Ярлик на князівство
Шрифт:
— Чому ж, — вирішила вона захистити байдужих їй ведмедів на державному гербі. — Це, мабуть, я точно не знаю, вікова традиція Русі? А традиції треба зберігати.
— Доти, доки вони не почнуть нас тягти назад, у минуле, яке воскрешати не варто.
Схопився, сів на постелі і заходився чухати — пхе, вульгарно, — свої волосаті груди.
— З косолапими мішками йти в майбутнє? Ні, потрібні нові символи, новий герб Русі за нового періоду.
— І ким ти надумав замінити на державному гербі, як ти кажеш, мішок косолапих?
Він довго мовчав, все ще шкребучи через розхристану сорочку груди (пхе, все ж таки вульгарно! Ох ці руські, нема у них лоску — шику), а тоді заговорив довірливо, як говорять з найближчою (це їй заімпонувало) людиною:
— Мені якось новгородці подарували давню — чи на дванадцятого століття, — ікону із зображанням Георгія Побідоносця, змієборця і христолюбивого воїна, якого так шанує наша православна церква. Та й серед простого люду він вельми знаний і популярний — як релігійний і в той же час чи не національний герой Русі. Так ось на іконі він зображений верхи на білім коні, який стрімко несеться. За його спиною має зелений плащ. На Георгії — у нас, на Русі, його ще називають Єгорієм Хоробрим, про якого написано у популярному «Жытии о чуде со змием», — кафтан, а поверх нього червоно-оранжова кольчуга. Навколо голови Георгія білий німб — знак святості. Сильним ударом він заганяє спис в пащеку Змія — гада, що звивається в агонії під копитами коня… І хай Георгій прийшов на Русь із Греції, але в нас він уже давно став своїм святим.
Первый престол — свят Єгорий,
Другой престол — Мать Пречистая,
Третий престол — сам Исус Христос.
Ось він і має з’явитися на нашому гербі — святий Георгій на білому коні. Це й буде вона…
— Хто — вона? — закліпала Марія.
— Молода Русь, яка народжується й міцніє—мужніє. Сильна і красива. На білому коні, що стрімко несеться просторами і ніхто його з чужинців не здатен зупинити. Несеться і списом убиває змія. Себто своїх ворогів, які вже під копитами її коня. Далеко косолапим мішкам, які годяться хіба що для дитячих казок, до святого Георгія, нашого Єгорія Хороброго, про якого на Русі завжди співали, що у нього
По колена ноги в чистом серебре, По локоть руки в красном золоте, Голова у Єгорья вся жемчужная, Во лбу-то солнце, в тылу-то месяц, По косицам звезды перехожие…Але Георгій перш за все христолюбивий воїн, знаменитий іншим — змієборством. З ним Русь наша усіх зміїв — гадів поб’є!
«Хі-і.. — подумки жахнулася принцеса Марія, вона ж велика княгиня московська, слухаючи аж надто відвертого з нею князя. Та це ж… Це ж майбутня загроза самій Німеччині, яку вона по-суті представляє у Кремлі. Вочевидь її, Велику Німеччину, має він на увазі, говорячи про змія, якого їхній Єгорій Хоробрий проштрикує списом і топче конем? І чи не її Георгій Побідоносець — себто нова Русь, — збирається розчавити своїм неспинимим конем? О, про таку задумку московського князя треба негайно повідомляти Берлін… Виходить, Георгій — захисник Русі, покровитель її князів, — виступає проти чужоземного засилля і в майбутньому буде погрожувати самій Німеччині. Принаймні тоді, як Русь зміцніє після поразки і знову відродиться…»
Так подумала сполошена княгиня, рада, що дізналася про щось потаємне на цій незбагненній їй Русі, подумала і…
І охолола. Від бажання негайно доносити в Берлін. Хоч вона й була німкенею (ще була німкенею, і навіть — арійкою), але чи не вперше вже відчула себе руською княгинею тієї Русі, з якою вона має пов’язати свою подальшу долю. Берлін далеко, а Русь… Русь ось вона, у неї під боком. Та й хто вона була в Німеччині, на своїй ніби ж батьківщині — коханкою у високопоставлених чиновників рейху? Які використавши її в постелі, могли під сіднички й ногою дати. А тут, у Московії, вона велика княгиня. А великій княгині просто… просто непристойно бути донощицею. А ще як народить князеві довгоочікуваного спадкоємця, то й назавжди увійде в руську історію, як увійшли до неї ті іноземки, на яких раніше женилися руські князі, царі, імператори…
Та й не з Німеччиною їй віднині по дорозі, а з Руссю. Хай поки що княжою, але яка неодмінно в майбутньому стане царською, а потім і імперією. І цього поступу Німеччині не зупинити — це навіть було їй збагненно. А коли так, то вона вибирає Русь, яка завтра буде великою. Георгій Побідоносець неодмінно переможе змія, бо такого, аби гад переміг цілий народ — бути не може. І вирішивши так, княгиня більше не вагалася…
Йосип Джугашвілі під номером ІV не такий і простецький, як удає з себе, була переконана принцеса Марія, а в людях вона розбиралася. Особливо, в гіршій половині того людства, в чоловіках — предметі своєї постійної пристрасті. (І як би ми жили, жінки рознещасні, якби у світі білому не було гіршої половини хомо сапієнсів, що звані чоловіками?). Це вельми руський мужичок, хоча й напівгрузин. Перед німцями любить косити — і це йому вдається блискуче, — під такого собі… м-м… руського Іванушку — дурачка. Аби приспати пильність рейху. Що, мовляв, з нього візьмеш, як він… простачок — дурачок. А Йосип і радий косити. Під все того ж дурника народного. Бо знає, що всюди вивідники гестапо, штатні і добровільні стукачі—дятли…
Насправді ж його позиція базується на одному киті: Москва колись пережила татаро — монгольське іго, переживе й тевтонське — чи яке там? Переживе, бо в них, як писав їхній Пушкін (принцеса Марія посилено і не без успіху вивчала російську мову і навіть могла в оригіналі читати Пушкіна, хоч не все ще й тямлячи): в їхньому царстві—государстві всюди панує—владарює «руський дух», тому в них і «Руссю пахне». І взагалі, «там (себто у них, руських) чудеса: там леший бродит».
