Ярлик на князівство
Шрифт:
— Ви не смієте, — кричав великий князь, як тільки-но Берія, кинувшись до нього, заходився знімати з нього ярлик. — Мені його вручили в самому Берліні! Я — великий князь!
— Малий ти для великого князя, — Берія знявши з Йосипа ярлик, підніс його Сталіну. — Тільки ви, як геніальний керманич і батько всього прогресивного людства маєте законне право носити ярлик на князівство.
І тієї ж миті вони проснулися — великий князь і велика княгиня.
У своїх кремлівських палатах, у княжій спочивальні.
— О, майн Гот, — вигукнула велика княгиня. — Що це було?
— О, майн… тобто мій Боже, — вигукнув великий князь поспішно хрестячись. — Що це… б-було? Наваждення? Мана? Наслання?
— Це був усього лише сон, — отямившись, перевела подих велика княгиня. — Нам обом снився один і той же сон…
— Слава Богу, що це всього лише сон, — ще затятіше хрестився великий князь. — Сталіна хоч і перезабальзамували, але його знову покладено в саркофаг мавзолею.
— Ти… ти певний? Що його покладено в саркофаг?
— Завтра… ні, вже сьогодні вранці перевірю. Велю віднині так його перебальзамовувати, аби він не придумав коли-небудь ожити.
І по хвилі стривожено (аж дихати став хрипло й тяжко):
— А що коли це… це не сон?
— Не смій навіть так… навіть так думати! — верескнула велика княгиня і, метнувшись до дверей спочивальні, підперла їх тумбою. — Це був усього лише сон! Ніякий Сталін не розгулює Кремлем!
— А якщо це сон…
— Сон, сон, — тряслась як в лихоманці княгиня.
— Якщо це, питаю, сон не простий, а…
— А який, трясця б його взяла!..
— Той, який збувається… Наприклад, віщий.
— Нам ще цього не вистачало! Доведеться спішно дзвонити в Берлін. Хай піднімають по бойовій тривозі бронетанкову дивізію в Підмосков’ї!
І тієї ж миті біля великокнязівської подушки на приставному столику несамовито, — здавалося, що він аж підстрибує в захваті, сам збуджений тією незвичайною новиною, яку він оце зібрався передати, — задзвонив державний телефон з двоголовим орлом.
— Не бери… Не знімай трубки, ми спимо… Міцним сном п-праведників, — затряслася як в лихоманці велика княгиня. — Я ще не встигла тобі й спадкоємця народити… Коли ж я тепер народжу? Та й кому він буде потрібний, спадкоємець престолу, який у тебе хочуть відібрати?!. Це він дзвонить… ВІН. Буде забирати в тебе ярлик на князівство…
— Так я йому й віддам, — силувано бадьорився великий князь, який у ту мить значно і значно поменшав в об’ємі. — Де охорона?!. Арештувати його! Негайно повернути до мавзолею! На вічне зберігання в саркофазі! А тих… бальзамувальників — на дибу!!!
— На яку це… д-дибу?
— А на ту, на яку посилав своїх противників Іван Васильович Грозний.
Але трубку все ж таки зняв — злякався її не знімати.
— На дроті — Берлін! — заторохтіла телефоністка. — Герр Йосип? Зараз з вами — приготуйтеся, — буде говорити сам пан рейхсканцлер!..
І тієї ж миті в трубці почулося знайоме хрюкання.
— Герр Йосип?.. Вітаю великого московського князя з епохальною подією… («І коли вони в Берліні встигли дізнатися про воскресіння забальзамованого Сталіна? Невже це й справді не сон»? — встиг подумати герр Йосип). Щойно в Берліні у своєму мавзолеї після чергового перебальзамування щасливо воскрес і ожив фюрер німецького народу і всього прогресивного людства… Так, так, Адольф Гітлер… Але, але, герр Йосип?!. Де ви пропали? Чому я не чую ваших радісних вигуків? Фюрер від імені трьохсот бронетанкових дивізій вермахту і всього німецького народу передає сердечне вітання своєму другові Йосипу Сталіну! Гаряче — найгаряче.
Фюрер вже збирається той, як його… драх нах Остен!..
І в ту мить вони обоє й проснулися. Одночасно. Великий князь і велика княгиня. І вдруге тієї ночі їм снився спільний сон. Один і той же — обом. Одночасно. Ну й дива-а!..
— Невже він і справді в-віщий? — як в ознобі трясся герр Йосип.
— Нам ще цього не вистачало!
— Але я ніколи… Ні Гітлеру, ні Сталіну не віддам ярлика…
— Так ніби вони в тебе будуть питати на те дозволу…
Сиділи на постелі в сорочках і сполошено та сторожко дихали, не розуміючи все ще де вони: по той бік сну чи вже по цей?..
Десь на зубчастих мурах Кремля — аж у палатах чути було, — галасувало й каркало вороння.
Двоголові орли на вежах державно сяяли і їм здалося, що Сталін таки повернувся до Кремля аби відібрати у нього, Йосипа ІV Джугашвілі—Грозного ярлик на князівство.
— Там чудеса… — бурмотіла і теж тряслася велика княгиня, — там… Сталін бродить…
— Що ти… мелеш, німкене? — схопився великий князь і на всяк випадок притягнувши до дверей спочивальні ще одну важенну тумбу, підпер нею двері. — Який Сталін? Пушкіна треба краще читати. У нього — лєшій.
— Яка різниця, — відмахнулася велика московська княгиня. — У вас, на Русі, все можливе.
— Це у вас… у вас все можливе, — накотився на неї князь і за сумісництвом муж.
— Де це у нас?
— У вас, у вас, — як затявся великий князь.
Але вона його вже не слухала, все ще бурмочучи:
— Там чудеса… там Сталін бродить…
І хоча в Олександра Сергійовича бродив зовсім не той «лєшій», але справді — яка різниця?
Епілог
ПОСМЕРТНЕ ПЕРЕСЕЛЕННЯ ВОЖДЯ
…Здавалося, ніщо не віщувало неприємностей для забальзамованого і перезабальзамованого вождя, якого вже третій рік як підселили в чужий Мавзолей, що таким робом був перетворений в комуналку. І три роки над входом, на багатотонному гранітному блоці біліли два прізвища насельників: «Ленін» зверху і «Сталін» знизу.
І раптом 28 жовтня 1961 року під вечір Мавзолей було спішно огороджено щитами з написами:
«ЗАЧИНЕНО НА ЧАС РЕМОНТУ».