Яром–Долиною…
Шрифт:
— Донечко, — простогнала мати, — ти так змарніла! Чи не хвора ти? Чи не наслано на тебе яку хворобу? Ти ж була в мене як квіточка!..
— Нічого, мамо, все в мене гаразд! — відповіла черниця Єфросинія. — Роботи багато, молитов багато… Та й не про плоть ми думаємо — про душу…
— Дитино моя, та в чому ж тій душі триматися, як плоті не буде?.. Ти ж у мене — найкраща в світі, та ти б і з цим малятком знайшла собі пару! А ти — в монастир! Живою себе поховала!..
— Не кажіть так, мамунечко! Я молитимуся за вас і за Тодорчика… І за Олелька, і за тата нашого…
— Батько аж увечері прийде. На пана—шляхтича працює… Якраз сьогодні такий день, що треба на пана… А Олелько відділився од нас, до Каті у прийми пішов. Живуть на віру, а восени, мабуть, і весілля справлятимуть…
Перехрестилися всі три черниці, осудливо поглянули на стару Шлапачиху.
— Та я й сама йому казала: почекай до осені! А вони…
— Розтління серед молоді пішло, — прошепотіла сестра Софія, ще дужче збліднувши при цьому.
— Недобре все це, — погодилася й черниця Любов.
— Ми помолимося за спасіння його душі, — прошепотіла сестра Єфросинія.
Помовчали. За вікнами вицвірінькували горобці, ме—кекекало чиєсь козеня, десь далеко дзявкнув собака. Малий Тодорко, кинувши на долівку недосмоктаного півника, побіг за котом, піймав його і тут же приніс до матері: «А це — киця!»
— Мій ти золотий, — прошепотіла черниця Єфросинія і взяла малого на коліна. — Я твоя мама. А ти мене не забув? — питала вона, добре знаючи, що малий Тодорко забув її бозна—коли, а зараз тулиться до неї, бо мало від кого знав ласку…
Тодорко сидів на колінах матері і не знав, що відповісти…
— Там Василь Тягниборода про тебе питав, — почала стара Шлапачиха…
— Знаю я його, — м’яко, але рішуче перебила матір донька. — Приходив до мене в монастир. Говорив… Не треба про нього, мамо… Я порадила йому знайти собі пару. І молитимуся за нього, щоб він щасливим був…
— Про всіх ти, доню, молишся, тільки хто для тебе щастя вимолить…
Потім вони з сином ходили по селу, вийшли на поле, у степ, на гору, де ріс старий—старий берест. Поволі йшла з сином Галя по тих же невидимих доріжках, якими ходила вона шість літ тому… Ось тут ішла вона, несучи братикові й дідові обід у горщику, а ось отам, якраз над берестом, хмарка—хмариночка непорушно летіла, аж сяяла якимось своїм дивним світлом… Онде — ціла гора білого каміння: це отой безрукий божевільний чоловік наносив його, і здається воно й зараз не камінням, а людськими черепами. Чоловік отой, що його звали божевільним Додою, був зовсім не Дода, а Тодор Трагіра, богомаз, і ото син його Никодим одружився з Устею, і весілля було в тій хаті, де зараз живуть Шлапаки. А син Усті й Никодима Тодорко став яничаром Селімом. І ось цей яничар і став батьком її, Галі Шлапаківни, Тодорчика! Три Тодори: прадід, батько й син!.. Аж у монастирі усе це збагнула Галя, аж у монастирі відчула, ставши черницею Сфросинією, як вона вросла через свою дитину в непростий рід ікономазів та скрипників, ковалів і воїнів… Боже, дай щастя моєму Тодорчикові, моєму сироті, що ні в чому не винен, хай зазнає він хоч трохи щастя, але все—таки хай зазнає!
— А що ти, синку мій, любиш? — запитала вона Тодор ка.
— Солодкі півники!..
— А що робити любиш?
— Кицю ловити…
Малий ще… Не розуміє ще багато чого!..