Там на неведомых дорожках, Следы невиданных зверей…От-от. З ними, руськими, вухо треба тримати гостро і завжди бути напоготові. Тяжко збагнути чого вони хочуть. Кажуть, «от счастья счастья не ищут». А самі шукають. Позбувшись одного лиха, тут же шукають інше. У Москві, на Красну площу в жовтні з червоними прапорами, серпастими, молоткастими, все ще мітингуючи виходять. (Буцімто ветерани, а там хто вони насправді — розберися!). Але неодмінно з транспарантами «Долой». Кого — «долой»? Куди — «долой»? А ще виходять з незмінними портретами вусатого кремлівського горця в мундирі генералісимуса. (Те найвище звання він сам собі й присвоїв, бо сам себе на раді найвищих військовиків і висунув: «Є пропозиція присвоїти товаришу Сталіну звання генералісимуса. Хто проти?» — проти, звісно, не було нікого). Виходять з вимогою «навести порядок». А як ти його, на місці Йосипа ІV наведеш, як Колима і Магадан, як і вся Сибір неісходима вже давно не підвладні Москві. Московітам туди засилати своїх опозиціонерів — зась!
А ще ті, з транспарантами «Йосип Сталін, товаріщ дарагой», вимагають, аби у Кремлі знову сидів Йосип Сталін, «товаріщ дарагой». А як ти його посадиш, як він більше як піввіку старечою мумією в саркофазі мавзолею лежить. (Здається, вже закінчилося чергове перебальзамування).
Та й потім… Якщо Йосипа Сталіна садовити на московський престол, то куди ж дівати його прапра… Йосипа ІV, який сидить на тім престолі і вже має на нього законне право у вигляді ярлика? Та це ж… Це ж, була переконана княгиня Марія, спроба замаху на існуючу владу. Спроба перевороту. А Йосип замість того, аби цих крикунів закликати до порядку, в «княжу» демократію (що за гібрид дивнющий — княжа демократія?) все ще грається. А ще мріє стати Іваном Грозним! А в самого анічого грізного немає і в зародку. Як відчуває Марія, він ще й боїться. Того кінця, який спіткав його кумира на 54–му році його життя… Митрополит Філіпп набрався мужності і почав виступати з різними проповідями, у яких «обличал» самодержця — тирана: «До каких пор будешь ты проливать без вины кровь верных людей и христиан?.. Отколь солнце начало сиять на небесах, не слыхано, чтобы цари возмущали свою державу… Мы, о государь, приносим здесь бескровную жертву, а за алтарем льется кровь…»
3 наказу царя, що оскаженів од гніву на ті проповіді, собор єпископів, використовуючи ложні доноси, «низложил» митрополита, опричники витягли його з храму Божого, порвали на ньому облаченіє… Буцімто ієрея заслали в Тобольський монастир, де його і задушив Малюта Скуратов — вірний слуга царя і виконавець його найжахливіших задумок.
А що ж Іван Грозний? В одну з зимових ночей над Москвою з’явилася яскрава комета, між людом поповзли чутки, що це, мовляв, «знамение смерти». Переляканий цар велів схопить волхвів — астрологів. Але вони теж провістили йому швидкий кінець. І дату визначили: 18 березня. Перепудився не на жарт самодержець небесного знамення та віщування волхвів — кудесників. А коли настав ранок того дня і цар зостався живим, то велів повідрубувати волхвам голови за лжевіщування. Мовляв, 18 березня сьогодні, а він, слава Богу, живий — здоровий.