Яром–Долиною…
Шрифт:
Один з козаків перейшов на татарську мову. Молодий, видно, козак. Чути з голосу. Літ йому, напевне, з вісімнадцять.
І, напевне, з кількома розвідниками він опинився отут у степу біля броду через Турлу. Молодий козак сказав:
— Наш табір неподалік. Можемо дати вам свіжих коней — нагодованих, непотомлених. Можемо допомогти їжею та зброєю.
Отже, вони недаремно тут. Вони вже знають про розгром, що його позавчора зазнали за Дунаєм Шагін—Герай та його орда. Але звідки? Але як?
— Якщо великий володар Криму Шагін—Герай, — далі козак перелічив усі титули хана Шагіна з роду Гераїв, — має бажання стрітися з полковником Мізерницею, то ми можемо зараз поїхати в наш табір…
— А де гетьман Михайло? — запитав Шагін—Герай. — Де друг мій, де побратим наш Дорошенко?
— Гетьман Михайло Дорошенко зараз там, де й належить йому бути, — на Запоріжжі, — скупо відповів козак. І через мить додав: — Гетьманові й товариству на Січі ще невідомо про те, що сталося позавчора за Дунаєм. Якщо великий володар Криму Шагін—Герай має намір повідомити нашому гетьманові щось надто важливе, то він може вислати з нами до полковника Мізерниці своїх людей.
— В моїй пам’яті не затрималося прізвище полковника Мізерниці, — відповів Шагін—Герай, хоч йому й не годилося відповідати простому козакові. Проте хан відчув і з голосу, і з досконалої мови, що перед ним — не простий козак і не простого походження юнак. — Чи багато коней може дати нам полковник Мізерниця?
— На всю вашу тисячу, з якої залишилося не більше половини, — ввічливо і коротко відповів козак.
— Він на мене чекає?
— О так, ваша милосте!
— Гаразд, — відповів Шагін—Герай. — Я хотів би познайомитися з полковником…
— Мізерницею, — ввічливо підказав козак.
Амет, який стояв поряд і слухав, тут же свиснув по—своєму, і вся тисяча джигітів хана Шагіна, тисяча, від якої ледве лишилася половина, рушила за козаками в ніч.
Шагін—Герай відчув, як напруга поволі стала відпускати його душу й тіло. Стріча з козаками в такий лихий час віщувала порятунок від біди, що гналася по п’ятах.
Проте Шагін—Герай чудово розумів, що у козаків полковника Мізерниці зараз у степу не так багато воїнів, щоб вони могли протистояти цілій орді Кантеміра. Питати в козака, чи скоро переправляться через Турлу кантемі—рівці, Шагін—Герай не хотів. Не хотів він показувати себе перед спільниками таким уже дощенту розгромленим, переляканим і слабким…
І все ж — треба буде сказати геть усю правду. Звісно ж, не полковникові з таким важким для татарського язика прізвищем. Треба буде сказати геть усю правду Дорошенкові. Треба посилати на Січ найвірніших людей. Кого? Амет буде з ним, з Шагіном. А до гетьмана Михайла треба буде післати братів його дружин Османа і Рефіка… Хоробрий, надто хоробрий і жорстокий щодо тих, хто порушує умови, гетьман Михайло Дорошенко. Два літа минає відтоді, як неподалік від Білої Церкви положили козаки величезну татарську орду. Всі лягли в болотах біля Рокитного, як один. І все тому, що порушили давню союзницьку умову, все тому, що без дозволу козаків поперлися на землю урусів. Жорстокий гетьман Дорошенко. Але умов дотримується чесно. Так чесно, що ханові Шагінові від тієї вірності аж у п’ятах коле. Як істинний кримський татарин, він ніяк не міг до кінця зрозуміти, навіщо оцим хоробрим урусам бути такими чесними з друзями й ворогами…
Але це добре, що вони чесні… Бо якби у них була вдача Шагіна, то вони могли б узяти зараз у полон, побити й пов’язати його нукерів і розпочати торги з Кантемі—ром: дай нам, мовляв, стільки—то мішків з золотом, дай нам, мовляв, стільки тисяч коней, віддай нам, мовляв, увесь ясир, — а ми тобі дамо калгу Шагіна: хочеш, дамо тільки голову, а не хочеш тільки голову, то віддамо з ногами й руками, живого—живісінького…
Калга Шагін—Герай відчув, як по мокрій шиї його побігли мурашки. Поворухнув плечем, відгяняючи від себе думи боягуза і нікчеми. Бо ж у кожному — навіть най—величнішому й найхоробрішому — воїні та володареві мусить жити й боягуз або нікчема. Бо людська натура складається з доброго й лихого, високого й низького, безстрашного і боязкого, шляхетного й нікчемного. Навіть божественна суть світу складається з аллахового й шайтанового…
Темрява була густа, ледве прозора, і Амет умудрявся все в ній бачити. Він сказав півголосом, що вже бачить козацький табір, — хоч у таборі було тихо і не світилося.
