», і тоді ти з нею вирушаєш у плавання на човні туманним озером. Що відбувається потім, ніхто не знає. Звідти ще ніхто не повертався.
Жінка наказала своєму синові запросити смерті до хати, і він кинувся до дверей та звернувся до затінених постатей. Віл із Лірою та галівесп'яни присунулися одне до одного й ошелешено спостерігали, як у двері заходять смерті — по одній на кожного члена сім'ї. Це були бліді, досить-таки невиразні та нецікаві постаті в подертому одязі.