Ярлик на князівство
Шрифт:
Та йому від того не легше було. Що висновок дуже учений. Йому спадкоємець на престол ой як потрібен. Це ж державна справа! Кому він, як вичерпає свої земні дні, передасть верховну владу? Правляча династія Джугашвілі на ньому урветься — жах!
А нема спадкоємця з однією княгинею, правитель має підшукати собі іншу. Як кажуть, репродуктивну. Ту, яка нарешті народить Москві княжича — престолоспадкоємця.
Так усі московські князі, а згодом царі та імператори робили — чинили, коли на світ Божий у них не з’являвся спадкоємець. Он Іван Грозний… Вісім разів (хоч патріарх московський і протестував) женився, двох цариць у монастир відправив.
Довелося з нього приклад брати — відправив Євдокію до віддаленого і тихого монастиря, за долами, за лісами дрімучими… Рядовою черницею. На вічне там проживання. Бог тому свідок — як від серця Явдошку відірвав. Жаль… Любо було йому з нею. Не життя було, а — любота — лепота. Бувало й Докієчкою її називав — пестив, Явдошечкою (такою вона була йому любою), Досєю… А довелося — державні інтереси стали напереп’ят їхнім почуттям — у монастир відправити — як ялову. За доли, за ліси дрімучі, за бори скрипучі…
Навіть простому мужику не потрібна бездітна баба, а князеві на престолі й поготів… Відправив. Як то й відправляли руські монархи у монастирі своїх любєзних жонушек, княгинь, цариць. Тож не він перший, не він і останній. Та й не кривавий він кат, як, приміром, той же Іван, котрий Грозний, чи й прапрадід його.
Звідтоді ні-ні та й снилася йому Явдошка — ласкавою, хоч і дещо — траплялося й таке, — войовничою. Це в неї якось поєднувалося. Принаймні, за себе вона завсіди вміла постояти, і взагалі — далеко німецькій принцесі Марії до неї, Явдошки, істиної русачки, яка, як колись писав поет, і коня на скаку зупинить, і в палаючу ізбу зайде… І любила його, і він з нею хіба ж так кохався. От коли б ще плодючою була. А то ж… Корову, яка виявиться яловою, мужики не триматимуть, а тут…
Жаль, жаль… Ні-ні, та й згадує її, відчуваючи, як її поруч не вистачає. Ні-ні, та й з’явиться вона у його снах і тоді він вранці просипається аж ніби щасливий. Правда, на якусь мить. На ту, поки не збагне, що то усього лише сон…
Шкода було Явдошки, а нічого змінити вже неможливо, державні, монарші правила диктують йому свою гру, якої він мусить дотримуватися. Просив якось патріарха московського аби висвятили зіслану черницю Євдокію на ігуменю. Хай керує монастирем — вона на це здатна. Патріарх обіцяв. А чимось ще Євдокії, скільки б вона не приходила до нього у сни, допомогти не може. Потрібен спадкоємець.
Принцеса Марія пообіцяла його неодмінно народити. Йосипка малого, котрий стане п’ятим в династії Джугашвілі. А вона плодовита. У своїй Німеччині буцімто вже має трьох дітей, тож народить і четверте чадо, але вже руське. Та й буцімто — про це йому баба — шептуха якось баяла, — вона вже й вагітна. Дай Боже!.. Ось тільки надто велелюбна, навіть вагітною ніяк не зупиниться.
— Ти знову спиш, герр Йосипе, — доноситься у його спогади насмішкуватий голосок княгині. — Підняла тебе з ліжка, всадовила, а ти… спиш? Сидячи? Чого мовчиш, майн хер, мій любий. Ворушися! Хто за тебе буде виконувати твої подружні обов’язки? Та й спадкоємця, Йосипа, мені замовляв? Замовляв. А як же його спорудити без любові, га? Я такого фокуса ще не знаю. Та й знати не хочу. І спадкоємцем треба займатися і… і просто так… Я ж ще молода — молода — любов’ю хочу займатися. Це ж, між іншим, приємна робота. Найприємніша з тих, які я знаю.
— Що ж, почнемо знову, — зітхнув великий князь, — як монголи кажуть: хилитати юрту.
— Я навіть не думала, які мудрі монголи!
Але навіть займаючись «хилитанням юрти», себто виконанням подружніх обов’язків (принцеса верещала від задоволення чи не на всі кремлівські палати), його величність не переставав думати про головне, що його тоді проймало — час вже зайнятися перетворенням великого Московського князівства на Руське царство.
Йосип ІV Джугашвілі—Грозний.
Звучить.
Тож і пора було ним ставати. Якщо, звичайно, німецька принцеса в ранзі великої московської княгині не загонить його в гріб своєю невситимою любов’ю. Для початку треба створити свою оприччину і видати кожному опричнику мітлу з собачою головою. Таку, яку свого часу створив Іван Васильович. Чи ще й грізнішу. Для викорінення крамоли та невдоволених і запроваджувати самодержавну владу.
У такі ночі, коли він, виснажений, як вичавлений, виконанням подружніх обов’язків з трудом засинав, то йому незмінно снилося, що він уже став Іваном Грозним і перед ним не лише Русь тремтить Московська, а й ледь чи не увесь світ. Принаймні, Берлін так це вже точно.
І неодмінно на самому злеті найсолодшого сну просипався від знайомих уже стусанів — принцеса знову вимагала «хилитати юрту» — дались їй ті монголи!
— Мені нема коли… хилитати юрту, — пробував відхрещуватися від законних вимог принцеси. — У мене є більш важливіші справи.
— Овва!!. Що може бути важливішим за любовні утіхи? — дивувалася принцеса і від того гнівалась ще дужче.
— Бачиш, є такі… е-е… речі. Годі мені сидіти князем у Кремлі, бодай і в статусі великого. Пора царем ставати. Першим царем всія Русі — яким ото колись був Іван Грозний. А Московське князівство перетворювати на царство.
— А я… я тоді стану царицею?
— Але тільки тоді, як я стану царем.
— Любий мій князю, починай збирати руські землі — я дуже-дуже хочу стати царицею. Ах, ах, як це здорово звучить: цариця Марія! Таке і в найкращому сні не присніться!
— Щоб нам царями поставати, треба менше спати.
Але велика княгиня його вже не слухала. Навіть забула, що час уже було «хилитати юрту». І на те були свої причини.
Випадково вона дізналася і про іншу потаємну — поки що, — задумку великого князя. Якось після їхніх чергових забавок, розімлілий, подобрілий од жаги кохання, що все що в ньому нуртувала, князь раптом почав з нею ділитися своїми… Ну, скажімо, мріями. (А, може, не так з нею, як сам із собою розмовляв, ще і ще вивіряючи та зважуючи задумане, не раз і не двічі вимріяне). Тоді ж вона й почула од нього про його давню мрію. Замінити застарілі символи Московського князівства, його державний герб, що вже не відповідав — був переконаний князь, реаліям нового часу.
Досі таким символом на гербі виступали ведмеді — тварини поширені не лише на безмежних просторах Сибіру, а й навіть у лісах — все ще дрімучих, — Московії. Власне, ведмідь на задніх лапах, що в передніх тримає щит з літерами — плетиво слов’янської в’язі — «ВМК–2».
— Мене вже давно почали дратувати ці допотопні мішки на державному гербі князівства, — гарячкував князь, розмахуючи руками. — Це, будемо відвертими, символ патріархально — дрімучої Русі чи не домонгольського періоду. Сьогодні вони як анахронізм.