Янтарне скло
Шрифт:
— Підлетіти можу, сісти — ні, — була відповідь.
— Що ж, вивантажте нас коло підніжжя гори.
Пілот віддав екіпажу команду готуватися до приземлення. Позаяк обладнання, що його треба було вивантажити, було важким і до того ж тендітним, було дуже важливо забезпечити відносну нерухомість цепеліна. Голова Суду відкинувся на спинку крісла, прикусив губу та забарабанив пальцями по його підлокітниках, але, щоб не заважати пілотові, нічого не сказав.
Зі свого укриття в поперечних перегородках біля задньої частини кабіни за ними спостерігав лорд Роук. Упродовж польоту він декілька разів підлазив по металевому павутинню ближче до голови, і якби хтось у кабіні повернув голову, то цілком міг би помітити його невисокий силует, однак йому доводилося йти на ризик, аби почути, про що йде мова.
Він прислухався, але почув лише ревіння двигунів, стукіт граду та крижаного дощу по корпусу, спів вітру в дротах та удари ніг у чоботах об підлогу кабіни. Бортінженер підкликав кількох людей, і лорд Роук знову відступив у затінок, міцно тримаючись за балки й поперечини, щоб ненароком не зірватися.
Нарешті, відчувши за рухом цепеліна, що той майже зупинився, галівесп'янин перебрався по перегородках у задню частину салону.
Там метушилися люди: члени екіпажу, техперсонал, священики… Більшість їхніх деймонів були собаками, і було видно, що їх переповнює цікавість. З іншого боку, праворуч від проходу, мовчки сиділа пані Кольтер, її золотавий деймон злими очима спостерігав за метушнею.
Лорд Роук дочекався слушної нагоди, кинувся під сидіння пані Кольтер та став за його ніжкою.
— Що вони роблять? — прошепотіла жінка.
— Приземлюються. Ми поруч із антаричною станцією.
— Ви залишитеся поруч зі мною чи діятимете один?
— Залишуся поруч із вами. Мені доведеться сховатися у вас під кожухом.
На пані Кольтер був важкий кожух, надто теплий для цієї Кабіни, але її руки були скуті, і вона не могла зняти його.
— То залазьте, — промовила жінка, озирнувшись, і галівесп'янин кинувся їй за пазуху та відшукав там кишеню, в якій міг досить зручно сидіти. Золотава мавпа, наче вибагливий кутюр'є, що дбає про зовнішність своєї улюбленої моделі, ретельно поправила на пані Кольтер шовковий комір, простеживши, щоб лорда Роука не було видно у складках кожуха.
Вони зробили це саме вчасно — за хвилину до пані Кольтер підійшов солдат, озброєний рушницею, і наказав їй вийти з салону.
— А як же наручники? — спитала жінка.
— Мені не наказували їх знімати, — відповів чоловік. — Підводьтесь, будь ласка.
— Однак коли я не можу ні за що триматися руками, рухатися дуже важко. У мене все тіло затерпло, бо я майже весь день просиділа, не рухаючись, окрім того, вам добре відомо, що в мене немає ніякої зброї: ви ж обшукали мене. Спитайте голову, чи це дійсно необхідно — залишити мене в кайданах. Чи ви вважаєте, що я спробую втекти від вас у цю дику місцевість?
Лорд Роук був несприйнятливий до чар пані Кольтер, однак йому було цікаво подивитися на їх вплив на інших. Охоронець був ще юнаком, і галівесп'янин подумав, що голові слід було послати по жінку укритого сивиною старого вояку. Чоловік промовив:
— Пані, я впевнений, що ви цього не вчините, але не можу робити того, що мені не наказували. Гадаю, ви самі це розумієте. Будь ласка, вставайте, і якщо ви спіткнетеся, я обов'язково підхоплю вас.
Пані Кольтер підвелася, і лорд Роук відчув, як вона незграбно пішла вперед. Вона була найграціознішою з бачених галівесп'янином людей, тож він знав, що ця незграбність була несправжньою. Коли вони підійшли до сходнів, лорд Роук почув, як жінка спіткнулася, стривожено зойкнула та пала прямо в руки охоронця. Також було чути, що звуки зовні стали іншими: мотори працювали лише на чверть сили, виробляючи енергію для прожекторів, якісь голоси вигукували команди, й завивав вітер.
Вони почали спускатися сходнями, і пані Кольтер постійно навалювалася на солдата. Жінка щось тихо йому сказала, але лорд Роук розібрав лише відповідь юнака:
— Пані, он там, біля великого ящика, стоїть сержант. Мені шкода, але я не смію звернутися до нього з такою справою.
— Ну що ж, — розчаровано зітхнувши, промовила пані Кольтер. — У кожному разі дякую.
Галівесп'янин почув по звуках кроків, що від них віддаляються ноги в чоботах, і жінка прошепотіла:
— Ви чули про сержанта?
— Розкажіть мені, де він стоїть і як далеко до нього.
— Десь за десять моїх кроків, праворуч. Здоровенний чолов'яга. Я бачу в нього на поясі низку ключів.
— Цього замало: я маю знати, який саме нам потрібен. Ви бачили, як вам замикали наручники?
— Так. Це короткий широкий ключ на чорній тасьмі.
Лорд Роук спритно поліз униз по рясному хутру кожуха й за кілька секунд досяг поли на рівні колін жінки. Міцно тримаючись руками за хутро, він визирнув назовні.
Солдати встановили прожектор, і він заливав мокрі скелі виблискуючим світлом. Але коли галівесп'янин почав шукати підхожу тінь, у якій він міг би сховатися, вітер на мить став шаленим, і світло прожектора слизнуло геть та згасло. Поруч хтось крикнув — мабуть, шквал завалив прожектор.
Лорд Роук негайно зістрибнув на землю та крізь дрібний град кинувся до сержанта, котрий стояв до нього спиною й віддавав розпорядження щодо встановлення прожектора.
Темрява лише посилила метушню, що панувала довкола. Лорд Роук стрибнув на ногу чоловіка, схопився за важку від вологи тканину формених штанів й увігнав шпору в ногу трохи вище халяви чобота.
Сержант застогнав, незграбно опустився на землю та схопився за ногу. Він спробував покликати на допомогу, але голос уже не слухався його. Галівесп'янин витяг шпору та відскочив від тіла, що почало завалюватися набік.
Ніхто нічого не помітив: ревіння вітру, шум моторів і барабанний дріб від ударів граду по обшивці цепеліна та ящиках заглушили стогін, а в темряві тіло сержанта не було видно. Проте поруч було повно солдатів, тож доводилося діяти дуже швидко. Лорд Роук підскочив до тіла, що лежало на землі, побачив у калюжі крижаної води низку ключів і почав перекидати сталеві форми завдовжки майже з половину його зросту, доки не знайшов перевиту чорним шнурком. Тепер слід було здолати опір кільця, на якому висіли ключі, й не забувати про постійний ризик потрапити під удар градини розміром із два його кулаки.
І тут згори пролунав чоловічий голос:
— Сержанте, із вами все гаразд?
Деймон солдата ричав і принюхувався до заціпенілого сержанта. Чекати було нема чого: лорд Роук вистрибнув, завдав удару ногою — і солдат упав на землю поруч із сержантом.
Ціною неймовірних зусиль лордові Роуку нарешті вдалося розігнути кільце для ключів, а потім підняти шість непотрібних ключів та звільнити той, на якому висів чорний шнурок. Кожної секунди міг знову запрацювати прожектор, але навіть у напівтемряві вороги навряд чи не помітять, що двоє чоловіків лежать непритомні.