Яром–Долиною…
Шрифт:
— Веду, — відповів Коломайко.
— Охорона в нього є?
— Навіщо йому охорона? — зацьковано вишкірився Коломайко.
— Правду кажеш чи знову брешеш?
— Кажу правду… — закліпав він очима і знову скривився.
Яремко, Ляскало й Цабекало переглянулися. Так, є шанс уполювати дуже велику птицю — самого сеньйора Гаспареоне. І треба брати цю птицю в оту мить, коли вона ще не затурбувалася зникненням Коломайка і чекає на його прихід з вістями від полковника.
Посадили Коломайка на коня, поїхали. Дорогою Яремко розпитував:
— Де тебе чекає сеньйор Гаспареоне?
— В татарській мазанці під скелею… Там такий гай і водоспад.
— Він побачить, що ти не сам?
— Якщо й побачить, то в останній мент… Тим часом втрутився в розмову Ляскало. Його не так цікавило питання, де сидить сеньйор Гаспареоне, як інше: про що агент Кантеміра міг наодинці говорити з полковником Мізерницею.
— Казати? — запитав у Яремка, ніби він тут був найстаршим, Коломайко.
— Кажи, — зажадав і Яремко.
— Ми говорили про різне… Про те, що нам потрібно знати було. І про те, що треба панові гетьманові…
— Чекай—чекай, — почав здогадуватися Яремко. — Так це з вашої намови полковник Мізерниця сказав нам, що ніяких турецьких морських сил на західному березі Чорного моря немає?
— З нашої.
— Але ж сотня Дерикота виявила їх?
— Виявила, — спокійно відповів Коломайко. — А Мізерниця післав усю цю сотню відомою нам і йому дорогою. Кантемір залишив тисячу своїх вояків — і вони знищили цю сотню до ноги. Разом з нею загинула й таємниця… Ох, — зойкнув Коломайко.
— Що?
— Рука болить. Ви ж її мені перебили к бісу…
— Не треба було шабелькою махати біля мого носа… Так оце, значить, ви з Мізерницею вирішили загнати козаків у пастку?
— Не я з Мізерницею, а сеньйор Гаспареоне і Кантемір… Ми тільки виконували те, що нам сказали…
— А коли ж це Мізерниця став вашим помічником?
— Давно, — неохоче відповів Коломайко.
— Все—таки…
— Він під Цецорою утрапив до полону. Сидів у темниці. Козаки зробили підкоп і вже мали втікати — так він їх виказав, а за це його нагородили й випустили.
— А ті, що робили підкоп? — втрутився Ляскало.
— їх на палі посадили…
— Так—так… — зітхнув Ляскало.
— Авжеж, — погодився й Цабекало.
— А потім я його побачив біля Дністра. Сказав Кантемірові, що це — наш чоловік. Ми взяли мішок цехінів і принесли йому. Він спочатку хотів нас вигнати зі свого шатра. А Кантемір йому сказав, що це гроші — за тих козаків—утікачів, яких посаджено на палі. І ще сказав, що нам відомо геть усе. А якщо він не захоче робити те, що зажадаємо ми, то це все стане відомим Дорошенкові. Пан полковник тут же скисли і здалися на милість переможця… Отакі вони, ваші полковники…
— Мехтодю, — сказав Ляскало.
— Що, Якиме? — тут же озвався Цабекало.
— Завертай свого Муцика — і негайно до самого Дорошенка. Все, що почув, розкажи йому.
— А як же ви? Вам же тяжко буде удвох проти двох…
— Усе може бути, Мехтодю! Ти повинен передати панові гетьманові про полковника все, що почув! Зрозумів? Може бути, що, крім тебе, ніхто не передасть! Ясно?
— Еге ж!
— Тоді бувай!
— Бувайте, хлопці!
І Цабекало тут же чимдуж помчав назад.
Коломайко — блідий, з перекривленим лицем, лютий на долю, що повернулася до нього спиною, — якось нерівно сидів на своєму коні, все совався в сідлі, наче з того сідла стирчав гвіздок.
