Янтарне скло
Шрифт:
— Ви привид? — обережно спитав Віл.
Чоловік простяг руку, і Віл спробував доторкнутися до неї, проте його пальці схопили повітря. Він відчув лише легке поколювання, ніби від холоду.
Коли чоловік побачив, що сталося, він, переляканий, подивився на свою руку. Його заціпеніння почало минати, поступившись місцем жалю до самого себе.
— Дійсно, я мертвий, — промовив він. — Я мертвий і невдовзі буду в пеклі…
— Спокійно, — перервала його Ліра, — ми підемо туди разом. Як вас звати?
— Раніше я був Дірком Янсеном, — відповів чоловік, — але тепер… Я не знаю, що робити та куди йти…
Віл відчинив двері. Подвір'я та город були такими самими, як раніше, і згори світило те саме неяскраве сонце. А ще в малині лежав чоловічий труп.
З горлянки Дірка Янсена вирвався тихий стогін, наче ця картина остаточно його переконала. Бабки вилетіли у двері та над самою землею кинулися геть, аби за декілька секунд швидше птахів злетіти в небо. Чоловік безпорадно водив очима, підводив і знов опускав руки та бурмотів:
— Я не можу залишатися тут… Не можу. Це не та ферма, яку я знав. Тут усе не так. Мені треба йти…
— Містере Янсен, а куди ви підете? — запитала Ліра.
— По дорозі… Не знаю, але тут я не можу залишитися…
Бабка леді Салмакії знизилася та всілася Лірі на руку, і боляче вп'явшись лапками їй у шкіру. Маленька жінка сказала:
— Із селища виходять люди, схожі на цього чоловіка, і всі вони йдуть в одному напрямку.
— Тоді ми теж підемо туди, — вирішив Віл і закинув рюкзак за спину.
Дірк Янсен якраз проходив повз своє тіло, намагаючись дивитися вбік. Він був чимось схожий на п'яного — різко зупинявся, вирушав знову, розхитувався, спотикався об ямки та камінці на стежці, якою він до того, ще живий, проходив, мабуть, мільйон разів.
Ліра пішла за Вілом, а Пантелейон став боривітром і злетів так високо, як тільки міг, змусивши дівчинку схопитися за серце.
— Це правда, — промовив він, знизившись. — Із селища низкою йдуть люди, мертві люди.
І незабаром діти також побачили їх: десь два десятки чоловіків, жінок і дітей, які всі до одного рухалися подібно до Дірка Янсена — невпевнено та розгублено. До селища було приблизно півмилі, і Віл із Лірою почали наздоганяти сумну процесію. Коли Дірк Янсен побачив інших привидів, він, спотикаючись, кинувся до них, і вони стали вітати його, простягаючи йому руки.
— Навіть якщо вони не знають, куди йдуть, вони всі йдуть разом, — зауважила Ліра. — Нам краще піти з ними.
— Як ти гадаєш, у цьому світі в людей були деймони? — спитав її Віл.
— Не знаю. Якби ти зустрів когось із них у своєму світі, ти побачив би, що це привид?
— Важко сказати. Вони не схожі на нормальних людей… У моєму місті жив чоловік, котрий ходив повз магазини, завжди тримаючи в руці один старий целофановий пакет, він ніколи ні з ким не розмовляв і нікуди не заходив. І на нього ніхто ніколи не дивився. Коли я зустрічав його, то зазвичай прикидався, що бачу привида. Ці люди трохи схожі на нього. Можливо, в моєму світі повнісінько привидів, а я цього й не знав.
— Гадаю, про мій світ цього сказати не можна, — невпевнено промовила Ліра.
— Хай там як, це, мабуть, і є світ мертвих. Цих людей тільки-но вбили — здається, це зробили ті солдати, — а цей світ схожий на той, у якому вони жили. Я гадав, він буде зовсім іншим…
— Дивись, він блякне! — вигукнула Ліра, схопивши хлопця за руку.
Віл зупинився, озирнувся й побачив, що дійсно відбувається щось незвичайне.
Незадовго до того, як він побачив вікно у передмісті Оксфорда та перейшов до світу Ситагаза, хлопець став свідком сонячного затемнення — як мільйони інших людей, він стояв і спостерігав, як посеред дня яскраве сонячне світло почало тьмяніти та блякнути, й невдовзі будинки та дерева огорнув якийсь моторошний сутінок. Усе залишалося таким самим, як при повному сонці, але світла стало набагато менше, наче сонце, вмираючи, втрачало силу.
Наразі відбувалося щось схоже, однак ще незвичайніше, адже краї предметів також утрачали свою визначеність та ставали наче змазаними.
— Це навіть гірше, ніж осліпнути, — сказала перелякана Ліра, — бо річ тут не в тому, що ми не можемо бачити речі, а в тому, що самі речі зникають з очей…
Кольори повільно залишали цей світ. Колись яскраво-зелені листя та трава ставали тьмяними, зеленувато-сірими, жовтогаряче поле кукурудзи набуло померклого піщано-сірого кольору, а червоні цеглини охайної ферми стали схожими на запечену кров.
Люди, що були вже зовсім недалеко від дітей, також почали помічати це. Дехто налякався ще сильніше, інші почали їх підбадьорювати та заспокоювати.:.
В усьому світі, здавалося, залишилися кольоровими тільки яскраві бабки зі своїми наїзниками та Віл, Ліра й Пантелеймон, котрий у вигляді боривітра кружляв у них над головами.
З близької відстані дітям було добре видно, що всі ті люди, котрі стояли перед ними, були привидами. Віл і Ліра взялися за руки, але боятися було нічого — привиди були налякані набагато більше за них і збилися в купу, не бажаючи наближуватися.
Віл вигукнув:
— Не бійтеся, ми нічого вам не зробимо. Куди ви йдете? Привиди подивилися на найстаршого серед них чоловіка, наче він був їхнім поводирем.
— Ми йдемо туди ж, куди всі інші, — сказав чоловік. — Здається, я звідкись знаю це, але не пам'ятаю, звідки саме. Наче це місце розташоване далі по дорозі. Ми впізнаємо його, коли побачимо.
— Мамо, — голосно спитала якась дитина, — чому вдень стає темно?
— Тихше, люба, не вередуй, це не допоможе, — відповіла їй мати. — Гадаю, ми померли.
— Але куди ми йдемо? — не замовкала дівчинка. — Мамо, я не хочу бути мертвою!
— Ми йдемо в гості до дідуся, — в розпачі промовила мати.
Проте це не втішило дитину, й вона голосно заплакала. Інші люди дивилися на жінку — хто співчутливо, хто роздратовано, але нічого не могли вдіяти, тож вони, супроводжувані дитячим плачем, продовжили свій шлях по дедалі бляклішій місцевості.
Шевальє Тіаліс щось сказав Салмакії й на своїй червоно-жовтій бабці швидко полетів уперед. Віл і Ліра збентежено спостерігали, як яскрава цятка поступово зменшувалася в розмірах, поки не розчинилася в сутіні. Леді Салмакія підлетіла й посадила бабку Лірі на руку.