Навіть коні козацькі не озивалися на форкання коней Шагінової охорони.
Світили в небі зорі, а степом їхали, скрадаючись, люди.
Козацький полковник Мізерниця стояв біля низенького намету (щоб ні татарські, ні які інші вершники, навіть ізлізши з коня й припавши до землі, не помітили його на тлі світлішого неба) і чекав на своїх розвідників. Полковникові кортіло засмалити люльку, але він цього не хотів робити — пахощі диму можуть дійти до розвідників Кантеміра чи ще до когось…
Нарешті, він побачив, що до табору наближається велика група вершників. їхали вони спокійно, але не повільно.
— Хто йде? — пошепки запитав вартовий.
Ярема Ціпурина з хлопцями, — озвався голос того, що кілька хвилин тому розмовляв з самим ханом Шагі—ном татарською мовою. — Великий володар Шагін—Герай з нами прибув на короткий час…
— Пропусти володаря та його слугу, — сказав Мізерниця. — А інші хай почекають кроків за п’ятдесят.
Шагін—Герай з Аметом спішилися і, залишивши коней та зброю при вході до табору, пішли назустріч козацькому полковникові Павлові Мізерниці…
Орта сейменів — ханських стрільців, татарських яничарів — відділилася від переслідувачів Шагіна і пішла Покутським шляхом шукати собі ясиру. Той шлях проходив у міжріччі Дністра та Пруту, тобто по землі, де жили молдавани. І хоч молдавські господарі були у васальній залежності від Османської імперії і служили туркам, для кримських татар Богданія теж була полем, на якому вони промишляли, полюючи за живим товаром. Шапн—Герай утікав на схід, за ним гналися Кантемірові воїни, гналися, мов собаки за оленем, а орта сейменів пішла на північ, вибираючи по молдавських селах жінок та дівчат.
Набравши досхочу ясиру, орта повернула на схід, перейшла Дністер і пішла по українській землі, налітаючи на села й забираючи живий товар і тут. На Сугаки сеймени не налетіли, але сестру Єфросинію разом з двома її попутницями наздогнали за кільканадцять миль від її рідного села.
— Не чіпайте нас! — вигукнула сестра Єфросинія. — Ми — служительниці господа Бога нашого християнського. Ми ніколи не станемо вашими наложницями!
Є ото слова про голос волаючого в пустелі. Так і тут. Якщо душі всіх оцих сейменів — пустеля єгипетська, кричи не кричи — все одно не почують. Бо й чути не хочуть!
Одне тільки знають: «Яхши ханим, біюк бакшиш!». [11] Людолови прокляті, та коли вже вам кінець настане?! Та що ж це за світ, де людина за скотину вважається?!
Разом з іншими нещасними, як і вони, жінками пішли в бусурманську неволю й три черниці: Єфросинія, Любов і Софія.
— Сестричко, — просила вночі, коли вони спали під рідними зорями, сестра Софія, — задуши мене, щоб я не мучилася. Задуши мотузкою, якою нас зв’язали. Я зубами перегризу тобі мотузку, а ти розв’яжися і задуши мене…
11
Гарна жінка, добрий, великий викуп! (кр. — тат.)