— Що — все думаєш про палю, пане Коломайку, що соваєшся на коні то так, то сяк? — єхидно запитав Ляскало, — Крім палі є ще й інші кари. Можемо тобі зробити, як Пекарському, якщо спробуєш нас одурити!
Коломайко тільки глипнув на нього та й промовчав.
Про справу Пекарського добре знали й пам’ятали геть усі в Речі Посполитій та й поза нею, хоч відтоді й минуло майже вісім літ. Шляхтич Пекарський підняв у кафедральному соборі Святого Іоанна в Варшаві руку на самого короля Сигізмунда Третього. Він, цей шляхтич, як тільки король зайшов у собор, вийшов йому назустріч і вдарив чеканом по голові. Король Сигізмунд був міцний чоловік, він витримав перший удар. А другого удару Пекарський завдати не встиг, бо королевич Владислав, вихопивши шаблю, збив зловмисника з ніг і хотів уже зовсім його порубати. Та Сигізмунд не дав йому цього зробити. Пекарського зв’язали й посадили у вежу. Там його страшно допитували, намагаючись довідатися про причини замаху, але Пекарський затявся і ні в чім не признався… Страчували Пекарського страшно. На двох санях спорудили поміст, на той поміст посадили Пекарського, прив’язали до руки йому чекан, яким він хотів убити короля Сигізмунда, а під рукою розвели вогонь у жаровні. І от над цим вогнем прилаштували цю руку — і вона повільно перегоряла над полум’ям. Коли перегоріла кістка і рука з чеканом відпала, взялися за другу руку. її перепалили так само… Все це Пекарський витримував ще живим. А потім його, ще живого, розривали розпеченими кліщами і частини тіла залишали на окривавленому помості. І він ще жив. Далі — відпиляли обидві ноги нижче колін. І вже аж потім, щоб припинити його муки, прив’язали Пекарського до чотирьох коней — і розірвали на чотири частини. Потім усе це спалили і вкинули в Віслу…
Яремко мимоволі подумав: усе—таки ліпше було б отому дурному Пекарському, якби круль Сигізмунд дозволив Владиславу вдарити по зловмисникові шаблею іще раз. Відрубав би голову — та й кінець мукам! А то…
І дрож пройшов по шкірі: а що, як Коломайко заведе їх зараз у пастку?!
— Ну, далеко ще до тієї татарської мазанки? — запитав він у Коломайка.
— Недалеко. Осьде він, цей гай, а там трохи далі і ліворуч — скеля…
Тепер уже їхали, обачно придивляючись до всього довкола…
Було тихо. Тільки якісь птахи цвірінчали в надвечірньому гаю.
Нарешті, показалася скеля. Під скелею, між кущами та деревами, стояла мазанка з під сліп куватим віконцем. Неподалік і справді шумів водоспад.
Усе було так, як казав Коломайко.
— Він — у мазанці? — запитав Яремко.
— У мазанці.
— Озброєний?
— Звісно…
— Двері на засуві?
— Ні, — ніби повагавшись, відповів Коломайко.
— Ти дивись мені! Як тільки щось зі мною станеться — твоя голова он у ті кущі полетить! — пообіцяв Яремко. — Чув?
— Чув, — пробурчав Коломайко.
— Ще один вихід із мазанки є?
— Є… З того боку… Лава, а під лавою дірка. її й не видно, бо закрита очеретяним матом.
— На яке слово чи стук він відгукується?
— Ну, я стукаю: раз, два, три! Він питає, хто це. Кажу: козак.
— І що?
— Ну, й заходжу…
— А він нічого не перепитує?
— Ні… Він мене добре знає…
— Так… — промовив Яремко. — Якиме, ти разом з цим гадом іди до запасного виходу. Тільки тихо. А я тим часом піду в двері…
Він постукав так, як і сказав Коломайко: раз, два, три. У мазанці було тихо. Яремко постукав знову.