Дійшли до береста. Старий—старий, кора потріскана, покручені звивини. Старіє й старіє берест. Одне скільки сухих гілляк з’явилося на нім, — а все одно могутній! Шість літ тому теж здавалося, що він от—от усохне. А — не всох!.. Дай Боже, щоб жив він довго—довго, щоб і Тодоркові онуки ним милувалися…
Не знає Тодорко, що ось отут, неподалік, звела колись доля його матір із його батьком. Ось тут, неподалік, схопили яничари дівчину Галю Шлапаківну та й повезли в неволю. Десь тут безрукий чоловік — Тодор Трагіра — біг за кіньми, поки не впав у пилюку… Де він зараз, той безрукий? У матері би треба запитати. Може, ще живий? А може, вже упокоївся в безвісній могилі — нещасний чоловік, що знав на своєму віку тільки нещастя за свій хист та за свою чесність…
— Мамо, а чому ти плачеш? — знову, в котрий уже раз, перепитує малий Тодорко. Вже звикся з тим, що вона — його мати, а не баба—яга. Тільки ніяк не може звикнутися з її слізьми — та ще й у такий радісний весняний день, коли все довкола видзвонює весняним співом. Чи то — птиці? Чи то — срібні джерела скресають у глибинах гір? Чи то — золоті струни від сонця простяг—лися аж до землі, і птахи, літаючи, задівають крильми за ці струни?..
Музика—музика над світом… А мама чомусь плаче й плаче…
А плаче вона, бо взавтра вранці треба їй буде йти назад…
Над високими, червоними від вогню мурами Іслам—Кермена клубочився дим. Дим був чорний і підіймався аж під хмари. Хмари стояли в нічному небі високо, і якби їх не підсвічував вогонь від фортеці, їх зовсім не було б видно. Не було видно зір, не було видно місяця…
Постріли гриміли з усіх боків, кулі пролітали із свистом біля вух. Одна з них зірвала з Яремка шапку. Але Яремко не боявся — він разом з іншими козаками ліз по драбині на високий мур фортеці. Вогонь вирував збоку і вгорі, мури були розпеченими, і Яремко на якусь мить навіть іздивувався, чому не димиться край драбини, приставлений до кам’яної стіни.
Козаки лізли чимдалі вище, затуляючись від каміння, що летіло згори, дерев’яними щитами, мішками з соломою, якимись уламками, знайденими на березі Дніпра…
Дніпро мовчав унизу, а може, він і ревів, та тільки за громом, гуркотом і галасом, за шумом пострілів з пістолів, рушниць, гармат його ревіння не чути було.
Нічний штурм Іслам—Кермена нагадав Яремкові оту першу нічну баталію під Трапезонтом чи Синопом, коли все море було осяяне вогнями палаючих галер, карак і нефів, коли то тут, то там гриміли вибухи і літали палаючі уламки, мов рукотворні комети… О так, це було таки під Синопом — саме ж там Яремко, рятуючись від сеньйора Гаспареоне, стрибнув у чорне, холодне, розхльостане ураганом битви море…
Зараз, якщо доведеться летіти вниз, то вже не врятуєшся. Внизу — не вода, а тверда, кам’яниста земля. Якщо впадеш на неї, то — смерть!.. Щоправда, внизу підстрахо—вують хлопці—козаки. Вони тримаються за довгі вірьовки, прив’язані до верхньої частини драбини. Якщо вороги й захочуть відштовхнути завантажену людьми драбину від муру, їм не вдасться — міцні вірьовки мало чи не на смерть припинають драбини до мурів!
Яремко лізе й лізе вгору. А повз нього пролітають камені, кожен з яких, якби він поцілив його в голову, тут же обірвав би козакові життя. Але Яремко прикривається дерев’яним щитом — каміння тільки відлітає від нього. Кулі, потрапляючи в щит, втрачають свою силу, одна з них навіть ударила Яремка в плече, але хіба то удар? Навіть не подряпала. Тільки синець і лишиться на день—два!
І тут Яремко побачив, що довга рогатина з—за муру уперлася у верхню перекладину його драбини. Оборонці Іслам—Кермена намагаються драбину відсунути. Але вірьовки знизу повинні тримати міцно. І саме цієї миті Яремко відчуває, що щось негаразд. Глипнув униз — і побачив, що внизу ніхто не тримає вірьовок, — козаки, які тримали їх, кудись поділися! Чи то їх поранено, чи то вони кудись побігли, забувши про своїх товаришів.
Рогатина — її, видно, штовхають кільканадцять ворожих рук! — висовується все далі й далі. А це означає, що драбина відпихається від муру фортеці. А це означає, що незабаром вона, обвішана людьми, стане вертикально, а тоді… А тоді вона повільно—повільно, а потім швидше й швидше, а потім — мов блискавиця, під крики й постріли, упаде на тверду, мов гарматне ядро, землю.